Розвідник номер один незалежної України

Ярослав Горошко стояв в основі створення українського «спецназу»

Передмова

«Пам’ять — енергія нашого життя, наша совість, історія, честь», — В. Красюк.

Час невпинно рухається і невловимо віддаляє нас, живих, від тих, хто йшов попереду нас. Ця дистанція залежить від світла у нашій душі, від нашої пам’яті. Тільки їм характерно наближувати чи віддаляти час. Пам’ять про минуле завжди пов’язана з конкретними поколіннями і особистостями.

...Ось знову і знову беру у руки фото людини, яка залишила глибокий слід у душах багатьох людей. Ярослав Горошко. Людина—легенда!

Це той, хто поклав своє життя на вівтар служіння своєму народові і Вітчизні! Це та людина, яка понад усе любила життя, людей, це офіцер, котрий був відданий справі свого життя, якою займався, щоб з честю боронити рідну землю і народ України!

Добрий, порядний, фізично і морально сильний чоловік. Він ще з дитинства мріяв стати військовим! Ярослав наполегливо торував собі дорогу до мети (хоч з першого разу вступити всебічно підготовленому юнакові не вдалося, бо був сином репресованого). Відслуживши рік строкової служби, він все ж став курсантом Хмельницького вищого артилерійського командного училища, після закінчення якого у 1981 році він отримав припис і відбув до місця служби — в Афганістан.

За час перебування у цій країні Ярославу Павловичу випало пройти дуже тернистий, политий кров’ю та потом шлях пізнання себе. Але він з честю витримав усі випробування, які підготувала йому доля. Бійці дуже поважали свого ротного, особливо за порядність, чесність, відповідальність, фахові знання... А далі важка контузія, кровопролитний бій поблизу кишлака Дурі та звання Героя Радянського Союзу (а йому було лише 30 років).

У липні 1988року Ярослав Павлович вступив до Військової академії імені Фрунзе, яку закінчив у 1991 році. Після закінчення закладу Ярославу пропонували «головокружительную карьеру в Москве», але він відмовився. «Я — українець і хотів би повернутися служити в Україну», — сказав він і повернувся в Ізяслав на посаду командира батальйону спеціального призначення. Це був час, коли стара військова і партократична гвардія саботувала розбудову армії незалежної України. І Ярослав Павлович кинув їм Виклик!

— Батальйон спецназу підполковника Горошка чи не першим у Збройних Силах України склав присягу на вірність своїй ще зовсім юній державі, хоч командування бригади наполягало, аби новобранці й надалі заприсягали на «верность Советской Родине».

Зі спогадів Ярослава...

«На мене посипалися звинувачення в націоналізмі. Втім, якщо за любов до України, то я тоді справді націоналіст. Хочу жити на своїй землі вільною людиною серед вільного народу, без опіки «старшого» брата або сумнівних «друзів-союзників».

Почалися погрози, шантаж, безпідставні звинувачення. Але завдяки наполегливості, послідовності, твердості духу Я. П. Горошку вдалося домогтися свого. Враховуючи те, що над офіцером «щоденно висіла загроза фізичного знищення» міністром оборони Костянтином Морозовим був виданий наказ про переведення Ярослава Горошка до Києва.

То не була втеча перед небезпекою і не відхід від боротьби за бригаду, а лише тактичний маневр: піти, щоб знову повернутися! У Києві підполковник Ярослав Горошко прослужив кілька місяців. Готував підрозділи спеціального призначення Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Вольовий, строгий, але справедливий командир, він готував українських «спецпризначенців».

Це було ніби друге дихання, але... Трохи більше, як через півроку, 8 червня 1994 міліція виявила його мертвим у водолазному спорядженні біля мосту ім. Патона. Пошук Правди закінчився для Ярослава трагічно. Він загинув при загадкових обставинах....

