Величезне, кришталево чисте дзеркало українства віками розбивали

А уламки ретельно й запекло знищували війною, голодом, засланнями – Олег Володарський

Достойно є‚ і це є істина‚ славити Тебе‚ Богородицю‚ Присноблаженну і Пренепорочну і Матір Бога нашого. Чеснішу від херувимів і незрівнянно славнішу від серафимів‚ що без істління Бога Слово породила‚ сущу Богородицю‚ Тебе величаємо.

11 червня 980 року один із Афонських послушників виконуючи благословення свого старця не пішов із ним до храму, але залишився звершувати Всенічну в своїй домашній церкві. Під час молитви він почув, як у двері скромної обителі хтось стукав. Відчинивши він побачив перед собою молодого ченця, який попросився зайти. Він прийняв подорожнього з великою радістю.

Тут й підійшов час молитви. Разом вони почали звершувати положений чин Всенічого бдіння. Коли ж почався момент відправи, в якому прославляли Богородицю, чернець почав співати всім відому вже на той час пісню «Чеснійшу від Херувимів». Незнайомець розповів, що там, де він живе, Діву Марію прославляють іншими співами та показав як саме, виголосивши: «Достойно є‚ і це є істина‚ славити Тебе‚ Богородицю‚ Присноблаженну і Пренепорочну і Матір Бога нашого». І лише по цьому він продовжив: «Чеснішу від херувимів і незрівнянно славнішу від серафимів‚ що без істління Бога Слово породила‚ сущу Богородицю‚ Тебе величаємо».

Вражений красою почутого піснопіння чернець попросив гостя, щоб той записав йому його. Але одразу ж засумував: він зі старцем займаються лише молитвою та рукоділлям, а тому вони не мають потреби в папері та чорнилах. Бажаючи втішити доброго монаха гість запитав: а чи не можеш ти, брате, принести мені хоча б великий камінь? Незабаром кам’яна плита була знайдена, а подорожній пальцем на ній, наче на піску, написав ці чудові слова прослави Діви Марії.

Православна Церква з давніх віків вірила, що цей таємничий незнайомець, який відкрив монахам зміст молитви є сам архангел Гавриїл, а тому, молитву «Достойно є» часто називають «Архангельською піснею».

Джерело http://cerkva.dp.ua/dostojno-ye-hvalebna-pisnya-bogoroditsi/

Отець Богдан Хомащук, капелан, настоятель Свято-Троїцького храму

Тривалий час не писав. Повернувшись з Буковини, на одному подиху полинули з пам’яті в рядки 25 програм і вступна частина Буковинського циклу. Слова лилися рікою, намагався не втратити ані крихти тих вражень, котрі подарував мені цей неймовірний край. Але пауза дала можливість ще раз переосмислити дарований мені калейдоскоп емоцій, подій, знайомств. Ще раз зіставити те, що бачив очима з тим, що бачив душею, щоб повною мірою розділити все це з тими, для кого пишу ці статті. З тими, кого так люблю та поважаю, ким так пишаюся – з моїми неймовірними українцями.

Величезне, кришталево чисте дзеркало українства віками розбивали, а уламки ретельно, запекло знищували війною, голодом, засланнями. А замість нього насаджували нам викривлені, спотворені дзеркала радянщини та московії. Але ми зуміли не втратити наше українство. Декілька поколінь ретельно ховали його від ворога глибоко в душах. Настільки глибоко, що багато хто став навіть забувати про нього.

Та зараз, в часи війни із зовнішнім та внутрішнім ворогом, воно прокидається в нас, змінюючи Україну та українців. В комусь ці зміни рішучі та блискавичні, в комусь ще несміливі, обережні, крихкі. Але вони є. Вони безумовні й невідворотні. І хай би хто не намагався встати на шляху українців до відродження України та українства, він буде перемелений в жерновах цих змін.

Наша сила в єдності. В спільній молитві. В громадянському суспільстві. В довірі одне до одного. В нашій волі й непримиренності. Наша сила в нас самих! І сьогодні основними стовпами Нації стали військові та духовенство. Наші українські воїни й наша українська церква боронять територіальну та духовну свободу і незалежність України. А віра та молитва дають нам сили не зачерствіти душею в цій війні, не занапастити душу відчаєм, образами та злобою. Сили любити та довіряти.

Той морозний зимовий день видався сніжним та сонячним. Отець Володимир Токарюк, настоятель храму Вознесіння Господнього, зустрів нас привітно та гостинно. По-українськи щедро частував нас гарячими напоями, запашним хлібом, медом та варенням. Такі прості, але щирі пригощення – це не просто трапеза, а тепло, що через розділений шматок хліба передається від однієї душі до іншої.

Там, у капелана Володимира Токарюка ми й познайомилися зі священником та капеланом Богданом Хомащуком. Цей священик, чий дідусь також присвятив своє життя служінню Господу, а батько співав у церковному хорі, з дитинства всім серцем прагнув до музики та співу, проте сам в той час не мав таланту до цього. І лише спробувавши мирського життя і безумовно обравши священицьке служіння Богу, він, ціною значних зусиль, зумів пробудити в собі співочу спадщину.

Його душа звучить музикою. Це неможливо описати словами. Це феєрія Господа. Це те, що лине з глибини душі і розбивається відлунням об храмові стелі. Те, що обпалює гріхи та немочі. Лікує біль та страх. Молитовне піснопіння. Молитва, що славить Господа і відкриває для Нього душу. Молитва, котра очищує душу від мирської метушні й сповнює її благодаттю Божою.

У отця Богдана світилися очі. Він з такою ніжністю розповідав про змалечку усвідомлену любов до Бога. А я, слухаючи свого співрозмовника, мимоволі просив у Господа пробачення за те, що стільки років мого життя минуло без віри та молитви. За те, що лише у дорослому віці зумів очистити душу від впливу викривлених дзеркал червоного безбожництва. Мою душу сповнювало каяття за те, що так пізно навчився любити. По-божому любити.

А любити Україну навчився ще пізніше. Проте любити усвідомлено, беззастережно, безумовно. Любити навіть тоді, коли їй так складно та боляче, як це є сьогодні. Неможливо залишити Неньку сам на сам із бідою, покинути її на поталу ворогу. Дорослішаю душею, отче, в кожній своїй молитві й розумію, що принципи стали вже зовсім іншими. Ціную тих, хто молиться. Тих, то любить Бога та щиро славить Його. Відданих своїй землі всією душею обіймаю. Гідних та милосердних поважаю. Сміливими та відданими захоплюся. Молитву співати – люблю. І якось спіймав себе на тому, що починаю співати вечірню молитву. Тихо, майже речитативом. Але співати. Тоді я здивовано подивився на ікони й відчув якесь інше відображення самого себе. Ніби раптово полинув душею повз бетонні стіни до самого неба, до Господа.

Та найважливішим для мене стало інше, отче. Раніше я, вихований зрадянщеними батьками, ховав віру в Господа вглиб себе, ніби ховаючи її від чужих очей. І відкривався лише дітям, заколисуючи їх молитвою. А сьогодні мені врешті решт стало сил говорити про Господа вголос. Словами, рядками та душею співаючи про Бога моїй Нації. Не втрачайте часу, рідні мої жовто-сині! Коли-небудь мені випаде щастя знову відвідати Буковину і я обов’язково завітаю до Вас у храм, отче, і помолюся разом із вами. Ми ще проспіваємо спільну молитву, отче!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – отець Богдан Хомащук, капелан, настоятель Свято-Троїцького храму (с. Снячів Сторожинецького району Чернівецької області)