Олег Істратій неохоче говорить про війну, але щиро пишається фронтовим братством

Ми на війні подорослішали до ВІЧЕ, на якому кожен буде чути один одного і відповідати один перед одним – Олег Володарський

Молитва до ангела-охоронителя

Святий ангеле, приставлений до моєї грішної душі і до пристрасного мого життя, не покидай мене грішного і не відступи від мене за нестриманість мою. Не попусти злому духові володіти мною через пристрасті мого смертного тіла. Зміцни мої немічні сили в боротьбі з гріхами і наставляй мене на спасенну дорогу. О святий ангеле Божий, охоронителю й захиснику моєї нерозкаяної душі і тіла, прости мені все, чим образив я тебе за всі дні життя мого, і коли чим погрішив минулої ночі, захисти мене в нинішній день, і охороняй мене від усякої спокуси диявольської, щоб я ніякими гріхами не гнівив Бога мого, і молися за мене до Господа, щоб Він утвердив мене у страху Своїм і показав мене достойним рабом Своєї безмірної благості. Амінь!

Ми майже рік планували Буковинський цикл. Випадкові знайомства перетворювалися на ті канали комунікацій, котрі дали нам змогу створити масштабний, принциповий проект. Одним із найважливіших пазлів Буковинської мозаїки став для нас Олег Істратій – воїн і справжній патріот України. Мені вперше доводилося спілкуватися з етнічним молдаванином, але ще до особистого знайомства відчув якусь особливу спільність з цією людиною. Вона була навіть не в словах, а в тому, що читаєш поміж рядків.

Не міг цього повністю усвідомити, доки не приїхав в Новоселицю. Етнічні молдавани, румуни, українці, євреї – корінні жителі цього багатонаціонального барвистого містечка. І коли Олег зустрів нас і гостинно розмістив в будинку своєї матері, ми почали діалог про історію Буковини та Новоселиці, котрий продовжували ще не один вечір.

Після важких знімальних днів він розповідав нам історію етносів, котрі населяють регіон, пригощаючи мамалигою та часниковим хлібом. Є в історії цього краю події, торкатися згадки про які мені вкрай важко, на межі фізичного болю від тих жахіть, що тут відбувалися. В той перший наш зимовий вечір на Буковині Олег розповідав нам про новоселицьку синагогу і розстріл 3000 євреїв, а в мене перед очима вставали Бабин Яр і Берковецьке кладовище, де назавжди спочили мої дідусь та бабуся.

Мене накрило хвилею болю, що відчували від покоління до покоління, на гребені якої я побачив свої дитячі спогади. Згадав себе ще хлопчиськом, коли маленькому єврею не знаходилося місця посеред розгодованих більшовицьких шакалів. І навіть ті, хто годувався недоїдками червоних, безжально, по-шаріковськи заходилися гавкотом, намагаючись принизити генетичну кров та сподіваючись вислужити ще одну подачку. Цей біль залишиться зі мною назавжди і я не припиню дякувати Богу за те, що мої сини, народжені в Незалежній Україні, знають цей біль лише по відлунню в моїх очах.

Нас винищували як етнос. Зрадництво стало буденним явищем. Я, скільки себе пам’ятаю, зневажав червону сволоту, гидував нею. І ці мої почуття були настільки сильні, що мене так і не зуміли навчити її боятися і підкорятися червоному режиму. Та моє серце завжди краялося, коли я зустрічав своїх ровесників євреїв, котрі напам’ять цитували праці тодішнього плюгавого вождя. Так і не зумів я зрозуміти та прийняти зразкових піонерів й комсомольців. Просто не сприймав їх. Це вкрай принизливо – брехати, що ти не той, ким є. Мені навіть в паспорті написали, що я – росіянин, адже моя мама, золота медалістка київської школи, вступаючи до МГУ, тремтіла від жаху за графу національність. Червоні знищили, спалили на піонерському вогнищі святе поняття генетичної совісті.

