Не можна коротко писати про горе – Олег Володарський

Ми ніколи не пробачимо і не забудемо. Це генетичне… воно не змивається навіть ріками крові. Ми переможці – про це треба завжди пам’ятати

 Саме в цій програмі мені чогось відчутно не вистачало. Говорив з людиною, а сам чув прибій зовсім іншого берега. Ззовні ніби південне узбережжя Франції, з його м’яким, ласкавим кліматом, аквамариновими водами і чайки, що мирно гуляють берегом, діловито вишукуючи щось їстівне. А внутрішнє відчуття, істинне, різке, хвилююче, відкликалося гострими скелями, величезними хвилями із шапками сивої піни й вічною боротьбою стихій, котрі не підкоряються нікому, окрім Бога.

Ми були у волонтерському офісі Катерини Пономарьової. Ми вийшли подихати морозним січневим повітрям після запису програми. Я ще раз уважно подивився в очі Жанні після програми. Дивлячись на таких рідних та сильних жінок, на таких неймовірних українок, в мене перехоплює подих. Тільки такі віддані, ніжні душі здатні відмолити весь той біль, що несе війна. Відмолити, пропустивши цей біль через свої люблячі серця.

Коли чужа біда важливіша за будь-що. Жертовність і милосердя. Любов та ніжність. Віра та сила. Бог і Україна. Валентина Ходус. Катерина Пономарьова. Христина Головачова. Марина Ізосімова. Анна Ільющенкова. Валентина Варава. Ольга Батагова. Ольга Коряк. Надія Петраш. Марія Гоярчук… І ще сотні, тисячі імен таких рідних і кровних, що ніжними та люблячими душами обіймають Україну, віддаючи тепло та ласку задля того, щоб скоріше наступив МИР… Я вклоняюся вам, неймовірним пташкам, котрі забувши про себе, про власне щастя, так сильно люблять свою країну, віддаючи їй всю свою ніжність, всі свої сили та час.

Поринувши в ці думки, я повірив своєму серцю і зателефонував Жанні й… розповів їй про свої враження… Вона довго мовчала, а потім важко видихнула і надіслала мені усе, про що я здогадувався і так просив. Я не помилився, коли сам собі хотів пояснити, чому стільки глибини й стільки болю почув в тій програмі. Той північний шторм з величезними сталево-сивими хвилями… І гучні удари об скелі.

«Я буду писати про Темура Юлдашева. А тут мені ще досі чомусь болить і сльозить. Історія знайомства, хоча у цьому випадку «знайомства». Адже знайомі ми були тільки телефоном. І навіть зараз для мене залишається загадкою, яким чином можна було так прикипіти до людини і пройти через все це. Наш підрозділ нацгвардії в кінці квітня знаходився у м. Луганськ. Всім відома на той час сутичка у Луганському військоматі та Луганській ОДА. Але це все згодом. Ми познайомилися, коли готувалися до поїздки у Луганськ, щоб доправити спорядження нашим хлопцям.

Телефон Темура дали київські волонтери, попередивши, що він має важкий характер і займається створенням підрозділу однодумців, тож навряд чи буде зі мною спілкуватися. Випадок коли можна сказати: Очікуване – Реальність. На тому кінці трубки я почула голос... то хочу вам сказати... то була маща. Ми більше години спілкувалися, при чому версія про «важкий характер» розбилась в друзки. Можливо тому що я волонтер саме із Західної України, і йому було цікаво послухати мене. Інколи мені здалося, що я нагадую собі рідкісну тваринку, яку виставили на огляд у зоопарку («бендери» із Західної).

Цілий день дзвінки – я йому, він мені і складання маршруту і грандіозніші плани під лозунгами «Захід-Сходу». Горіння цією ідеєю реально об’єднало. І коли вже все було розписано-розплановано, звірено-перевірено і стотищпятсот раз повторені «явки і паролі» чомусь у голові визріло це питання до Темура: «Чому?». Відповідь реально вразила. Щоб відчути емоції, потрібно прослухати його голос, любий виступ знайти у мережі і прослухати. Його голос не змінюється ні під час промови з трибун, ні під час звичайної розмови. Мощь і крапка.

