Любов, довіра, істина… Бог… Як же сильно нам всього цього не вистачає
Ми не часто заздалегідь здатні відрізнити шлях до Бога від шляху в безодню. Ми слухаємо «голос розуму», і той холодний розум замінює нам Божу іскру та тепло ікон. І тоді починає боліти душа. А ми живемо і не розуміємо, чому неспроможні навіть закричати про свій біль. Ми руйнуємося, розчиняємося заміть того, щоб зібратися та жити, віднайти в собі мужність оновити себе, стати небайдужими, живими та добрими. І, найважливіше, відродити довіру одне до одного. Ту, котру надломлюють і винищують в нас вже тисячу років. Ту, без якої неможлива любов до ближнього. Любов, довіра, істина…Бог… Як же сильно нам всього цього не вистачає.
Непомітно для нас самих промайнув сотий випуск «Сповіді». Долі. Очі. Душі. Україна. Біль. Війна. І бажання відкрити цю зболілу душу, прагнення бути почутим не лише Богом, але й Нацією.
Оголений нерв. Крапельки національного миро. Дотик теплих долоньок до зболілого серця своєї Матері-України.
Народжуватися та вмирати. Народжуватися на самому краю смерті… І вмирати на краю одвічної духовної війни між Господом та нечистим…залишаючись вірним принципам своєї генетики, котра так хвилюється і кипить не одну сотню років… починаючи з підніжжя Києво-Печерської Лаври і до самісінького входу в Почаївську… Святині, котрі по-ординськи криваво викрали у стародавньої і неповторної в своїй любові до Бога Україні.
На заставці кожного випуску святиня, котра болить. Тисячі разів проїжджаючи повз Печерську Лавру молюся про її повернення в лоно рідної та кровної української церкви. Саме тому так часто запитував у тернополян: «Вам болить Почаївська Лавра?». В очах біль та сум. А ще вогонь та непримиренність. В очах ВІРА.
– Придивіться до них. Вони інші, – говорили мені гуцули.
– Вони зібрані та відкриті, – стверджували галичани.
Тернопільщина – справжній скарб, що лежить просто на наших очах. Скарб, котрий ми поки що не здатні в повній мірі усвідомити. Під ясним та яскравим українським небом пульсує любов’ю до Неньки-Батьківщини неймовірний край. А на кожній горі, в кожному маленькому селі обов’язково є Храм Божий.
Вони (тернополяни) пояснили, скоріше навіть очима, душами, ніж словами, що Україна – це не просто територія, це частинка душі кожного з нас. І, зустрічаючись з людиною, ми відчуваємо Україну в її душі, ми посміхаємося одне одному. І бачимо таку саму розуміючу посмішку у відповідь. А в серці народжується любов, котрої нам не вистачає, наче повітря.
А тим часом країною везуть Героїв. Тих, чиї душі поповнили Боже Воїнство. Любов та туга. Щастя та горе. Життя та смерть.
Не шукайте, молю вас, не шукайте нужденних та слабких. Не визирайте втомлених та нещасливих. Тому що знайдете самих себе. Неможливо бути щасливим, в скрутні для країни часи. Наші долі пов’язані з Україною. І це лише здається, що випробування Нації особисто нас омине. Ні. Цього не станеться. Це урок, котрий, бажає він того чи ні, вивчить кожен. А потім буде екзамен. Тест на українство.
Дивився в очі волонтерів і капеланів, воїнів та художників і бачив рішучість боротися до кінця. Сильні люди на Тернопільщині. Неймовірно сильні. Сильні любов’ю до Бога та України.
Ледве не в кожній родині нащадки воїнів УПА, націоналістів, котрі боролися за ВОЛЮ для нас усіх. І всі вони пам’ятають завіти предків, тому нікому не подарують свою Україну, не віддадуть, чого б їм це не коштувало.
Тут, на Тернопільщині, моя, привита ще неприйняттям червоних, опозиційність владі похитнулася, коли я зустрів тих з них, хто усвідомив себе українцем в Україні і заради українців. Тільки єднання. Лише об’єднання. І загальнонаціональна молитва. Настав час реалізації своєї генетичної інтелектуальності.
Бог дарує випробування не як кару, а як можливість отримати винагороду. Ми будемо вимушені тримати в руках зброю доти, доки не зуміємо взявшись за руки одне з одним, створити ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО. Без довіри та любові ми не здолаємо сатану ані в собі, ані на фронті.
