Тим, хто не був на місці цих людей, не можна їх засуджувати чи звинувачувати

Мені було страшно від усвідомлення того, cкільки болю ми завдаємо одне одному своєю байдужістю – Олег Володарський

«Родина педагогів з Макіївки у липні 2014 року переїхала до Чернівців, бо не змогла змиритись з окупацією. Із захопленням Донецька інтелігенти не змирились, але протистояти сепаратистам зі зброєю не змогли, тому переїхали на Західну Україну. Заступник керівника Донецького обласного молодіжного центру Олег Козловський із жахом згадує, коли озброєні люди намагались вивідати в нього координати патріотичних молодіжних організацій. Російськомовний історик за освітою Олег Козловський з Макіївки бездоганно розмовляє українською та вдягнув елегантну вишиванку. Він каже: це його особистий вибір після подій на Сході. В Донецьку на період окупації Олег був заступником керівника місцевого молодіжного центру».

Вимушений переселенець з Донбасу Олег Козловський:

«Там за атмосферою 1937 рік, там людей забирають просто з вулиць, там приходять та влаштовують так звану, націоналізацію, там люди вимушені просто боротись за виживання. Увесь цей час ви можете спостерігати інформацію, що там існують загони партизанські, які продовжують боротись, боротись в тому числі зі зброєю».

Дощ сльозами омивав втомлену серпневою спекою землю. Сонце, що лише мить тому осяювало і зігрівало, сховалося за похмурими хмарами. Мені несподівано складно стало зібратися з думками для написання цієї статті. Занадто вже вона важлива і принципова для мене, як для українця. Це «Сповідь», котра покликана робити людей кращими. Добрішими. Свідомішими. З першої спроби, після вранішньої молитви, так і не зміг написати ані рядка. І лише після повторного звернення до Господа відчув в собі наснагу висловити словами те, що переповнює душу.

Перед очима зруйновані будинки з вибитими вікнами, сліди згарищ і воронки снарядів, що страшними шрамами спотворюють ще зовсім недавно такий процвітаючий край. Біль в дитячих очах. Війна. Розруха. Горе людей, котрі зіткнулися з величезною прірвою… між ними і Україною. У когось вистачило сил вирватися зі смертельного капкана збожеволілих і осатанілих орків, а комусь цих сил не стало.

Тим, хто не був на місці цих людей, не можна їх судити, засуджувати чи звинувачувати. Лише молитися за зболілі серця тих, хто всією душею любить свою країну. І не важливо по який бік лінії розмежування занесла їх доля. «Там» чи «тут», в Криму, у Донецьку чи на Луганщині вони продовжують любити свою країну. І понад усе прагнуть, щоб їх рідний край знову став частиною суверенної, незалежної України. Щоб їх рідні міста замість «тимчасово окупованих територій» стали їх УКРАЇНСЬКИМ ДОМОМ. Домом, в якому живе їх душа, в якому голосно сміються діти, в якому кохані дружини печуть запашні пироги, тихенько наспівуючи чи пошепки проговорюючи молитву.

Мої співрозмовники не просто герої програми. Вони справжні герої. Мої герої. Я часто їм телефоную. Непокоюся. Раджуся. «Знаєш, – сказала мені героїня однієї з програм, – ми тут так і говоримо «до війни» і «після». Війна. Несправедлива. Безжалісна. Ворог, котрий поставив собі за мету придушити будь-який прояв нашої ВОЛІ. Котрий ненавидить нас за кожен прояв любові до національного, українського. Ворог намагається роз’єднати нас, розділити, прокласти між нами, українцями, прірву. Змусити ненавидіти одне одного.

Та ми залишилися самими собою. Ми обійняли кримчан, зустріли донеччан, привітно потисли руку уродженцям Луганщини… Ми пережили опіки війни, бунт блок-постів, звірячі вбивства, зраду своїх. Горе перемішало нас. Закрутило у вирі подій… І водночас допомогло усвідомити, що насправді має значення. Війна просіяла суспільство, відсіявши все зайве, показавши нам, що таке Україна і хто такі справжні українці. Тому що ми Нація. Добра, інколи наївна, але така любляча і щира. Сильна нація. Занадто сильна для того, щоб ворог не усвідомлював того, що варто нам лише оговтатися і встати на ноги, як ми почнемо відновлювати історичну справедливість.

Вимушені переселенці. Внутрішньо переміщені особи. Скільки ж болю за цими бюрократично-коректними словами. Болю тих, хто вирвався із пекла, на яке перетворилася їх домівка. Тих, на чий поріг прийшла війна. Не ті обрані кадри, котрі нам з дозованою регулярністю показують по ТВ, а справжня війна, зі снарядами, котрі вибухають на вулицях рідного міста, і справжньою смертю, котра ледве не щодня збирає криваву жатву.

Не суджу. Не засуджую. Не звинувачую. Тільки чекаю, терпляче і богомільно, на БУНТ українства. Він відбудеться. Він закладений в фундамент нашої генетики. Стрілки годинника невпинно наближаються до часу єднання завітів предків – Бога і України.

Я бачив в очах Олега Козловського саме це. Ми говорили, обмінювалися думками, чули те, що було сказано і те, що вголос так і не прозвучало. Навпроти мене був освічений, інтелектуальний УКРАЇНЕЦЬ. Людина, котра втративши все зуміла почати життя спочатку.

Сильні вони люди. Сильні українці. Та все ж вони так потребують нашої підтримки. Підтримки тих, кому не байдужі Україна та українці. Ми розмовляли, а я слухав свою совість. Не спокійно було в мене на душі. Олег уважно подивився мені в очі, а я сором’язливо опустив погляд. Мені було страшно від усвідомлення того, cкільки болю ми завдаємо одне одному своєю байдужістю, коли не звертаємо увагу на тих, кому так потрібна наша людська підтримка.

Я сподіваюся, Олег пробачить мені той невпевнений погляд. Мені на мить стало страшно. Страшно і за нас, і за майбутнє наших дітей. Ми попрощалися і вийшли назустріч нічному місту. Кришталеві сніжинки сяяли в теплому світлі ліхтарів… А душа прагнула в тепло домашнього затишку і була сповнена віри в диво. Найглибші рани також загоюються від любові, співчуття та милосердя.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – вимушений переселенець Олег Козловський