Міф про «ГАЛИЦЬКИЙ СЕПАРАТИЗМ»

Аналіз проблематики та її використання у інформаційній війні

Протягом останніх років проблема сепаратизму в Україні перейшла  із  розряду  гіпотетичних  до  розряду  практичних  проблем нашої держави. Причому відбувається це у крайніх проявах – бойові дії (найзапекліші в Європі із часів Другої світової), окупація і анексія частини  суверенної  української  території,  визнаної  міжнародним співтовариством.  Отже,  питання  інших  імовірних  проявів  сепаратизму є одним із ключових у будь-яких дослідженнях, присвячених вивченню  регіоналістики,  регіональних  ідентичностей  тощо.

Аналіз цієї проблематики є актуальним і для України, оскільки сепаратизм є  загрозою  для  національної  безпеки  нашої  держави.  Наявні  і  потенційні  сепаратистські  тенденції  потребують  теоретичного  і  практичного дослідження. Українські  дослідники  приділяють  увагу  вивченню  проблематики сепаратизму. Перед тим, як торкнутися  власне  «галицького  сепаратизму»,  потрібно  побіжно зупинитися  на  тому,  що,  власне,  слід  розуміти  під  поняттям «сепаратизм»,  які  є  його  різновиди,  аби  уникнути  спекуляцій  самим поняттям.  Типологія  сепаратизму  є  різноплановою  і  залежить  від  різних критеріїв:  сфера  прояву,  кількість  акторів,  ідеологічна  основа,  цілі, динаміка  розвитку,  соціальне значення,  тривалість  і  особливості прояву. 

Залежно  від  сфери  прояву  сепаратистських  тенденцій  можна виокремити  їхні  чотири  основні  типи:  політичний,  економічний, правовий  та ідеологічний.  Під  політичним  сепаратизмом  розуміється  певний  різновид  політичної  опозиції,  мета  якої  – виокремлення частини території держави з метою створення нового або приєднання до вже існуючого державного утворення (так званий іредентизм).  Особливістю  політичного  сепаратизму,  порівняно  з іншими видами, є вимога територіального відокремлення як єдиного способу розв’язання політичних проблем.

Визначальною  рисою  економічного  сепаратизму  є  намагання регіону  вийти  із  загальнодержавної  економічної  системи,  розірвати господарські  зв’язки,  що  може  супроводжуватися  самоізоляцією  чи переорієнтацією  на  зовнішньоекономічних  партнерів. Насамперед це притаманно для регіонів, що мають більш потужний (порівняно  з  іншими  регіонами  держави)  економічний  потенціал. Приклади такого прояву сепаратизму – Придністров’я у Молдові або

рух за відокремлення Північної Італії. Правовий  сепаратизм  полягає  у становленні  та  використанні  в регіоні системи правових норм, спеціально не узгоджених із загально державними.  Власне,  класичним  прикладом  є  «парад  суверенітетів» і «війна законів» у СРСР наприкінці 1980-х років.  

Ідеологічний  сепаратизм  ґрунтується  на  пріоритеті регіональних  інтересів  над  загальнодержавними  та  поширенні «місцевої»  ідеології,  яка  протистоїть  громадянській  єдності. Частково  приклад  такого  сепаратизму  зараз  наявний  на  Сході України.  Ідеологічний  сепаратизм,  у  свою  чергу,  ділиться  на  три  підвиди:  етнічний,  релігійний  та  цивілізаційний.  Етнічний  сепаратизм  ґрунтується  на  національній  самоідентифікації  людини,  релігійний  –  на  конфесійній  належності,  при  цьому  часто  релігійний  сепаратизм  доповнює  і  посилює  етнічний.  Цивілізаційний  сепаратизм зумовлюється більш масштабним поєднанням культурних,  релігійних  і  етнічних  відмінностей  громад,  як,  наприклад, християнської і мусульманської у колишній Югославії, або сучасній Боснії і Герцеговині.

Сепаратизм може бути фактичним або формальним. У першому випадку  центральна  влада  втрачає  контроль  над  регіоном,  а  владні повноваження  переходять  до  місцевої  «еліти»,  яка  ігнорує  рішення центру,  формує  власні  владні  структури  тощо.  У  другому  випадку регіональна  політична  еліта  проголошує  радикальні  вимоги політичної незалежності.

Отже,  які  витоки  міфу  про  «галицький  сепаратизм»?