«Кто хоть раз прочувствовал «запах» украинки (поймите значение этого слова) – тот навсегда влюбится и в ее страну, и будет защищать землю своей возлюбленной». Планы были грандиозные, начиная с нашей небольшой акции, которую мы хотели осветить во всех СМИ до обязательного – «ты должен с семьей приехать на Буковину».

На следующий день прогремело по соцсетях про арест Темура. Это был крах и полная тьма. У меня все было завязано на нем. Ведь уже тогда были ярые протесты сепаратистов в Луганске с выставленными блокпостами. Бус был в дороге, и возвращать поздно. Ведь то, что мы везли, было замаскировано под продуктами и всяким разным. Основное нужно было скрыть. В действие пошел план «Б», которого не было, но был телефон одного из друзей Темура из г. Щастя. Мы прошли все круги ада и заехали в Луганск, груз был доставлен. Наш автомобиль выпустили с територии Луганской ОДА за час до штурма. А дальше… Дальше наши переживания и тупо ожидание любой новости от наших ребят, которые обороняли ОДА. Фрагмент переписки с ребятами я Вам вышлю.

Телефон Темура молчал, о том, что с ним происходит, узнавала по крохам от общих знакомых. А дальше звонок от Оксаны Машовец (волонтер, г. Киев): «Попробуй перезвонить Темуру, он может говорить, но не хочет, вдруг с тобой будет». И я позвонила. Позвонила человеку, которого знала один день, но как будто была другом всю жизнь. Мы подолгу говорили «ни о чем» и обо всем. Он не стеснялся в выражениях и уж точно не был похож на сломленного и подавленного. Он читал Библию и цитировал отрывки. Идея «Захид-Схид» и дальше была нашим детищем, и мы строили планы на эту тему. Каждый день ему разрешали общение по телефону, и каждый день он набирал меня. Это уже был как ритуал. Мой муж бежал ко мне с телефоном и шепотом сообщал мне, что звонит Темур, после окончания подносил мне зажженную сигарету и тихо спрашивал: «Что он сказал, может на что-то намекал, давай разгадывать ребус из его слов». И мы разгадывали. Додумывали-придумывали, гадали…

Рассказать Вам, как можно узнать в безопасности ли семья, нужна ли помощь им, когда ты находишься в Черновцах и Луганск знаком только по карте… Кстати о картах, мы реально раздобыли схему здания Луганского СБУ, изучали этот план и думали, как туда попасть. Мы безумцы, это точно. До здания СБУ мы не добрались, но половину населения Луганска перепугали. Потому что только женщина могла додуматься и разработать план по поиску и спасению семьи, имея под руками только соцсети. Представляю, как потом все с этого ржали. Но тогда это было не важно. Тогда было важно помочь хоть чем то. Слава Богу, до этого не дошло и Темур в какой-то период просто «пропал» со связи. Нормальный человек бы остановился и понял, что у него есть куча друзей и, возможно, он уже на свободе. Нормальный – да. Но где нормальный человек, а где я… Пропал… будем искать. Звонок: Киев – Волонтеры – Красный Крест… Караул, спасите, памагите, человек в плену! (Боже, как я наивна была в далеком 2014-м).

А потом звонок мужа: «Жанка, Юлдашев сбежал, он на 112-м сейчас выступает, пулей домой». Пересматривали выступление Темура вместе с мужем. Это было нечто. Мы, как два придурка, втюрились в экран и счастливые с горящими глазами ловили каждое слово. Заканчивая интервью, Темур сказал: «Я благодарен всем и каждому, кто верил в меня, кто поддерживал меня в плену». И тогда муж, стоя за мной, положил мне руку на плечо и сказал: «Жанка, он сказал тебе СПАСИБО. Этот вечер, в нашей семье, был посвящен Темуру». Мы гордились им, радовались, что он живой и в безопасности.

