Не можна коротко писати про горе – Олег Володарський

Ми ніколи не пробачимо і не забудемо. Це генетичне… воно не змивається навіть ріками крові. Ми переможці – про це треба завжди пам’ятати

Саме в цій програмі мені чогось відчутно не вистачало. Говорив з людиною, а сам чув прибій зовсім іншого берега. Ззовні ніби південне узбережжя Франції, з його м’яким, ласкавим кліматом, аквамариновими водами і чайки, що мирно гуляють берегом, діловито вишукуючи щось їстівне. А внутрішнє відчуття, істинне, різке, хвилююче, відкликалося гострими скелями, величезними хвилями із шапками сивої піни й вічною боротьбою стихій, котрі не підкоряються нікому, окрім Бога.

Я зрозумів, чому дівчинка, матір, дружина, друг, волонтер, побратим, котра виросла в Казахстані, так самовіддано любить рідну землю. Вона генетична українка…

 Ми були у волонтерському офісі Катерини Пономарьової. Ми вийшли подихати морозним січневим повітрям після запису програми. Я ще раз уважно подивився в очі Жанні після програми. Дивлячись на таких рідних та сильних жінок, на таких неймовірних українок, в мене перехоплює подих. Тільки такі віддані, ніжні душі здатні відмолити весь той біль, що несе війна. Відмолити, пропустивши цей біль через свої люблячі серця.

Коли чужа біда важливіша за будь-що. Жертовність і милосердя. Любов та ніжність. Віра та сила. Бог і Україна. Валентина Ходус. Катерина Пономарьова. Христина Головачова. Марина Ізосімова. Анна Ільющенкова. Валентина Варава. Ольга Батагова. Ольга Коряк. Надія Петраш. Марія Гоярчук… І ще сотні, тисячі імен таких рідних і кровних, що ніжними та люблячими душами обіймають Україну, віддаючи тепло та ласку задля того, щоб скоріше наступив МИР… 

Я вклоняюся вам, неймовірним пташкам, котрі забувши про себе, про власне щастя, так сильно люблять свою країну, віддаючи їй всю свою ніжність, всі свої сили та час.

Поринувши в ці думки, я повірив своєму серцю і зателефонував Жанні й… розповів їй про свої враження… Вона довго мовчала, а потім важко видихнула і надіслала мені усе, про що я здогадувався і так просив. 

Я не помилився, коли сам собі хотів пояснити, чому стільки глибини й стільки болю почув в тій програмі. Той північний шторм з величезними сталево-сивими хвилями… І гучні удари об скелі.

«Я буду писати про Темура Юлдашева. А тут мені ще досі чомусь болить і сльозить. Історія знайомства, хоча у цьому випадку «знайомства». Адже знайомі ми були тільки телефоном. І навіть зараз для мене залишається загадкою, яким чином можна було так прикипіти до людини і пройти через все це. Наш підрозділ нацгвардії в кінці квітня знаходився у м. Луганськ. Всім відома на той час сутичка у Луганському військоматі та Луганській ОДА. Але це все згодом. Ми познайомилися, коли готувалися до поїздки у Луганськ, щоб доправити спорядження нашим хлопцям.

Телефон Темура дали київські волонтери, попередивши, що він має важкий характер і займається створенням підрозділу однодумців, тож навряд чи буде зі мною спілкуватися. Випадок коли можна сказати: Очікуване – Реальність. На тому кінці трубки я почула голос... то хочу вам сказати... то була маща. Ми більше години спілкувалися, при чому версія про «важкий характер» розбилась в друзки. Можливо тому що я волонтер саме із Західної України, і йому було цікаво послухати мене. Інколи мені здалося, що я нагадую собі рідкісну тваринку, яку виставили на огляд у зоопарку («бендери» із Західної).

 «Це книга, мені її автор подарував на згадку про «Тренера». І фото. Фото очевидця, який із ним воював. Іноді мені здається, що там, де він говорить телефоном, це він говорить зі мною. Ось така параноя».