Історично,  за  бажання,  їх  можна  протягти  аж  до  Галицько-Волинської  держави.  Ми  ж  зупинимося  на  новітньому  міфі,  що з’явився чверть століття тому. Наприкінці 1980-х років Галичина  разом  із  Прибалтійськими  республіками  СРСР  стала  одним  із локомотивів  суверенізації  на  теренах  конаючого  СРСР.  Ідея окремішності Галичини у цілому не нова. У 1991 р. занепокоєння керівництва  УРСР  викликало  створення  Галицької  асамблеї  з

представників  Львівської,  Тернопільської  та  Івано-Франківської обласних  рад.  Щоправда  Галицька  асамблея  ніяких  сепаратистських  закликів  не висловлювала  і  після  проголошення  незалежності України фактично згорнула свою роботу.  Галицька  асамблея –  це  дві  спільні  сесії  Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської обласних рад, які відбулися  16  лютого  і  5  вересня  1991  р.  затвердили  угоду  про  основні принципи  співпраці  між  цими  обласними  радами  та  створення регіональної координаційної ради з метою співпраці в політичній, економічній,  торговельній,  науково-технічній,  гуманітарній  і культурній  сферах  для  піднесення  життєвого  рівня  населення  в умовах наростання кризи радянського суспільства. Були прийняті також  Ухвали  «Про  єдність  українських  земель»  і  «Про проведення  17  березня  1991  обласних  референдумів  про незалежність України». Ця подія тоді стала приводом (причому ця теза  час  від  часу  з'являлася  протягом  наступного  20-ліття)  для звинувачення цих трьох областей у проявах сепаратизму.

Натомість  феномен  галицької  відособленості  існує.  Причому цей  феномен  тісно  переплітається  з  іншим  –  із  так  званим «галицьким  месіанством».  Його  слід  розглядати  в  декількох ракурсах. Історичний – в історичному плані Галичина розвивалася за  іншими  сценаріями,  ніж  територія  Наддніпрянської  України,  а також  має  історичний  прецедент  у  вигляді  існування  ЗУНР.

Ментальний – сусідство з германським світом породило у галичан схильність  до  формалізації  громадських  стосунків,  до  порядку  і чіткості.  Окрім  схильності  до  порядку,  галичан  характеризує відданість традиціям і традиціоналізму, власне, ментально галичани близькі  до  Центральної,  а  не  Східної  Європи.  Імовірно,  не  в останню чергу саме завдяки цій особливості національно визвольні процеси  кінця  80-х  –  початку  90-х  років  ХХ  ст.  сприймалися  на Галичині ще й крізь призму міфологізованих уявлень про львівську «багатокультурність», уявну належність до Європи, «де ми завжди були і до якої мусимо повернутися». 

Ідея  галицького  месіанства  стала  визначальним  фактором  у сприйнятті  жителями  Галичини  змін  в  умовах  розпаду  СРСР. Якщо  для  більшості  населення  України  перебудова  і  процеси розпаду  країни  супроводжувалися  розгубленістю  і  очікуванням невідомого, то для галичан розпад СРСР став шансом реалізувати своє  бачення  майбутнього  і  нав’язати  свій  проект  державотворення. Звідси витікає політичний ракурс галицької відособленості  –  уявлення  про  недостатню  представленість  галицької регіональної  еліти  в  загальноукраїнських  управлінських  структурах  (фактично  після  В.  Чорновола  Галичина  не  дала  жодного політичного лідера загальноукраїнського масштабу); усвідомлення того,  що  модель  нинішньої  України  є  далекою  від  галицького ідеалу,  та  нереалізованість  євроінтеграційних  прагнень.  Власне політичні  мотиви  рухали  депутатами  облрад  західноукраїнських областей  під  час  ухвалення  рішення  про  невизнання  результатів другого туру президентських виборів у 2004 році, про припинення бюджетних  відрахувань  і  так  далі.  Щось  подібне  повторилося через 10 років. З формальної точки зору, це можна кваліфікувати як сепаратистські дії. 

Отже, пересічний галичанин – прибічник орієнтації на Європу. Як видно із результатів опитувань компанії Research & Branding Group, проведених  у  2007–2012  рр.,  саме  у  Галичині  спостерігається найвищий рівень орієнтованості на життя у об’єднаній Європі. Зазначені опитування проводилися на всій  території  України  (із  2014  р.  за  виняткомм  АР  Крим,  м.  Севастополя  та непідконтрольних  територій  Донецької  і  Луганської  областей).

 Якщо в цілому по Україні лідирували три варіанти відповідей – «у об’єднаному союзі Росії, Білорусі і Казахстану», «у власній країні без  об'єднання  з  якою-небудь  іншою  країною  і  без  входження  в союзи держав» та «у об'єднаній Європі (Європейському Союзі)», то по  Західній  Україні  основна  маса  відповідей  зводилася  до  двох останніх  варіантів,  яким  віддавали  перевагу  приблизно  рівна кількість  опитаних.  Такий  самий  вигляд  має  ситуація  і  в  трьох галицьких  областях  з  тією  різницею,  що  прихильники  об’єднаної Європи  у  Галичині  завжди  переважали  прихильників  життя  у власній державі без інтеграції в об’єднавчі структури. З  іншого  боку,  варто  звернути  увагу  на  самоідентифікацію галичан.  Гідно результатів  опитувань  компанії  Research  & Branding  Group,  проведених  у  2012–2016  рр.,  для  галичан притаманне  зростання  відсотка  тих,  хто  ідентифікує  себе «українцем,  громадянином  України»  (особливо  у  2014–2015  рр.), як  правило,  за  рахунок  регіональної  та  локальної  само ідентифікації.