Тернополяни усвідомлюють важливість спадщини тих, хто йшов попереду них. Поклик предків. Голос генетики. Повага до героїв минулого та сьогодення. І це так різко контрастує з тим, що ми бачимо на телеекранах та чуємо з Верховної Ради.
Резонанс світла та темряви. 50 доль. 50 прекрасних та гордих українців. Скарб просто неба, котрий бережуть Покрови Пресвятої Богородиці. Варто лише доторкнутися до цієї древньої української молитви. І ти поряд із ними. Назавжди.
Кожна людина – це звук. Мелодія, котру складно передати, а ще складніше правильно почути. Людей бентежать камери та мікрофони, тому героям програми коштує неймовірних зусиль взяти під контроль власні хвилювання.
Дорогою до Тернополя, за рекомендацією капелана Василія Лозинського, ми заїхали в Дубно. Свято-Миколаївський монастир. Старовинна, неймовірно гарна споруда в центрі міста, в якій віднайшов свою благословенну тишу український храм. Це місце загибелі сотень українців. У підвалах храму, прямо в стінах замурована матір з двома дітьми. Серце стискає від цього жахіття. Ці нелюди винищували найменшу згадку про Україну.
Ігумен Меркурій (Василь Бікіра), настоятель монастиря, добра та світла людина.
– Як ми так живемо: між життям та смертю? – запитав я тоді у нього.
– Життя починається з народження, а смерть поруч із нами завжди, – по-християнськи мудро відповів він мені.
У давнину поруч із цервою завжди був цвинтар. Останні 100 років нас безжально винищують. Храм світлий і неймовірно затишний. Сонячне світло розбиваючись у вітражах падало на ікони.
Священик і капелан Тарас Гордійчук, другий герой, з яким ми знімали «Сповідь» у Свято-Миколаївському храмі був світлим та впевненим в Господі.
– Де і коли Ви молитеся Богу?
– Всюди і завжди.
Він ровесник України. Вони випромінюють зовсім інше світло. Ровесники нашої держави відчувають її всім серцем. Трохи сумно і водночас неймовірно радісно бачити таких вже зовсім дорослих дітей.
Завітавши на Тернопільщину, в першу чергу відвідав Архієпископа Тернопільського та Кременецького Нестора. Скромний та ввічливий священник з глибокими та щирими очима. Мені для душі та спокою, для серця і віри необхідно благословення Владики, котре дарує тишу, впевненість та наснагу. Ми говорили про церкву, про віру, про Божу любов…про Україну, про війну. Благо-Словення… І вдячність Господу за український Храм і ВІРУ. Владика Нестор опікується ПЛАСТом. Це майбутнє наших дітей. А ще величезна вдячність за змогу зняти 17 сповідей зі священиками і капеланами.
Місто Підволочийськ. Священик Тарсій Махницький. Неймовірної краси храм з вражаючою дзвіницею. Отець Тарасій привітний та іронічний. Українських священників вирізняє одна яскрава деталь – вони обожнюють свої парафії та не приховують цього. Від душі… від всієї своєї батьківської та християнської душі.
Діденко Борис Васильович. Краєзнавець та етнограф. Індивідуальність. Боєць. Моральний воїн. Для таких людей боротися та перемагати – сама суть їх існування. В музеї завдяки зусиллям Бориса Васильовича зібрана велика кількість експонатів. Та головне те, що там відчувається Україна, український дух.
Окремим та не менш яскравим враженням стали відвідини ДНЗ «Тернопільський професійний коледж з військовою та фізичною підготовкою» у м. Збараж. 15-16-річні юнаки та дівчата, котрі в часи війни прийняли свідоме рішення вдягти форму та отримати військову підготовку.
Курсант Кравець Ангеліна Василівна, кароока впевнена в собі та в своєму виборі маленька УКРАЇНКА, котра в повній мірі усвідомлює всю відповідальність обраного шляху. Вони готові воювати за Україну! Діти. Дівчатка. Майбутні матері.
Ця дитина змусила мене, дорослого чоловіка, під іншим кутом подивитися на своє життя, на все те, що відбувається зараз в країні. Це неймовірно складно – говорити з такою юною дівчиною про настільки самовіддане служіння Батьківщині. Біль розриває серце, натомість наповнюючи його вірою в Націю, частиною якої ми є. Я вклоняюся тобі, Україно!