Цілий день дзвінки – я йому, він мені і складання маршруту і грандіозніші плани під лозунгами «Захід-Сходу». Горіння цією ідеєю реально об’єднало. І коли вже все було розписано-розплановано, звірено-перевірено і стотищпятсот раз повторені «явки і паролі» чомусь у голові визріло це питання до Темура: «Чому?». Відповідь реально вразила. Щоб відчути емоції, потрібно прослухати його голос, любий виступ знайти у мережі і прослухати. Його голос не змінюється ні під час промови з трибун, ні під час звичайної розмови. Мощь і крапка.

«Хто хоч раз відчув «запах» українки (зрозумійте значення цього слова) – той назавжди закохається і в її країну, і захищатиме землю своєї коханої». Плани були грандіозні, починаючи з нашої невеликої акції, яку ми хотіли висвітлити у всіх ЗМІ до обов'язкового – «ти маєш із сім'єю приїхати на Буковину».

Наступного дня пролунало по соцмережах про арешт Темура. Це був крах і цілковита темрява. У мене все було зав'язане на ньому. Адже вже тоді були запеклі протести сепаратистів у Луганську із виставленими блокпостами. Бус був у дорозі і повертати пізно. Адже те, що ми везли, було замасковано під продуктами та всяким різним. Головне треба було приховати. В дію пішов план "Б", якого не було, але був телефон одного з друзів Темура з м. Щастя. Ми пройшли всі кола пекла та заїхали до Луганська, вантаж був доставлений. Наш автомобіль випустили із території Луганської ОДА за годину до штурму. А далі… Далі наші переживання та тупо очікування будь-якої новини від наших хлопців, які обороняли ОДА. Фрагмент листування з хлопцями я вам надішлю.

Телефон Темура мовчав, про те, що з ним відбувається, дізнавалася по крихтах від спільних знайомих. А далі дзвінок від Оксани Машовець (волонтер, м. Київ): «Спробуй передзвонити Темуру, може говорити, але не хоче, раптом з тобою буде». І я зателефонувала. Зателефонувала людині, яку знала один день, але ніби була друга все життя. Ми довго говорили «ні про що» та про все. Він не соромився у виразах і точно не був схожий на зломленого і пригніченого. Він читав Біблію та цитував уривки. Ідея «Захід-Схід» і надалі була нашим дітищем, і ми будували плани на цю тему. Щодня йому дозволяли спілкування телефоном, і щодня він набирав мене. Це був як ритуал. Мій чоловік біг до мене з телефоном і пошепки повідомляв мені, що дзвонить Темур, після закінчення підносив мені запалену сигарету і тихо питав: «Що він сказав, може щось натякав, давай розгадувати ребус з його слів». І ми розгадували. Додумували-вигадували, ворожили...

Розповісти Вам, як можна дізнатися чи в безпеці сім'я, чи потрібна допомога їм, коли ти перебуваєш у Чернівцях та Луганськ знайомий лише по карті… До речі про карти, ми реально роздобули схему будівлі Луганського СБУ, вивчали цей план і думали, як туди потрапити. Ми божевільні, це точно. До будівлі СБУ ми не дісталися, але половину населення Луганська налякали. Тому що тільки жінка могла додуматися і розробити план пошуку та порятунку сім'ї, маючи під руками тільки соцмережі. Уявляю, як потім усі з цього іржали. Але тоді це було неважливо. Тоді було важливо допомогти хоч чимось. Слава Богу, до цього не дійшло і Темур у якийсь період просто «зник» із зв'язку. Нормальна людина зупинилася б і зрозуміла, що в неї є купа друзів і, можливо, вона вже на волі. Нормальний – так. Але де нормальна людина, а де я… Пропав… шукатимемо. Дзвінок: Київ – Волонтери – Червоний Хрест. (Боже, як я наївна була далекого 2014-го).