Наталія Крячкова, керівник музею імені Я. П. Горошка

Головне управління розвідки Міністерства Оборони України. Біля Книги Пам’яті. У центрі дружина героя Людмила Іванівна Горошко та представники Борщівської ЗОШ імені Я. П. Горошка

Пропонуємо статтю Ярослава Горошка, опублікованій в газеті «Тернопіль вечірній» 25 липня 1992 року

Без боєздатного війська не буде держави

Прочитавши в газеті «Щит народу» за 10 червня 1992 року статтю «Право служби дає не національність, а громадянство» (з приводу деяких інсинуацій в ЗМІ навколо кадрової політики в ЗСУ) за авторством підполковника П. Недзельського, зрозумів, що мовчати і дивитись на те, що робиться, більше не можу. Зі статтею згодний на 100 відсотків. Водночас хочу додати дещо від себе і запитати у всіх громадян України, коли ми, нарешті, прозріємо? Адже при такому підході до будівництва ЗСУ, який є зараз, якщо весь наш народ не звернеться до будівництва своєї Армії, ми її дуже швидко втратимо. Я не збираюсь прогнозувати як саме, чи то буде переворот, підготовлений з допомогою зовнішнього ворога і його підпільних спільників всередині нашої Батьківщини, чи то буде пряма агресія під будь-яким приводом.

Я солдат, і мій обов’язок перед державою – захищати її, як захищали наші предки, і вмерти за неї, коли буде необхідність. Але вмирати за Україну хотілося б з вірою, що наш багатостраждальний народ, нарешті, зможе себе відстояти. Себе, свою незалежність і право бути дійсно вільним. Невже нас нічого не навчила історія і приклади зі славним козацтвом запорізьким, гайдамаками, українськими січовими стрільцями і, нарешті, зі славною боротьбою УПА? Невже ми хочемо ще раз пройти через криваві жахи? Бо що ми маємо на сьогоднішній день? Не перебільшу, коли скажу: йде прямий саботаж в побудові ЗСУ – і зсередини, і ззовні, з Росії, «от наших братьев»...

Присягу ми прийняли, але що далі?

По-перше, офіцерів, які не прийняли присяги, ми чесно відправляємо в республіки, де вони хотіли б служити, надаємо змогу з’їздити у відпустку і взяти відношення з місця служби. А скільки повернулось назад, на Батьківщину, громадян України? Дуже мало, бо в Росії та деяких інших республіках чиняться цьому різні перешкоди під будь-яким приводом. «Хотите в Хохляндию? – Пожалуйста, но сначала мы вас уволим из армии!». Це говорили вже не одному десяткові офіцерів-українців. Лякають також відсутністю умов нормального проживання або навіть швидким «банкрутством» України.

По-друге, Росія вже закриває доступ слухачам, вихідцям з України, у військові академії, доступ абітурієнтів у найбільш престижні військові училища, прийом призовного контингенту в учбові частини і школи найбільш дефіцитних військових спеціальностей.

По-третє, припинене зовсім, або припиняється надходження запчастин до бойової техніки, автомобільної й авіаційної, доставку самої техніки для військ, поставки озброєння і боєприпасів. Про обмундирування і все інше я вже не кажу.

По-четверте, цілий ряд «безбатченків» або пристосуванців (а таких чимало) посилено намагається переконати наш народ в тому, що «нас жестоко обманули, заставив принять присягу на верность Украине» (полковник Іващенко, газета «Красная звезла» від 22 травня 1992 року), або ллють брехню на політику Президента України Кравчука і українського уряду.

Я хочу запитати у них: а хто вас примушував її (Присягу) приймати? Все робилось добровільно. Хто не хотів – не приймав. Навіть дехто з тих, хто прийняли, а потім вирішили все-таки виїхати в інші держави, від’їжджають безперешкодно.