 Також  показовим  є  те,  що  власне  європейцями  себе  ідентифікують  2,1–4,4%  жителів  Галичини.  І,  нарешті,  порівняно із  питанням  про  інтеграційні  пріоритети,  у  питанні  про самоідентифікацію відповіді галичан більшою мірою корелюють із відповідями по Західній Україні в цілому. 

Галичани,  як  і  мешканці  Західної  України,  більшою  мірою бачать між собою і східняками спільне, аніж роз’єднуюче.

 Релігійний фактор. Згідно з результатами опитування компанії Research  &  Branding  Group,  проведеному  у  липні  2009  р.,  53,6% галичан ідентифікували себе як греко-католики, тоді як у цілому по Західній Україні таких було 29,1%, а по Україні – 7,7%. Отже, Галичина у релігійному відношенні є особливим регіоном України. Втім, саме  на  Галичині  було  найбільше  тих,  хто  вважає,  що  між  греко-католиками і православними більше спільного, ніж роз’єднуючого.

 Отже,  на  сьогодні  зовнішньополітичний,  ментальний  і  релігійний  чинники  у  сукупності  не  дають  підстав  стверджувати  про сепаратистські настрої жителів Галичини. Втім, залишається фактор невдоволення  внутрішньополітичною  ситуацією,  діями  влади,  що потенційно може стати причиною одного з видів сепаратизму. 

Після  подій,  пов’язаних  із  Євромайданом  і  Революцією Гідності,  та  в  умовах  військового  протистояння  в  Україні  у  загальних  рисах  почав  формуватися  консенсус  щодо  вибору  на користь  саме  європейської  інтеграції.  Але  на  фоні  перипетій довкола  ратифікації  Угоди  про  асоціацію,  затягування  надання безвізового  режиму  з  ЄС  громадянам  України  тощо  цілком можливою  є  активізація  певних  сил,  що  пропагують  самостійну інтеграцію  Галичини  до  ЄС  –  таких,  наприклад,  як  Європейська галицька асамблея (ЄГА). 

Презентація  громадської  організації  Європейська  галицька асамблея  відбулася  у  вересні  2014  р.  Під  час  цього  заходу,  крім загальних  заяв  про  те,  що  регіон  має  стати  «локомотивом  змін  у країні,  голова  ЄГА  В.  Павлів  заявив:  «Ми  не  приймаємо  ніякої політики  багатовекторності.  Галичина  повинна  бути  в  Європейському  Союзі».  Слід  також  додати,  що  цю  організацію  у  регіоні  часто пов’язують  із  іншою  –  очолюваним  В.  Медведчуком  «Українським вибором», що провадить відверту проросійську діяльність. Утім, пік активності ЄГА припав на кінець 2014 – початок 2015 р. і на сьогодні ЄГА і її очільник не мають широкої суспільної підтримки.  Але ідеї «галицької окремішності» час від часу проявляються принаймні  у  експертно-медійному  форматі.  Наприклад,  керівник ще  однієї  громадської  організації  «Інститут  західноукраїнських студій» Олег Хавич, який є прихильником федеративного устрою  України  пропагує  ідеї  федералізації  України:  «Ми  говоримо  про необхідність перетворення України в асиметричну федерацію.

Разом з тим, в медіапросторі періодично з’являється інформація (статті, «фейкові» групи у соціальних мережах типу «Львівська народна республіка», обговорення даної теми у ЗМІ, записів-звернень різного роду блогерів та ін..), яка звертає увагу громадськості на тему сепаратизму та утворення нових псевдо республік. Такі інформаційні «месенджі» у разі неправильно розставлених акцентів по різному можуть сприйматись мешканцями України, зокрема Львівщини (як в підтримку сепаратизму так і проти) . Як черговий приклад можна навести відео записаного відомим львівським журналістом-блогером Ю.Ситником 26.07.2020 року, яке останній розмістив на власному каналі відеохостингу «Ютуб» під назвою «Чи буде Львівська народна республіка?». У відео автор розглядає тему можливого сепаратизму на Львівщині, відповідає на питання підписників, тощо. Попри те, що відео не містить жодних закликів чи то повідомлень щодо вчинення протиправних дій, підняття такої важливої теми, враховуючи напружену суспільно-політичну ситуацію  в Україні та Львівщині зокрема, може підштовхнути окремих мешканців регіону на роздуми щодо реалізації вчинення таких дій, а також бути використано пропагандиськими ЗМІ держави-агресора в інформаційній війні проти України, з метою т.зв. «розхитування» суспільних настроїв, шляхом перекручування інформації, витягуванням слів з контексту, тощо.

Отже,  наразі  перспективи  реального  прояву  «галицького сепаратизму» є суто гіпотетичними. Проте, не варто  недооцінювати  потенціал  галицької  особливості,  яку  за певних  умов  (наприклад,  провалу  євроінтеграції  або  реваншу проросійських  політичних  сил  і  чергового  розвороту  України  на Схід)  і  за  певної  «допомоги»  сусідніх  держав  цілком  можливо використати з метою дезінтеграції або дестабілізації України.