Курсант Шульга Олександр Олегович. Сашко небагатослівний та витриманий, як і стало майбутньому військовому. Їх четверо братів у матері. Його молодший братик наступного року планує також сюди вступати.
Наші діти мріють бути військовими. Вони прагнуть допомагати нації. Пізніше побачив цих дітей на спортмайданчику. Вони не просто обрали місце навчання, вони обрали свій життєвий ШЛЯХ.
Українській мові та літературі курсантів коледжу навчає неймовірна українська душа – Глинчук Ольга Іванівна. Ми воістину сповідались одне одному. Зізнаюся, повною мірою перейти на українську я зумів лише два роки тому. Згадуючи дитинство, юність, усвідомлюю, що розмовляти української в мокшемовному Києві було просто неможливо, навіть абсурдно. І я вдячний Богу, що дитинство та юність моїх дітей інші.
А поряд з Ольгою Іванівною відчував себе, наче на екзамені. Я дивився в очі цьому викладачу і душа розривалася від болю через те, що я не знав своєї мови та своєї культури. А ще я усвідомлював, що моє покоління не менше за ворога винне у тому, що в нас зараз війна. Мене зачепила ця «Сповідь». Ольга Іванівна – українка від Бога. Теплий материнський погляд та щира молитва цієї Жінки – справжнє надбання Нації.
Роман Мельник. Позивний «Мамонт». Заступник начальника коледжу. Учасник російсько-української війни. Волонтер. Викладач. Роман – однин з наших янголів-охоронців на Тернопільщині, адже завдяки йому ми познайомилися і отримали змогу познайомити глядачів з такою кількістю справжніх патріотів. Він поділився з нами найціннішим – своїми друзями, котрі так щиро люблять свою країну.
Мамонт не зламається, не зрадить, не відступить. Він опозиційний до будь-яких проявів несправедливості. Дякую тобі, Брате, за такий подарунок, за знайомство з Тернопільщиною, яка відкрилася нам справжнім скарбом і залишиться в серці назавжди. В серці друга, співвітчизника і Брата.
Червоно-чорною стрічкою на жовто-блакитному тлі промайнула «Сповідь» з начальником ДНЗ «Тернопільський професійний коледж з військовою та фізичною підготовкою» Вадимом Вікторовичем Ластовицьким. Роки війни лише загартували цього гідного офіцера. Саме тому, повернувшись з війни, він присвятив себе розбудові Нації, розпочавши з найважливішого – з навчання та виховання дітей. Відкрита та щира людина з по-дитячому доброю посмішкою. Цим командиром пишаються його побратими. Він справжній і неймовірно простий. Це характерна риса справжніх – тиша та повага до людей.
Дякую вам, хлопці! Ви повертаєтесь з війни і мовчазно, без жодних нарікань та спонукань ідете створювати майбутнє своїй країні, заради якої ризикували життям. Ви не віддасте і не подаруєте її нікому. Я шкодую лише про одне – такі ВОЇНИ не хочуть іти в політику і категорично не хочуть про неї чути.
Така людина, як Вадим Ластовицький, не стане брехати ані собі, ані іншим. Війна навчила його щирості та чесності. Він добре знає ціну людському життю. Їдучи з Тернополя я зателефонував йому, проте так і не зміг підібрати слів вдячності не просто за те, що цей чоловік робить, а за те, ким він є, за те, що не вміє чинити інакше. І моя вдячність значно більша за всі відомі мені слова…
Художниця Надія Гута малює янголів. Ця тендітна та добра фея бачить їх по-особливому. Саме тому в них так багато добра і вони обов’язково нас охоронятимуть. Листівки, що дарують душі спокій та світло. Тонке світло дива і присутності Бога.
Об’єднання ветеранів. Павло Васильович Сливка. Мудра, інтелігентна людина. Людина, котра з висоти свого віку та досвіду, бачить більш серйозні та принципові завдання для нашого громадянського суспільства. Тривалий час обіймав керівну посаду з питань релігії. Він, наче батько, спокійно та мудро засіває зерна в плідний грунт подій, що відбуваються.
Марійський духовний центр «Зарваниця». УГКЦ. Проректор Микола Медюх. Нас зустріли наче рідних. І ми мали змогу «надихатися» святістю обителі. Нічний храм, осяяний зорями і така благодатна тиша… Місце, куди прийшли печерські монахи після нашестя монголо-татар.
