Мова про мову. Що нам каже Конституція України? - 2

Частина 2: - Юридичні пастки «Закону Ківалова-Колесніченка» та КСУ - Закон "Про забезпечення функціонування української мови як державної" - Хто має затверджувати новий правопис?

Як вже згадувалося в попередньому пості, питання мови в Україні завжди потребувало належного законодавчого регулювання, оскільки Конституція України визначає лише загальні засади державного ладу і не може надмірно вдаватися в усі деталі.

Перший мовний закон в незалежній Україні був прийнятий у 2012 р. Це був той самий скандальний Закон «Про засади державної мовної політики», який майже журналісти миттєво охрестили «Законом Ківалова-Колесніченка» (або КК) за прізвищами депутатів - його творців. 

Основна хитрість цього закону полягала в наступному. З одного боку там було безліч декларативних норм, на кшталт «державна мовна політика України базується на визнанні і всебічному розвитку української мови як державної», і «жодне положення цього Закону не може тлумачитися як таке, що спрямоване на звуження сфери використання державної мови» (ст. 6), але всі інші положення цього закону прямо суперечили цій логіці, оскільки депутати передбачили механізм просування «регіональних мов або мов меншин» на шкоду державній мові. Закон вибірково визначив 18 регіональних мов (російська, білоруська, болгарська, вірменська, гагаузька, ідиш, кримськотатарська, молдавська, німецька, новогрецька, польська, ромська, румунська, словацька, угорська, русинська, караїмська, кримчацька мови) та встановив дуже низький поріг для їх застосування — заходи, спрямовані на використання регіональних мов або мов меншин застосовувалися, якщо кількість носіїв цих мов на певній території становила лише 10 відсотків і більше (!), а в окремих випадках за рішенням місцевої ради і з урахуванням конкретної ситуації, такі заходи застосовувалися і там, де ними розмовляють менше 10 відсотків населення! 

На практиці, як виявилось, всі цей закон просував лише російську мову, і лише ця мова і була по-справжньому регіональною (на рівні областей, наприклад), тоді як всі інші мови (навіть прописані в цьому документі) знову-таки ігнорувалися: деякі з них були регіональними хіба що на рівні села або району. 

Наведу ще декілька прикладів із закону: 
- «Засідання Верховної Ради України, її комітетів і комісій ведуться державною мовою. ПРОМОВЕЦЬ МОЖЕ ВИСТУПАТИ ІНШОЮ МОВОЮ. Переклад його виступу на державну мову, У РАЗІ НЕОБХІДНОСТІ, забезпечує Апарат Верховної Ради України» (ст. 9);
- «Акти вищих органів державної влади приймаються державною мовою і ОФІЦІЙНО ПУБЛІКУЮТЬСЯ ДЕРЖАВНОЮ, РОСІЙСЬКОЮ ТА ІНШИМИ регіональними мовами або мовами меншин» (ст. 10). 
- «Мовою роботи та актів з питань досудового розслідування та прокурорського нагляду в Україні є державна мова. ПОРЯД ІЗ ДЕРЖАВНОЮ МОВОЮ при проведенні досудового розслідування та прокурорського нагляду МОЖУТЬ ВИКОРИСТОВУВАТИСЯ РЕГІОНАЛЬНІ МОВИ АБО МОВИ МЕНШИН УКРАЇНИ, ІНШІ МОВИ» (ст. 15). 

Думаю, не потрібно бути філологом чи юристом, щоб зрозуміти, яка була справжня мотивація авторів цього закону. 

Ще додам, що цей закон уповноважив Уряд визначити порядок затвердження словників української мови і довідників з українського правопису, але Уряд Азарова, ясно ж, нічого з цього так і не зробив. 

Незважаючи на очевидну неконституційність цього документу, він втратив чинність лише у 2018 р., коли Конституційний Суд України визнав його неконституційним, та й то дуже дивним способом — через порушення процедури його розгляду і прийняття. Порушення-то були (ніхто не сперечається), але було б доречніше скасувати цей закон саме через невідповідність ЗМІСТУ цього закону Конституції України, а не через дрібні процедурні порушення (так можна придертися до будь-якого закону, Верховна Рада постійно їх допускає). 

Однак, як би там вже не було, Закон КК втратив чинність, і лише нещодавно, 25 квітня 2019 р., замість нього був прийнятий Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Як видно з назви, цей закон вирішив вже ж по-справжньому імплементувати в життя положення Конституції України про державну мову. Закон містить багато позитивних нововведень стосовно встановлення чітких рамок, меж і квот щодо застосування державної мови, а також щодо її стандартизації та захисту. Звісно, закон не ідеальний (на жаль, знову-таки «забули» прописати вимогу до народних депутатів щодо знання державної мови; закон створює забагато зайвої бюрократії в сфері регулювання та стандартизації української мови; дія багатьох норм в законі відстрочена на багато місяців і років аж до 2030 року і т.д.), але, порівняно із Законом 2012 р., цей документ значно кращий, ефективніший і дійсно сприяє національній безпеці. 

Цікаво, що ще до набрання чинності цього Закону, в травні 2019 р. КМУ схвалив нову редакцію Українського правопису, яка замінила попередню редакцію 1992 року. Цей правопис був також схвалений спільним рішенням Президії НАН України і Колегії МОН України (2018 р.); його підготувала і затвердила Українська національна комісія з питань правопису (2018 р.). 

Однак, ст. 44 вищезгаданого закону визначила, що саме НАЦІОНАЛЬНА КОМІСІЯ ЗІ СТАНДАРТІВ ДЕРЖАВНОЇ МОВИ напрацьовує з урахуванням пропозицій та висновків Інституту української мови Національної академії наук України, інших наукових та освітніх установ і ЗАТВЕРДЖУЄ СТАНДАРТИ ДЕРЖАВНОЇ МОВИ, зокрема: правопис української мови та зміни до нього, українську термінологію, стандарти транскрибування і транслітерації. 

Що тоді виходить? Нам чекати ще одного правопису від цієї комісії, коли вона буде створена? Чи ця комісія просто ще раз підтвердить цей правопис, який вже затвердив КМУ? Чи, може, якщо уже правопис схвалив Уряд, то цю комісію так уже ніхто і не створить, а норми про неї згодом будуть вилучені з закону? Як бачимо, ситуація виглядає дещо незрозумілою і двозначною, адже правопис — то річ потрібна. Ми ж всі розуміємо, що державна мова не може існувати без певного літературного стандарту, і краще щоб цей стандарт був усталений і логічний.