И снова планы… мы ж волонтеры. Я до конца надеялась, что Темур будет вести деятельность из Киева. Ведь какой человечище, какая мощь, это лидер и он должен быть и жить. Зачем он пошел в пекло, мне непонятно. Но в этом он весь. Короткие звонки: «если что нужно, мы на подхвате», «пока все есть, береги ресурс, все еще впереди».

А потом август, звонок, голос звонкий и переполнен емоциями: «Жанка, мы взяли эту чертову Саур-Могилу, мы отбили бэтээр и я серебрянной краской написал на нем «ТРЕНЕР»… И понеслась могучая речь и планы…

О Господи, как давно это было, но почему-то так свежо. А потом… дней через десять, опять звонок, но уже не от него. Просто звонок: «Жанна, Темур погиб. Он погиб на этой самой чертовой Саурке». Погиб, но тело не нашли. Значит, не погиб, значит – жив… Плен… чтооо??? И мы опять ищем. Пишем друзьям, знакомым, но везде – неизвестность.

Первое сентября 2014 года, дети в школу, волонтеры выступали на линейке – тогда это стало «модным». И ты стоишь, вокруг толпа счастливых людей, большинство из которых даже не заморачивается, что в стране война, для них это далеко и ни о чём, а ты должна что-то сказать, что-то важное, патриотическое, громкое и такое заежженное. И ты ревешь, на глазах у всех. И уходишь в сторону, туда, где тебя не увидят, где тебе комфортно и не трудно дышать. И ты знаешь, что муж будет ехать тихонько за тобой на машине и ему по-фигу, что сигналят сзади, он едет и ждет, ждет, когда его Жанка придет в себя. Он понимает, что Жанка на пределе, потому-что его Жанка не плачет никогда.

Погиб. Доказано. ВСЕЕЕЕ. Его нет. Когда объявили о дне похорон и месте, муж собрал мне сумку и закинул в багажник: «Едь, ты же не простишь себе, если не поедешь». Повернула ключ зажигания и сидела час с работающим двигателем, а потом…

Кто я? Я человек, который знал Его один день по телефону, который «прошел с ним плен» онлайн, строил с ним план « Схид-Захид», и который не понимает, почему он погиб… Он должен был жить, он лидер и он моща… Он не имел права погибнуть… «Я поеду, я обязательно поеду», – сказала я мужу. И он меня понял. Он понял, что я все еще верю, что он очередной раз позвонит с неизвестного номера…

Тогда верила. Но в Черновцы приехал презентовать книгу « Доброволец «Сумрака» Геннадий Фимин. «Сокол». И, листая книгу, я наткнулась на фото, фото Темура, фото БМП с надписью «ТРЕНЕР», и понеслось. Мы говорили долго, я ему про Темура, он мне... О Боги, это как?!

А потом, подробности смерти. Он погиб. Его нет. Вот такая история о человеке, которого я не знала, но который перевернул мою жизнь. Таких людей страна должна беречь. Такие люди это как глоток свежего воздуха, они не пропитаны модным патриотизмом, они и есть этот самый патриотизм. Я благодарна Вам за звонок. Я редко с кем общаюсь о Темуре, но я очень хочу, чтобы его помнили. Он невероятный человек».

(Тут і далі цитується авторський текст зі збереженням авторської стилістики, орфографії та пунктуації (прим. ред.).

Мені здається, це дійсно все, що можна сказати про цих людей. Про цих українців. Безрозсудні, азартні, непокірні, сильні, непримиренні. І саме цю націю вкотре зрадили її керманичі та вчорашні союзники, кинувши її в пекельне жерло такої безжалісної війни. Нехай їх не багато. І тих, хто пройшов війну, і тих, хто жив весь цей час в тилу цією війною, і тих, хто читав молебні в окопах, і тих, хто віддавав останні крихти на фронт… Їх не багато, але вони є.