Історія нашої країни дивовижно затишна. Складна, болюча, інколи безжальна, проте в ній завжди перемагає добро і Бог дає нам шанс на Щастя. Найважливіше те, що поряд з нами українці і всі ми маємо величезну віру в те, що ми нарешті остаточно виправимо історичні помилки і нарешті об’єднаємося. Нам це життєво необхідно.
Отець Володимир Топоровський. Храм Пресвятої Трійці та Пресвятої Покрови, побудований в 1754 році. Як і обіцяв Марії Василівні Коржук, гостинній та щирій господині, котра приймала нас на Верховині, я вклонився стародавній іконі Матері Божої Зарваницької. Мені легко на душі від того, що я виконав цю обіцянку. Вставши на коліна біля цієї Ікони, я молився та просив миру нашій землі. Молився за щастя нашим воїнам. Дякував за дітей. Дуже хвилююча та щира вийшла програма. Справжня сповідь. Перед священною іконою, котра береже наші душі і нашу землю. Господи помилуй!
Отець Дмитро Квич. Ми розташувалися у затінку, неподалік від входу до Марійського духовного центру «Зарваниця» і отець Дмитро з живою та щирою посмішкою розповів нам про те, що варто знати відвідуючи святиню. А ще говорили про Бога і Україну…
Грандіозна і якось одразу неймовірно рідна Дар’я Дмитрівна Чубата. Лікар, письменник, поет, політик. Таке величезне і неосяжне добро лине від цієї людини! Ані тіні смутку. Посмішка та тепло. Вперше за багато років я так зніяковів, коли мене наче дитину пригостили шоколадкою. Я знову відчув себе бешкетним, невгамовним малюком, котрим був колись дуже давно. Дарья Дмитрівна поріднила нас з Тернополем. Уклін Вам, Неньо!
Людина-енергія Христина Білінська. «Центр науки Тернополя». Фонтан ідей, маса досягнень, купа нагород… Вона вже створила в Тернополі науковий проект надзвичайно високо рівня, де всі бажаючі можуть познайомитися з науковими цікавинками, закохатися в науку. Музей, наукові пікніки, зустрічі та лекції науковців… Христина з чоловіком живуть усім цим. Вони власноруч творять те майбутнє, котрого бажають собі і своїм дітям.
Мар’яна Кульгавець. Художник. Портретист. Іконописець. Вони разом із чоловіком, Андрієм, живуть творчістю. Мене вразило те, наскільки «живі» обличчя на її роботах. Я не міг відвести погляд від зображених нею очей. Мар’яна католичка. Чоловік православний. Вони вінчані. А ще в них неймовірна донечка, маленька та тендітна як янголятко.
Дмитро Поворотній, священик, капелан, герой одного з перших випусків «Сповіді» познайомив нас з отцем Андрієм Любунем, настоятелем Храму Покрови Божої Матері в с. Куликів Тернопільської області.
Отець Андрій приймав активну участь у побудові каплиці-пантеону Героїв АТО в Лішні, котра на сьогодні не має аналогів в Україні. Обсяг допомоги, котру отець Андрій надав і продовжує надавати нашим воїнам важко переоцінити. Велика заслуга отця Андрія і в тій єдності, котра є в його парафії. Адже вона одна з небагатьох в регіоні, котрі одразу ж перейшли до ПЦУ. Прихожани щасливі своїм священиком, а отець Андрій щиро турбується про кожного з них. Від його храму навпростець 7 кілометрів до Почаєво. Він з тугою в очах дивиться в той бік, та в його серці палає незгасна віра в майбутнє нашої Української Церкви. Отець Андрій наш янгол-охоронець на Кременеччині, адже завдяки йому ми мали змогу познайомитися самі та познайомити глядачів з десятьма надзвичайними людьми.
Тетяна Кочергіна – волонтер, матір, а також вихователь, викладач, котрий навчає маленьких Українців. Разом з Архиєпископом Нестором Тетяна опікується Кременецькою станицею ПЛАСТу. ПЛАСТ – це вчення українця, виховання його в атмосфері українства і любові до Батьківщини. А також навчання чесності, креативності та відповідальності. Тетяна дуже глибоко відчуває та переживає все те, що відбувається. А ще вона неймовірно терпляча та витривала. Своє життя вона присвятила дітлахам, при цьому ні на мить не забуваючи про тих, хто щодня ризикує життям заради того, щоб ці діти мали Україну і мали майбутнє.