А тим, хто прийняв Присягу на вірність українському народові – вже пора визначитися, якщо ви вважаєте Україну своєю Батьківщиною, то будьте готові захищати її від будь-якого агресора. Шкодити ж державним інтересам України вам ніхто не дозволить. Українська армія повинна будуватися на зовсім нових принципах, і якщо найближчим часом не будуть проведені корінні переміни, а все залишиться тільки на папері, – то говорити про незалежну суверенну Україну марно. Якщо ви в чомусь сумніваєтесь, не займайте місця і посади, вас ніхто не виганяє з української землі, але створювати «п’яту колону» в ЗСУ вже не вдасться. На прикладі нашої частини (в/ч 65554) хочу проілюструвати хід подій в нашому українському війську.

Напередодні голосування 1 грудня 1991 року в частині була розгорнута шалена агітація проти Л. Кравчука і В. Чорновола (кандидатів у Президенти), потай і вночі зривали передвиборні плакати, проводили «разъяснительные беседы с личным составом» і т.п. А коли все ж таки переважна більшість особового складу проголосувала за незалежність України і за те, щоб був Президент України (за Кравчука – більше 50 процентів, за Чорновола – 42), наше командування взялося за агітацію в «объединённых Вооруженных силах».

Зверху (з МО СРСР і з ТРУ ГШ) йшли таємні інструкції і накази про підготовку до вивозу заскладованої зброї і боєприпасів у Росію. Про це знало тільки командування, до нижчих чинів, починаючи з командирів батальйонів, нічого не доводилося.

Дізнавшись про це, ми – група офіцерів – порадились і прийняли рішення відправити термінову телеграму Л. Кравчуку приблизно такого змісту: «Вітаємо Вас з обранням Президентом України. З цього моменту особовий склад військової частини 54784 (це номер мого батальйону) буде виконувати лише Ваші накази. Просимо надіслати текст Присяги на вірність народу України». Це було 6 грудня 1991 року, в обід. Потім під час розводу я довів текст телеграми до всього батальйону. Ну і, звичайно, тут же знайшлися «преданные люди», які доповіли командуванню. Відразу ж зібралися начальник штабу підполковник Корунов, «бывший нач.ПО» підполковник Ярмоленко, заступник командира бригади підполковник Кирилов і викликали мене та капітана Москаленка (мого заступника) і почалася «обработка».

У чому тільки нас не звинувачували: і в невірності присязі, і в націоналізмі, і в підриві бойової готовності. Був викликаний командир, полковник Поляков. Тут же доповідь його «кому надо» (а точніше – начальнику розвідки округу полковнику Чорнобилову) і знову «обработка» і залякування. Ми залишилися стояти на своєму.

На другий день було зібрано «офицерское собрание» і розглядалось питання «О недостойном поведении майора Горошко Я. П.». Виступив полковник Л. Поляков. Потім дали слово мені. Але тут виявилося, що більшість офіцерів-українців на нашій стороні, і вирішили наші «отцы-командиры» цю справу зам’яти «до поры до времени». Потім прийшов наказ негайно провести прийняття Присяги «на верность Советской Родине» 15 грудня 1991 року – це раніше, ніж планувалося. У нас було близько сотні молодих солдатів. Напередодні, увечорі, я провів з ними бесіду, пояснив, щоб не хвилювались, бо невдовзі ми приймемо Присягу на вірність народові України. 16 грудня 1991 року – знову «офицерское собрание», де вже було конкретно звинувачено мене «в попытке срыва принятия присяги», «подготовке бунта», «подрыве боеготовности», «подготовке националистических боевиков для ареста командира» (останнє – це тому, що я готував майбутніх сержантів-українців і часто займався з ними по ночах, бо вдень були госпроботи). Зараз ці хлопці – кращі сержанти мого батальону. А щодо «бунту», то тепер вже можу сказати, що ми розглядали питання, якщо буде спроба вивезти частину в Росію або наказ ГРУ ГШ про роззброєння і розформування, то батальон не підкориться і відійде в місто Тернопіль, бо на Хмельниччині на підтримку від населення ще тоді було мало надії. Але це були тільки плани на крайній випадок.