Це армія. І не просто армія, а визвольна… ще більш оснащена, ніж їх предки з УПА, і ще більш люта до тих, хто загрожує їх БАТЬКІВЩИНІ й іще більш непримиренна до тих, хто ЇЇ зраджує. І ця армія повстане рано вранці або пізно ввечері одного сонячного або дощового дня… Вона не зможе дивитися, як рвуть на шмаття її рідну землю, як принижують своєю байдужістю старих, малих та хворих. А ще ця АРМІЯ свято почитає могили померлих і щиро вірить у свого Бога. Це духовна АРМІЯ.

Ми постійно відшукуємо себе в цьому світі. Але ми – АРМІЯ. Духовна. Нашого благородства вистачить на всіх. І тут я раптом зрозумів, чому дівчинка, матір, дружина, друг, волонтер, побратим, котра виросла в Казахстані, так самовіддано любить рідну землю. Вона генетична українка. І навіть майже 100 років, котрі її сім’я жила на чужині, далеко від України, не витравили в ній відчуття Батьківщини, а навпаки, в розлуці вони ще більше полюбила Неньку-Україну.

– Це, мабуть, має свій аромат? – спитав я у Жанни під час телефонної розмови.

– Ти знаєш, так! – відповіла вона, – знаєш, є один борщ…

– Але моя бабуся клала в нього лисички і молоду яловичину…

Жанна смачно готує і смачно відчуває…

– Але саме з тобою мені не вистачило в програмі знаєш чого?

– Чого?

– Перцю… чорного перцю…

– Крупного помолу? – усвідомлено запитала вона.

– Так! – із посмішкою вигукнув я в телефон.

– Сміюся, – тихо сказала вона.

«Прабабушка, Семенистая Варвара Филиповна, проживала в Черниговской области и в 1914 году была выслана (будучи беременной бабушкой) в Казахстан. Бабушка, Семенистая Евдокия Парфировна родилась в 1914 году уже в Казахстане. Северо-Казахстанская область, Мамлютский р-н, поселок Дачное. При том, что бабушка родилась уже там, она знала украинский язык и знала все обряды и традиции. Прабабушка очень чтила и развивала в своей дочери всё украинское. Как ни странно, но я точно помню, что церкви в поселке не было. И моя Дусенька очень часто исполняла обряд крещения детей в украинских семьях. Я не знаю можно ли так. Но меня крестила тоже моя бабуличка. Она знала все молитвы. Я задала вопрос своей маме, почему у неё в паспорте национальность украинка. И сегодня раскрыла секрет своей бабушки. Обе её дочери украинки потому, что бабушка не была официально расписана. На вопрос маме: как так? СССР и не расписаны? Это же практически приговор. Моя мама сказала что так решила бабушка. Я сама в шоке...»

Не можна коротко писати про горе. Неможливо пережити трагедію нашого сьогодення, без турботливого, обережного ставлення до тих подій, що відбуваються. І до тих, кому вкрай болить. Це одкровення про нас хтось відчує серцем і ще раз переконається у правильності обраного шляху. Саме про нас. Тих, хто засинає і прокидається, виховує дітей, але з острахом відкриває стрічку новин, боячись почути про чергову смерть в полум’ї цієї війни. Ми ніколи не пробачимо. І не забудемо. Це генетичне… воно не змивається навіть ріками багряно-чорної крові. Ми переможці. Про це треба пам’ятати. Завжди.

«Это книга, мне ее автор подарил на память о «Тренере». И фото. Фото очевидца, который с ним воевал. Иногда мне кажется что там, где он говорит по телефону, это он говорит со мной. Вот такая паранойя».

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герої – волонтер Жанна Король і вічної пам’яті Темур Юлдашев