«Червоний Кременець» – так із сумом називають своє рідне місто кременчани, проте не збираються опускати руки. Хоча через тривалий вплив кремлівського патріархату голови значної частини населення задурені «ватою», тут також надпотужний форпост патріотів і націоналістів, котрі відбудовують світогляд маленьких українців, водночас відкриваючи очі старшому поколінню. Мене неймовірно вразила ВІРА цих людей. Вони винищать метастази ворога у своїй домівці.
Ще одним відкриттям Кремінця став для нас Богдан Неділь. Волонтер, котрий, будучи прикутий до інвалідного візка, невпинно і невтомно збирає допомогу нашим хлопцям на фронті. Привітна, гостинна дружина, невгамовний молодший хлопчик, цікавий до всього попри страшну хворобу старший хлопчина і вольові, сильні, щирі слова Богдана. Коли бачиш таких людей, хочеться жити. А відчувши сталеву волю та залізний дух цього чоловіка розумієш, що не маєш права жалітися на те, що тобі важко чи, тим більше, здаватися.
Вранішньою порою ми відвідали усипальницю князів Вишневецьких. Старовинний храм біля величного замку був збудований ще в 1530 році. В ті часи вважалося великою честю, коли один із родини обирає шлях священика, або навіть монаха, тим самим відмолюючи увесь свій рід. Почуття, котрі виникають в цьому Храмі важко описати словами. Це треба відчути.
Протоієрей Василь Дідик. Настоятель храму Вознесіння Господнього та Храму Святої Трійці на Божій Горі. Священик. Письменник. Духовний наставник, котрий багато зусиль докладає для відновлення історичної пам’яті та любові до рідної землі. Скільки вихованості та співчуття у цьому священику! Смачна «Сповідь». Мудра. Чесна. Духовна.
Сержант ЗСУ, учасник російсько-української війни Андрій Біндас. Побратим Підполковника Ластовицького. Сталь. Віра. Сила. Волонтер. Батько і син України. Навіть вперше зустрівшись з цією людиною, ясно розумієш – до нього можна без остраху повернутися спиною.
Письменник Юрій Камаєв. В його голові фактів та відомостей про історію України більше ніж у деяких довідниках та енциклопедіях. Надзвичайно приємно задавати складні запитання і отримувати реакцію та відповіді спокійного і далекоглядного українця.
Панфілов Віктор Миколайович. Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова. Впевнений, стриманий чоловік із втомленими від безсоння очима. 2500 польових аптечок для армії. Відповідальність, котру йому і на думку не спаде перекладати на когось іншого.
Лікар в найвищому розумінні цього слова, котрому так болять поранення наших захисників. Саме тому він допомагає їм чим тільки може – допомога у реабілітації тих, хто повернувся з війни, організація поставок ліків та обладнання в госпіталі та шпиталі, де проходять лікування наші воїни. Цей список можна продовжувати досить довго. При цьому він щирий та закоханий у свою Батьківщину і свою справу українець.
З величезною душею. Він зустрічав нас разом зі своєю чарівною дружиною, котра допомагає та підтримує чоловіка в усьому, в тому числі і в волонтерській справі. Вони запрошували нас до себе у гості. І ми обов’язково скористаємося цим запрошенням. Кременець не «червоний», він гостинний та лагідний.
Іринка Мельник. Мати В’ячеслава Мельника (позивний «Анчоус»), котрий загинув в боях за Донецький аеропорт. Тендітна, з очами, повними болю та суму. Надзвичайно рідна та ніжна. Такі жінки для мене священні. Я протягом всієї програми дивився їй в очі і ледве стримувався, щоб не закричати від болю. Іринко, земний тобі уклін, рідна ти наша. Та мені вдалося сказати тобі найважливіше – в тебе багато українських синів, для яких буде ЧЕСТЮ вклонитися тобі і поцілувати твої натруджені руки.
…Вона уважно дивилася мені в очі, намагаючись зазирнути одразу в душу, в самісіньке серце, де живе Бог, і сповідувалася Нації про те, що досі відчуває присутність сина поруч. А в мене всередині кислотою розливався біль і так хотілося ледь чутно, пошепки промовити: «Звичайно, він поруч, він твій і наш Янгол-Охоронець». Це наше Небесне Воїнство, котре буде вічно молитися за Україну.
Село Горенка. Протоієрей Микола Мних. Великий гарний храм. І священник – із ясними, щирими очима і відкритою, чистою душею. Старовинні образи, мощі святих і тепла та добра «Сповідь». А ще отець Микола оновлює ікони. Він говорив тихо та мудро, нікуди не поспішаючи. І від цієї глибини ставало тихо та щасливо на душі.