Мої опоненти можуть запитати: «А де ж ти був раніше такий патріот України? А ГКЧП ти часом не підтримував? Чи ти не був комуністом?». Відповім чесно: і комуністом був кілька років, і після прибуття в частину, коли закінчив академію імені Фрунзе (на початку заколоту частина була на парашутних стрибках), був разом зі всіма піднятий по тривозі (ще не прийнявши навіть посади командира батальону). Згідно з шифровкою начальника розвідки ПрикВО полковника Чорнобилова про відправку загону кількістю у 100 десантників до Львова, я в негайному порядку був призначений командиром цього загону. На двох літаках АН-12 ми, озброєні, вилетіли до Львова в перший день заколоту, і на кількох автобусах були таємно перевезені на стадіон СКА (біля готелю «Росія»), де розмістились в казармі над спортротою. Розрахунок командування, на мій погляд, був простий, мовляв, «він Герой Радянського Союзу, має більш як чотирирічний досвід боїв у Афганістані, він не буде думати, коли доведеться діяти...».

Солдатів і сержантів з Львівської області в цей загін не зарахували, боялися, що перебіжать до народу у Львові. Але помилився наш горе-командир, забувши, що я тернополянин, начальник штабу – з Рівного, багато офіцерів – українці або вихідці з України, переважна більшість солдатів – теж. Ще на аеродромі в Старокостянтинові я переговорив з одним другом і зрозумів, що вони думають так, як і я.

У Львові ми тихенько переговорили із солдатами, і це вже був не «яничарський загін», а підрозділ, який на випадок початку кривавих подій у Львові був готовий перейти на бік свого народу і вмирати на барикадах разом з львів’янами, б’ючись до останнього набою проти підрозділів КДБ, МВС чи військових частин, які пролили б кров жителів цього стародавнього українського міста. Звичайно, були б і такі, хто не пішов би з нами, але більшість була з народом. На велике щастя, до кровопролиття не дійшло.

По закінченні заколоту 21 серпня 1991 року нас так само цілком таємно привезли на львівський аеродром і вже двома рейсами літака АН-12 перекинули назад в Старокостянтинів. У Львові ж нам намагалися пояснити, що ми прибули для охорони штабу округу, як якась комендантська рота. Але всі зрозуміли, що розвідувально-диверсійний підрозділ – це не охоронний підрозділ.

Один з небагатьох начальників у Львові, хто тверезо оцінював обстановку і, в свою чергу, застеріг нас від будь-яких дій проти свого народу – це полковник А. Михайлов з розвідувального управління округу. Він знав багатьох з нас по Афганістану і спитав прямо про наші наміри на випадок екстремальної ситуації. Коли побачив, що ми проти ГКЧП, схвалив це, попередивши, щоб не виконували ніяких наказів старших начальників включно з командуючим ПрикВО Скоковим, якщо вони будуть віддані через нього. Сам же Михайлов сказав, що також виконувати злочинні накази не буде.

Розумію, що зараз шукати документи про причетність начальника розвідки округу полковника Чорнобилова до посилання підрозділу «спецназу» у Львів під час заколоту ГКЧП – марно, бо вони всі знищені за його ж наказом та наказами інших начальників, які були при Скокові.

Ну, а про членство в КПРС скажу так: а чи міг би я стати хоча б командиром роти, не вступивши до КПРС? Особливо у «спецназі». Ще в Афганістані бачив, чого вартує комуністична демагогія і як скупо нагороджують простих офіцерів-розвідників, та як «по указанию сверху» вішають ордени замполітам і начальникам політвідділів, які й «пороху не нюхали». А були хабарі та оббирання солдатів, які поверталися додому (забирали навіть плавки, якщо вони були закордонні) і т.п. В академії у Москві також довелося побачити тип політпрацівників так званого «арбатського військового округу». Знову ж хабарі, інтриги, доноси. Примусове звільнення начальника кафедри К. Цаголова за його справедливу статтю про Афганістан в журналі «Огонек», і відправка в запас. А таких генералів, навіть в Афгані, були одиниці. Отож припинив сплачувати внески за кілька місяців до закінчення навчання в академії, а після серпневих подій 1991 року порвав і сплатив партійний квиток перед своїми підлеглими, назавжди порвавши з цією організацією.