А потім дзвінок чоловіка: «Жанко, Юлдашев втік, він на 112-му зараз виступає, кулею додому». Переглядали виступ Темура разом із чоловіком. Це було щось. Ми, як два придурки, закохалися в екран і щасливі з палаючими очима ловили кожне слово. Закінчуючи інтерв'ю, Темур сказав: «Я вдячний усім і кожному, хто вірив у мене, хто підтримував мене в полоні». І тоді чоловік, стоячи за мною, поклав мені руку на плече і сказав: «Жанко, він сказав тобі ДЯКУЮ. Цей вечір у нашій родині був присвячений Темуру». Ми пишалися ним, раділи, що він живий і в безпеці.

І знову плани… ми ж волонтери. Я до кінця сподівалася, що Темур вестиме діяльність із Києва. Адже який людище, яка міць, це лідер, і він має бути і жити. Навіщо він пішов у пекло, мені незрозуміло. Але в цьому він весь. Короткі дзвінки: «якщо що потрібно, ми на підхваті», «поки все є, бережи ресурс, все ще попереду».

А потім серпень, дзвінок, голос дзвінкий і переповнений емоціями: «Жанко, ми взяли цю біса Саур-Могилу, ми відбили бетеер і я срібною фарбою написав на ньому «ТРЕНЕР»… І помчала могутня мова та плани…

О Господи, як давно це було, але чомусь так свіжо. А потім… днів за десять, знову дзвінок, але вже не від нього. Просто дзвінок: «Жанно, Темур загинув. Він загинув на цій чортовій Саурці». Загинув, але тіло не знайшли. Значить, не загинув, значить – живий… Полон… щооо??? І ми знову шукаємо. Пишемо друзям, знайомим, але скрізь – невідомість.

Перше вересня 2014 року, діти до школи, волонтери виступали на лінійці – тоді це стало модним. І ти стоїш, довкола натовп щасливих людей, більшість з яких навіть не морочиться, що в країні війна, для них це далеко і ні про що, а ти маєш щось сказати, щось важливе, патріотичне, голосне і таке заїжджене. І ти ревеш, на очах у всіх. І йдеш убік, туди, де тебе не побачать, де тобі комфортно і не важко дихати. І ти знаєш, що чоловік їхатиме тихенько за тобою на машині і йому по-фігу, що сигналять ззаду, він їде і чекає, чекає, коли його Жанка прийде до тями. Він розуміє, що Жанка на межі, тому що його Жанка не плаче ніколи.

Загинув. Доведено. ВСІЄ. Його нема. Коли оголосили про день похорону та місце, чоловік зібрав мені сумку і закинув у багажник: «Їдь, ти ж не пробачиш собі, якщо не поїдеш». Повернула ключ запалення і сиділа годину з двигуном, а потім…

Хто ж я? Я людина, яка знала Його один день телефоном, який «пройшов з ним полон» онлайн, будував з ним план «Схід-Захід», і який не розуміє, чому він загинув… Він мав жити, він лідер і він могутня… Він не мав права загинути… «Я поїду, я обов'язково поїду», – сказала я чоловікові. І він мене зрозумів. Він зрозумів, що я все ще вірю, що він вкотре зателефонує з невідомого номера.

Тоді вірила. Але до Чернівців приїхав презентувати книгу «Доброволець «Сумерки» Геннадій Фімін. «Сокіл». І, гортаючи книгу, я натрапила на фото, фото Темура, фото БМП із написом «ТРЕНЕР», і помчало. Ми говорили довго, я йому про Темура, він мені... О Боги, це як?

А потім подробиці смерті. Він загинув. Його нема. Ось така історія про людину, яку я не знала, але яка перевернула моє життя. Таких людей країна має берегти. Такі люди це як ковток свіжого повітря, вони не просякнуті модним патріотизмом, вони і є цей патріотизм. Я вдячна Вам за дзвінок. Я рідко з ким спілкуюся про Темуру, але дуже хочу, щоб його пам'ятали. Він неймовірна людина».

(Тут і далі цитується авторський текст зі збереженням авторської стилістики, орфографії та пунктуації (прим. ред.).