Завжди стаю більш уважним та зібраним напередодні зйомок програм з капеланами та священиками. Владика Нестор з благословення Божого дав нам можливість два дні записувати програми зі священиками та капеланами. В невеликому храмі з самого ранку зібралося шість капеланів. Люди, котрі живуть фронтом і своїми парафіями, у яких майже не залишається часу ні на що, окрім служіння Нації і Богу. І є в цих сильних чоловіках щось неймовірно дитяче. Мабуть, їх ВІРА в ЛЮБОВ. Сидить перед тобою військовий священник, той, хто на фронті оберігає душі наших воїнів, а очі в нього живі. Добрі. І погляд уважний. Милосердний.
Маленький храм, в якому тернопільці вже зібрали не одну тонну волонтерської допомоги. І продовжують збирати. Святе місце ВІРИ. І міцні українські хлопці. Вони дивляться на тебе, аналізуючи кожне запитання. Хвилюються. Думають. Згадують, знову і знову подумки повертаючись на фронт. Вражаюче братерство. Вони ладні бути поруч з нашими воїнами навіть в найнебезпечніших ситуаціях, тільки б їм вірили і знали, що Бог любить тих, хто захищає Батьківщину від ворога зі зброєю в руках. Вони лікують душі. Тільки ніхто ніколи не запитує про те, що на душі в них самих.
Важку ношу взяли на себе священики і капелани в державі, в якій іде війна. Авангард нашої нації – воїни, священики, капелани, волонтери. Ось кого б я мріяв бачити серед тих, хто приймає рішення в нашій державі. Вони дихають війною. І моляться з простими українцями в храмах… потім збирають волонтерську допомогу, мелькома бувають вдома, обережно радіючи підростаючим дітям… і вгризаються в нічну дорогу, ніколи не знаючи заздалегідь повернуться вони чи ні.
Там, перед вівтарем, я, Олег Володарський, здаю іспит на чесність і довіру людей, котрі ладні віддати життя за Україну. Це надскладно – мені не можна нічого, окрім віри, молитви та любові. «Сповідь» – це не театралізоване дійство на забаву вимогливій публіці, а єднання з Богом і Україною, в якому немає місця нічому нещирому та награному. У нас воєнна краса – довіра та братерство. Вони щиро та відкрито показують свою душу не лише Богу, але й Нації.
Капелан Юрій Матвіїшин. Настоятель храму Святої Трійсці с. Переволока. Високий та сильний чоловік, з ніжною та відкритою душею. Майже військова виправка. Це УКРАЇНЕЦЬ не просто за національністю і за народженням, а за самою своєю суттю.
Капелан Володимир Андрухів. Настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці 44-ї окремої артилерійської бригади. Він служив із підполковником Ластовицьким. Попри всю свою зовнішню суворість та стриманість він посміхнувся та розслабився в передачі. Отець Андрій народився у засланні. Батьки політв’язні. Із самого дитинства відчував на собі важку долю тих, хто боровся з червоним режимом.
Усі капелани були на Майдані. І разом з Нацією пішли на війну. Такі священики наповнюють нас силою. Милосердною силою. Силою, оповитою любов’ю.
Капелан Володимир Буграк. Настоятель Собору Преображення Господнього м. Кременець. Думаючий та чуйний священник. Раптово почав у програмі згадувати Гуцульщину. Так і з’ясували, що отець Володимир – гуцул. Я був щасливий розповісти йому про ту любов до його рідного краю, котра переповнює мене після відвідин Верховини. Дуже цікаво спілкуватися з інтелектуально вихованими священиками, котрі залишаючи науку, ідуть до Бога.
Капелан Андрій Курило. Настоятель храму Архистратига Михаїла с. Кам’янка. Усміхнений і креативний українець, котрий чисто та тепло вірує в Бога. Його життєрадісна вдача наче промінчик сонця у вранішньому храмі. Пишу, згадую і з теплом посміхаюся.
Капелан Михайло Кокора. Настоятель храму Воздвиження Чесного Хреста в с. Романівка. Капелан с 25-річним досвідом капеланської служби. Він стояв у витоків капеланського служіння на Тернопольщині. Фоторгаф. Відмінна риса цього військового священика – делікатність та сприйнятливість.