І, коли я почав спілкуватися з численними етносами українців на теренах нашої рідної країни, я почав краще розуміти той біль, котрий передавався від покоління до покоління. Той біль, котрий настільки заковує душі, що не дає проростати паросткам довіри одне до одного. Гуцули, молдавани, євреї, румуни… Імперська інституція, наче мисливських собак, тренувала манкуртів та зрадників, перетворюючи нас на загнаних звірів, не даючи нам чути навіть самих себе, не кажучи вже про інших, гратами та кулями випалюючи з нас такі святі поняття, як людяність, совість та щирість.

Це страшно. Та найстрашніше те, що цю, штучно створену червоними, ворожнечу продовжують розпалювати і сьогодні. Ми, українці, втомлені та розлючені тим, що чергова «перемога» на виборах перетворилася на чергову поразку України та українства. Ні, я не намагаюся виправдати Рабіновича, Зеленського, Коломойського. Але почуйте мене – вони такі ж парії та вигнанці серед єврейського етносу, як і посеред української нації. Зрадники втрачають право на коріння.

Але надважливо пам’ятати, що не можна судити по паршивим вівцям. Ми всі, народжені на українській землі, вигодовані українським хлібом, безмежно закохані в Україну – інші. Ми безмежно любимо свою жовто-синю країну. Обожнюємо її. І щодня молимося, хай навіть різними мовами, різними молитвами та в різних церквах, за щастя наших українських дітей.

Саме цей біль вигнав мене із теплої та затишної київської квартири і змусив витягувати на світ Божий найглибші метастази, що залишила нам червона пухлина, котру так неякісно видалили з жовто-синього тіла нашої рідної України.

Моє серце лікують ікони та церковні своди. Мене заспокоює Господня любов. Мене наповнює спокоєм Молитва. Мені відпускають гріхи священики і капелани нашої рідної Церкви. Та мені вкрай необхідна Україна в тому вигляді, в якому її створював Господь. Мені потрібно обнулити наслідки столітнього правління сатани і вивести на світ Божий ту генетичну інтелектуальність, котра віками ховалася від сонця.

Я простий маленький українець. Але це моя країна. Країна, в якій живуть мої діти, будуть жити онуки і багато поколінь правнуків. Саме тому я вважаю своїм обов’язком показати своїм дітям і кожному українцю, котрий захоче мене почути, що кожен з нас, українців, частинка великої, величної Української Нації.

Війна зірвала покрови за якими червоні ховали ПРАВДУ про те, хто ми, українці. Про те які ми є і якими були. Та ми маємо зуміти побачити цю істинність сьогодні. Її потрібно чути, відчувати душею, уміти малювати на асфальті, бачити в яскравих кольорах світанкового небокраю і відблисках свічок під іконою Матері Божої. Повернути титульній нації сили, віру і майбутнє. Об’єднати. Підтримати. Обійняти і щодня молити Бога за кожного українця в тилу та на фронті.

Олег розповідав про Буковину і Новоселицю. Показував старовинні фоліанти. Цей скромний і безстрашний воїн вкрай неохоче говорить про війну хоча щиро пишається фронтовим братерством.

Ця людина робить Вчинки. Тому багатослівно описувати його мужність та усвідомленість я вважаю зайвим. Олег Істратій – добрий, відкритий, відданий, завжди поспішаючий, інколи неспокійний, зі своїми поглядами на життя УКРАЇНЕЦЬ.

Брате Олеже, не вийде змінити цю країну соціальним і громадянським контролем за владними організмами. Це дорога по замкненому колу. Єдиний вихід – створити громадянське суспільство на основі авангарду нашої Нації з волонтерів, добровольців, капеланів, священників і УКРАЇНСЬКОЇ націоналістичної інтелігенції. І допускати до будь-яких щаблів влади виключно їх. Досить бути шиєю у безмозкої голови!

Ми на війні подорослішали до ВІЧЕ, на якому кожен буде чути один одного і відповідати одне перед одним, дивлячись в очі, а не визираючи з високих, завжди зачинених кабінетів. МИ. Ключове слово на найближчі 20 років. Ми – Нація. Ми – це Україна.

Олеже, низько вклоняюся твоєму дому і твоїй рідній Буковинській землі.

Олег Істратій. «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського