Такі як Микола не гнуться і не ламаються — Олег Володарський

Микола Гергелюк, пройшовши війну, на котру за станом здоров’я не може повернутися, він продовжив захищати країну від ворога тут, в тилу

Учасник російсько-української війни Микола Гергелюк (ліворуч)

«Отець Михайло Гергелюк. Храм Святого Духа УПЦ КП, село Верхній Ясенів Верховинського району Івано-Франківської області. Добре пам’ятаю той день. Морозний та сонячний аркуш циклу «Українська Шамбала». 80 кілометрів гірськими та сільськими дорогами. Останні зйомки в той день. Вже спускалися сутінки. Величний та красивий храм на фоні гірських хребтів. А біля храму майоріли жовто-блакитний та червоно-чорний прапори. Кольори генетичної спадщини величної та незламної нації.

Там, в горах, свобода та незалежність нашої країни відчувається надзвичайно гостро. Це присмак волі, котру ми віками відвойовуємо. Напівтемний храм, старовинні ікони, відлуння звуків і голосів у дзвінкій тиші. В рідній серцю церкві так затишно… до неї прагнеш задля того, щоб серед величної природи Бога відкинути буденну метушню, почути тишу і послухати проповідь священика, у якого воюють двоє синів».

Читайте: «Священик Михайло Гергелюк – людина, батько, патріот, в його серці Україна живе поруч з Богом – Олег Володарський»

Священні війни. Війни за виживання Нації. Світ продовжує розвиватися, змінюються цінності, світогляди переконання… Але на цих війнах за виживання цілих народів та країн втрачаються не тільки людські життя, втрачаються людяність та милосердя. Це страшно, коли диявольська програма сотні років крок за кроком намагається перемолоти Націю, з її мовою, культурою і самобутністю в жерновах історії. Перемолоти, щоб навіть згадки про неї не лишилося. Нас ненавидять лише за те, що ми той самий сусід, у котрого трава зеленіша. Державі-агресору не важливо, що її народ бідує, їй лякає і цікавить тільки те, що наш український народ почав розквітати і усвідомлювати себе.

Більше тисячі років тому наша Нація звернулася до Господа. Більше тисячі років ми пошепки промовляємо слова молитви, котрі захищають нас від ворожої зброї не менше, ніж обладунки. Сотні і сотні років нас намагаються зробити рабами на нашій, даній Богом, землі. Сотні і сотні років ми збираємо останні сили для того, щоб дати відсіч ворогу. Буковина іскрить. Там вкрай неспокійно. Отруйні метастази п’ятої колони розкинулися на весь регіон. Адепти «руського міра» всюди — під куполами храмів, вбрані в ряси та хрести, у владних кабінетах, вдягнені в костюми та краватки. Історія села Задубрівка (), як наочна ілюстрація того, що відбувається не тільки в регіоні, а й по всій країні. Справжня битва за свободу волі та віросповідання. Битва, що відбувається тут, в тилу.

Та головне, що і тут ми змогли стати на шляху у ворога. Дружна громада маленького села сміливо протистоїть всій потужності ворожої пропагандистської машини, котра не гребує ані пропагандистськими, ані силовими методами. Але найстрашніше інше — весь державний апарат, замість того, щоб підтримати хоробрих українців, котрі прагнуть України на своїй українській землі, діями та бездіяльністю потурає ворогу. Судові та правоохоронні органи, органи місцевого самоврядування — ніхто з них не став на допомогу цій відважній громаді.

Нам свідомо не дають привертатися до нашої української віри, ходити до нашої української церкви, не дають об’єднуватися у боротьбі із всюдисущими головами гідри «руського міра». Серце прокремлівської потвори в цьому регіоні знаходиться в Бонченах, де його вдень і вночі охороняють озброєні служки, котрі вірно слідуючи прикладу зелених чоловічків в Криму, періодично здійснюють туристичні мандрівки регіоном. І, за дивним збігом обставин, місцями паломництва цих озброєних, спортивних «пілігримів» стають епіцентри спротиву впливу ворожої церкви. А манкурти при владі вірно служать золотому тільцю, зраджуючи найсвятіше — Україну. Але знаєте, я пишаюся такою українською Задубрівкою і на її прикладі всіма українцями, котрі не здалися ворожій пропаганді. Перед військовою та пропагандистською потужністю ворога не вистояв Крим, Донецьк і Луганськ. А маленька незламна Задубрівка вистояла і не здалася.

Наші хлопці не маючи ані зброї, ані спорядження, ані жодного уявлення про війну від самого її початку пішли на фронт боронити свою країну від ворога. Так і ця незламна громада, не маючи ніякої підтримки, сміливо встала на шляху ворога тут, в тилу. І такі історії непоодинокі. Про них не говорять в голос, їх замовчують. Ворог не дає нам популяризувати спротив, адже краще за нас розуміє, що якщо така маленька група людей змогла стати в нього на шляху, то об’єднавшись, ми вщент його знищимо. Саме тому ворожі агенти будь-що намагаються не дати нам відновити довіру одне до одного.

Микола працює у відділі релігії Чернівецької ОДА. Пройшовши війну, на котру за станом здоров’я не може повернутися, він продовжив захищати країну від ворога тут, в тилу. Вата вже котрий рік поспіль верещить і поливає його брудом за те, що він, перебуваючи на посаді реєстратора, перереєстрував 17 громад з кремлівської церкви до української. Та що може бути більшим визнанням чеснот для воїна, ніж скавучання ворога? В регіоні, де ворог пустив свої диявольські метастази навіть в душі людей, Микола Гергелюк, не вагаючись, став на його шляху. Ворожі лайка, скарги та бруд полилися на нього не менш інтенсивно, ніж свого часу ворожі кулі. Навіть адміністрація прогнулася перед такою атакою і винесла йому догану, а він залишився непохитним у своїх переконаннях. Я ніколи не зрозумію і не пробачу наші державні органи за те, що вони йдуть на поступки ворогу, боячись спровокувати конфлікт і того, що під ними може «захитатися крісло». Добровольці, волонтери й патріоти в будь-який час готові зірватися і почати надскладний діалог, але п’ята колона при владі раз у раз намагається «примирити» їх з ворогом, аби не допустити масштабного конфлікту. Я бачив очі священників та капеланів, відчував емоції волонтерів і ледь стримувану лють добровольців. Буковину монотонно, цілеспрямовано розвалюють. Але ці люди, ці українці більше нікому нічого не подарують. Буковина очиститься від ворога, я в цьому не сумніваюся ані на мить. Більше того, я не здивуюся, коли рано чи пізно саме цей край стане епіцентром спротиву провладній п’ятій колоні, котра розвалює нас з середини.

Микола Гергелюк. Син Михайла Гергелюка, священика з Верховини. Біля храму, в якому служить його батько, розвивається червоно-чорний стяг. Він вихований в дусі святого українства. Я розмовляв з ним і відчував сталь. Такі не гнуться і не ламаються. Загартовані в горнилі війни, вони вже нічого не пробачать і не подарують ворогу. Ми думаємо, що можемо дозволити собі байдужість. А такі хлопці, як Микола платять за байдужість поколінь українців своїм життям та здоров’ям.

Це наша, така юна у своїй незалежності Україна. У нашої незалежності надпотужне коріння більш ніж тисячолітньої історії, але лише нещодавно воно проросло назовні тендітним паростком НЕЗАЛЕЖНОСТІ, котрий так багато ворогів хочуть зірвати, аби не дати йому вирости, розквітнути і давати плоди. Це наша країна. І або ми живемо усвідомленими, переконаними українцями на своїй українській землі, або в своїй байдужості перетворюємо нашу державу на чергові свиноферми «руського міра». В мене просто серце крається від того, що неусвідомлена біомаса українців, котрим «какаяразніца», стала інструментом ворога.

Повертаючись зі зйомок, я їхав засніженими спорожнілими Чернівцями, а в душі вирувало відлуння священної війни. Війни за рідну церкву, за любов до своєї країни. Як це називають зараз — розпалювання національної ворожнечі? Або ми безпринципні, безхребетні раби, або нащадки тих, хто ніколи не продасть душу дияволу та Батьківщину дияволу.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — учасник російсько-української війни Микола Гергелюк