Митрофорний протоієрей Микола Бабій. Настоятель храму Преображення Господнього м. Шумськ. Духівник волонтерської групи «Схід та Захід єдині». Непохитний та рівний у своїй вірі. Він ясно усвідомлює, що і всередині нашої країни іде духовна війна. В очах – віра та мужність.
Протоієрей Богдан Комарницький. Настоятель храму Преображення Господнього м. Тернопіль. Дійсно, Тернопільщина, з усіма її святими храмами та добрими, привітними людьми – це тихий та мирний Божий край. Та не можна забувати про те, що ці УКРАЇНЦІ гострі та спостережливі до будь-яких проявів УКРАЇНСТВА.
Це сильні та горді птахи свого етносу. Тут не зрозуміють байдужості до рідної землі, не подарують невігластва, тут самою душею уміють відчути та не сприйняти ворожу (червону) сутність. Та вони не говорять про це вголос. Бережіть їх Віру і ми будемо пити їх тепло та ласкавість наче із глибокого, невичерпного джерела. Тільки не закривайте своєю тінню храми та ікони. Це в них в крові. Це найсвятіше, що вони мають. Для них це безумовно. Як повітря. Як життя. Як Молитва.
Ось з таким священиком, Богданом Комарницьким, ми, ще не усвідомлюючи всього, і познайомилися. І мені довелося проходити екзамен екстерном. Вольовий. Зі стрижнем. З родзинкою. Колишній військовий. Та попри зовнішню суворість він усвідомлює, що Бог – це Любов. І щедро, хоч і стримано дарує цю любов своїм прихожанам. Мама – зв’язкова УПА. Допити. Горе. Страх. Проте віра істинна і свята. Безмежна. Отець Богдан гостинний господар. Він щиро турбувався про нас увесь той час, поки тривали зйомки в храмі.
Протоієрей Василь Мокрицький. Настоятель церкви Святого Духа с. Гаї Гречинські. Він проповідує Слово Боже. Віталій Сенек (Одеса), Іван Владика (Львів) і ось іще один священик, котрий говорить словами Святого Писання. Твердиня духу. Наставник.
Отець Володимир Зайчук. Настоятель церкви Успіння Пресвятої Богородиці м. Бережани, капелан агроінституту міста Бережани. Я в ньому побачив природженого вчителя. М’який, турботливий та терплячий. Діти. Для нього одна з найважливіших констант – діти. Він з любов’ю та розумінням присвячує їм своє життя. Він говорить про ВУЗ із радістю в очах.
Ієрей Роман Сливка. Настоятель храму Успіння Пресвятої Богородиці м. Збараж. Журналіст. Письменник. Натягнута тятива. Енергетика цього священика вражає. Стільки сили, стільки енергії, стільки прагнень…
Протоієрей Михаїл Бугай. Настоятель церкви Великомученика Пантелеймона м. Тернопіль. В очах неймовірне світло. Несподіване усвідомлення Бога. Ми надзвичайно швидко порозумілися. Диво Господнє, коли людина усвідомлює, що не може жити без Молитви. Мені б дуже кортіло почути як молиться цей священик. Це має бути щось особливе. Для зболілої душі немає інших ліків, окрім Молитви.
Волонтер Христина Феціца. Ніжна і тендітна дівчинка з ясним і усвідомленим поглядом. Вона душею та думками разом з нашими воїнами. Все інше для неї стало другорядним. Писати можна багато, та краще побачити своїми очима те, скільки в ній ніжності до України.
Салагорник Андрій. Позивний «Хрест». Організовував медичну допомогу на Майдані, а потім пішов на фронт. Втомлений, проте непримиренний воїн. Ми ще побачимо його серед нас, коли Нація нарешті вибухне та запалає під опікою Господа.
Святослав Абрам’юк. Голова тернопільського обласного об`єднання ВУТ «Просвіта ім. Т.Шевченка». Святослав родом з Гуцульщини. Це новий, натхненний українець. Він не несе в собі біль поколінь, він вивчив уроки минулого і усвідомив завіти предків заради того, щоб не припускатися таких помилок в майбутньому. Мудрий чоловік.
Капелан Микола Квич. Священик храму Архистратига Михаїла УГКЦ. Перед зйомками програми він з молитвою проводжав на фронт воїнів «Правого сектору». Капелан ВМС, котрому лише дивом Господнім вдалося уникнути арешту в Криму. Рідний брат Андрія Квича.
Олег Сиротюк. Політик. Раптово згадав, що бачив його в ток-шоу на одному з телеканалів багато років тому. Запам’яталося, як йому було важко пробитися крізь товщу ватно-сатанинської моралі. Він досі залишається непримиренним до ворожих наративів, котрі так міцно укорінилися в нашій свідомості.
Михайло Головко. Політик. Я з великим острахом ставлюся до влади в усіх її проявах. Та цей молодий та завзятий депутат допомагав добровольцям. Підтримував. Телефонував. Турбувався. І коли я зателефонував тим, кого беззастережно поважаю, голос в телефоні впевнено мені сказав: «Це наш хлопчина!». Дійсно, він – наш, Український. Багато патріотів Тернопільщини наполягали на «Сповіді» з Михайлом. І я ні на мить не пошкодував, що прислухався до них.
Андрій Кульгавець. Художник-іконописець. Чоловік Мар’яни Кульгавець. Добрий та спокійний митець, котрий тонко та чутливо сприймає світ. Турботливий батько. Він надзвичайно любить донечку.
Отець Іван Гуня. Священик УГКЦ. Капелан. Афганець. Гранітна людина. Взірець для багатьох. Неговіркий. Думаючий. Не можна за 40 хвилин розкрити такого велета, проте ми спробували доторкнутися до душі цієї Людини. «Сповідь» була для людей. Для України.
Рівненський обласний госпіталь ветеранів війни. Затишна територія, обладнана усім необхідним, аби пацієнтам на інвалідних візках було зручно пересуватися. Моя душа замовкає від болю, а в очах хлопців сонячне світло.
Ігор Саханський. Учасник російсько-української війни, художник-іконописець. Ми говорили про країну та про нашу культуру. Про ікони та про Бога. В житті Ігоря є Бог. Це невід’ємна складова його існування.
Михайло Приходько. Позивний Бет. Учасник російсько-української війни. Рідко зустрічаєш таку Душу. Він одразу попередив мене – ані слова про війну. Розкриваючись крок за кроком, він говорив про свою любов до Нації. Надзусилля лікарів знадобилися для того, щоб зберегти життя Михайлу. А він, із вдячності до праці медиків, до турботи волонтерів, не дозволить собі ані хвильку сумнівів та слабощів на шляху до одужання. В цієї людини сталева воля і чутлива, вдячна душа.
Батальйон Донбас. Ці хлопці своєю мужністю та любов’ю до Батьківщини назавжди залишаться в нашій пам’яті.
Пташка, котра летить на війну. З відкритою душею. З теплом та ласкою матері, ладної закрити своїми крилами всю Україну. Нарешті, через два роки Бог дарував мені зустріч з Христиною. Автор і виконавиця дивовижних пісень. Волонтер і патріот. Українка в самому глибокому усвідомленні цього слова. А з близької відстані – ще зовсім юна дівчинка, у якої всім нам треба вчитися любити нашу Україну.
Леонід Бицюра. Журналіст. Письменник. Продюсер. Юрист. Еколог. Новатор. Заступник міського голови Тернополя. Цю людину заслужено шанують патріоти регіону. Всередині цієї людини є точне і виважене усвідомлення майбутнього Нації. Тим більше тішить його скромність. Він не смітить словами, не намагається справити гарне враження. Відповідаючи на питання, він говорить правду, ту правду, котру повністю усвідомив, котра іде з глибин його української генетики. Він боронить країну в тилу, чудово усвідомлюючи покладену на нього відповідальність.
Я намагався хоч трохи наблизити читача до усвідомлення всього того, що мені відкрила Тернопільщина. Кожна «Сповідь» – це доля, душа моєї країни. Душа, котра обожнює свою землю. Мене підкорила така щира любов до України. Справжня скарбниця просто неба. Багата не коштовностями, не кабінетами і шкіряними кріслами… Душа та любов… сильна, вільна, нескорена…
Я стою посеред вас, дивлюся вам в очі і разом із вами молюся Господу за нашу Україну, за наших воїнів, за дітей, матерів… І за наших Янголів Небесних. Небесне воїнство невпинно молиться за нас. Ми завдячуємо їм життям, тому не маємо права їх зрадити. Серед нас немає чужих, поганих, непотрібних…є ті, хто не чує і не бачить. Є нерозумні. Та молитва сильніша за усе. Ми боремося з ворогом, воюємо з сатаною… Така наша доля… Такі ми від Бога і України…
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.