Відтак повернуся до другого «офицерского собрания». Події почали накочуватись з великою швидкістю. Створення СНД, усунення від влади Горбачова і, нарешті, укази Президента про створення Україною власних Збройних Сил. І тут знайшлися офіцери, які сподівалися, що це буде лише формальність. Думали, що все залишиться по-старому. І, нарешті, Присяга на вірність народові України! Нарешті збулося! Ви, напевно, читали про це в газеті «Тернопіль вечірній» за 22 січня ц.р. у статті «Є вже в Україні свій «Спецназ».

Втім, ніхто й нікого не примушував цю присягу приймати, як пишуть зараз деякі «винтики бывшей системы», вдаючи з себе ображених і «обманутих». Все було добровільно і справедливо. З цього часу минуло п’ять місяців. Ми – армія України.

А тепер про наших вищезгаданих командирів. Отож, полковник Чорнобилов, зараз вже генерал-майор (звання одержав від маршала Шапошникова), присягу на вірність Україні прийняв значно пізніше. І продовжує командувати далі, вже в Українських Збройних Силах. Підполковник Кирилов прийняв присягу також значно пізніше (бо до того «пролетів» з посадою командира частини в ПрибВО). А коли зрозумів, що може ще й тут, в Україні, втратити дачу і ще багато чого – прийняв. Він і зараз продовжує твердити, що «Спецназ» Україні не потрібен, комплектуватись, мовляв. буде в останню чергу, навіть після піхоти. Крім того, продовжує будувати інтриги проти Спілки офіцерів України, звинувачуючи нас в міжнаціональній ворожнечі, націоналізмі і підриві бойової готовності. Мені ж останні звинувачення були, коли я привів команду призовників (яку підбирав особисто): «Почему только в основном украинцы?..».

Підполковник Ярмоленко присягу прийняв і також продовжує служити у нас (навіть рекомендує, як перебудовувати свою свідомість з «советской» на українську). Забув, видно, вже, як під час серпневого заколоту складав списки офіцерів, котрі були не згідні із заколотом «ГКЧП».

Ще один, полковник Соловйов П. Я., став став після від’їзду підполковника Корунова в Росію начальником штабу нашої частини. Зараз дуже бажає стати членом Спілки офіцерів України. Також забув, мабуть, як кілька місяців тому звинувачував Спілку разом з усіма вищезгаданими.

Ось такі у нас командири і начальники зараз. Хвала Богу, що замість полковника Полякова, який виїхав до Росії, нарешті, призначили командиром частини полковника Давидюка, якому також дорогі інтереси України, як і всім нам, – чесну, порядну і справедливу людину.

Отож якось само по собі виникає запитання: чи будуть такі командири, як Чорнобилов, Кирилов, Соловйов і Ярмоленко, не шкодуючи життя, захищати Україну, коли буде в тому потреба? Чи мають вони моральне право бути і далі зверхниками в Збройних Силах України?

Передбачаю, що після написання цієї статті на мене посипляться обвинувачення в «націоналізмі»,«підриві бойової готовності»,«кар’єризмі»,«сіянні міжнаціональної ворожнечі», «зловживанні званням Героя СРСР», або ж знову почнуться кампанії по збору і підтасуванню різних «компроматів» чи прямі погрози. Але мені це байдуже. Звертаючись до вас, всіх, кому дорога незалежність і честь України, сподіваюся на підтримку і допомогу.

Побудова Збройних Сил України не лише наш, військовий, обов’язок. Це першочергове завдання всього народу України. Адже в сучасних умовах без боєздатного війська не буде нашої держави!

Ярослав ГОРОШКО, майор, командир батальйону, Герой Радянського Союзу, голова Спілки офіцерів України Ізяславського гарнізону