Ми ніколи не пробачимо і не забудемо. Це генетичне… воно не змивається навіть ріками крові. Ми переможці – про це треба завжди пам’ятати

Мені здається, це дійсно все, що можна сказати про цих людей. Про цих українців. Безрозсудні, азартні, непокірні, сильні, непримиренні. І саме цю націю вкотре зрадили її керманичі та вчорашні союзники, кинувши її в пекельне жерло такої безжалісної війни. Нехай їх не багато. І тих, хто пройшов війну, і тих, хто жив весь цей час в тилу цією війною, і тих, хто читав молебні в окопах, і тих, хто віддавав останні крихти на фронт… Їх не багато, але вони є.

Це армія. І не просто армія, а визвольна… ще більш оснащена, ніж їх предки з УПА, і ще більш люта до тих, хто загрожує їх БАТЬКІВЩИНІ й іще більш непримиренна до тих, хто ЇЇ зраджує. 

І ця армія повстане рано вранці або пізно ввечері одного сонячного або дощового дня… Вона не зможе дивитися, як рвуть на шмаття її рідну землю, як принижують своєю байдужістю старих, малих та хворих. А ще ця АРМІЯ свято почитає могили померлих і щиро вірить у свого Бога. Це духовна АРМІЯ.

Ми постійно відшукуємо себе в цьому світі. Але ми – АРМІЯ. Духовна. Нашого благородства вистачить на всіх. І тут я раптом зрозумів, чому дівчинка, матір, дружина, друг, волонтер, побратим, котра виросла в Казахстані, так самовіддано любить рідну землю. Вона генетична українка. І навіть майже 100 років, котрі її сім’я жила на чужині, далеко від України, не витравили в ній відчуття Батьківщини, а навпаки, в розлуці вони ще більше полюбила Неньку-Україну.

– Це, мабуть, має свій аромат? – спитав я у Жанни під час телефонної розмови.

– Ти знаєш, так! – відповіла вона, – знаєш, є один борщ…

– Але моя бабуся клала в нього лисички і молоду яловичину…

Жанна смачно готує і смачно відчуває…

– Але саме з тобою мені не вистачило в програмі знаєш чого?

– Чого?

– Перцю… чорного перцю…

– Крупного помолу? – усвідомлено запитала вона.

– Так! – із посмішкою вигукнув я в телефон.

– Сміюся, – тихо сказала вона.

«Прабабуся, Семениста Варвара Пилипівна, проживала в Чернігівській області і в 1914 році була вислана (будучи вагітною бабусею) до Казахстану. Бабуся, Семениста Євдокія Порфірівна народилася 1914 року вже в Казахстані. Північно-Казахстанська область, Мамлютський р-н, селище Дачне. При тому, що бабуся народилася вже там, вона знала українську мову та знала всі обряди і традиції. Прабабуся дуже шанувала та розвивала у своїй дочці все українське. Хоч як не дивно, але я точно пам'ятаю, що церкви в селищі не було. І моя Дусенька часто виконувала обряд хрещення дітей в українських сім'ях. Я не знаю, чи можна так. Але мене теж хрестила моя бабуся. Вона знала всі молитви. Я запитала свою маму, чому у неї в паспорті національність українка. І сьогодні розкрила секрет своєї бабусі. Обидві її дочки українки тому, що бабуся не була офіційно розписаною. На запитання матері: як так? У СРСР і не розписаною? Це ж фактично вирок. Моя мама сказала, що так вирішила бабуся. Я була сама в шоці...»

Не можна коротко писати про горе. Неможливо пережити трагедію нашого сьогодення, без турботливого, обережного ставлення до тих подій, що відбуваються. І до тих, кому вкрай болить. Це одкровення про нас хтось відчує серцем і ще раз переконається у правильності обраного шляху. Саме про нас. Тих, хто засинає і прокидається, виховує дітей, але з острахом відкриває стрічку новин, боячись почути про чергову смерть в полум’ї цієї війни. Ми ніколи не пробачимо. І не забудемо. Це генетичне… воно не змивається навіть ріками багряно-чорної крові. Ми переможці. Про це треба пам’ятати. Завжди.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герої – волонтер Жанна Король і вічної пам’яті Темур Юлдашев