В багатонаціональному СРСР такого поняття як «державна» / «офіційна» мова взагалі не існувало. В жодній із трьох конституцій «Країни Рад» не було статті про державну мову, лише проголошувалася можливість вільного використання «рідної мови та мов інших народів СРСР». Крім того, існувало поняття «мова союзної або автономної республіки». Якщо в перші роки існування СРСР державна мовна політика була досить ліберальною (думаю, пам’ятаєте про коренізацію, українізацію і т.д.), і навіть дебатувалося питання про есперанто як можливу «мову соціалістичної революції», то з посиленням політичних позицій Сталіна наступила епоха інтенсивної і безпощадної русифікації, яка залишалася незмінним елементом радянської політики аж до самого краху СРСР. Незалежно від офіційного статусу, російська мова фактично була державною мовою в СРСР, і мала привілейоване становище в порівнянні з іншими мовами народів СРСР. А в 1990 р. був прийнятий Закон СРСР «Про мови народів СРСР», де російська мова вперше була названа офіційною мовою СРСР. Щодо російського правопису, то після офіційного прийняття в 1956 р. «Правил російської орфографії та пунктуації», цим питанням ні в СРСР, ні в теперішній РФ більше ніхто ніколи не займався.
Щодо України, то першим законом, який закріпив державний статус української мови на її теренах, був Закон УРСР «Про мови в Українській РСР» 1989 р., який, хоча і закріплював «всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя», але, все ж таки, надавав надмірно великого значення російській мові в житті республіки. Але, все ж таки, на виконання цього закону в 1991 р. Постановою Уряду була затверджена «Державна програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року».
У 1992 р. була також прийнята Постанова КМУ «Питання українського правопису», відповідно до якої Уряд прийняв пропозицію Академії наук, Міністерства освіти і Міністерства культури України про запровадження в мовну практику в Україні правописних норм нового видання «Українського правопису» (попередній правопис був ще 1933 р.). Цей правопис, до речі, був чинний ще донедавна.
Перша Конституція незалежної України 1996 р. в ч. 1 ст. 10 визначила, що державною мовою в Україні є українська мова. Ця стаття входить до Розділу І Конституції, зміни до якого неможливо внести без проведення всеукраїнського референдуму. Ось всі норми Конституції України стосовно мови:
- «Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України» (ч. 2 ст. 10);
- «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України» (ч. 3 ст. 10);
- «Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування» (ч. 4 ст. 10);
- «Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом» (ч. 5 ст. 10);
- «Держава сприяє … розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України» (ст. 11);
- «Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави» (ст. 12);
- «Не може бути привілеїв чи обмежень … за мовними або іншими ознаками» (ч. 2 ст. 24);
- «Громадянам, які належать до національних меншин… гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства» (ч. 5 ст. 53);
- «Виключно законами України визначаються… порядок застосування мов» (п. 4 ч. 1 ст. 92);
- «Президентом України може бути обраний громадянин України, який… володіє державною мовою» (ч. 2 ст. 103);
- «На посаду судді може бути призначений громадянин України…який… володіє державною мовою» (ч. 3 ст. 127)
- «До відання Автономної Республіки Крим належить забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов і культур в АРК» (п. 8 ч. 1 ст. 138);
- «Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який володіє державною мовою» (ч. 4 ст. 148).
Як видно, більшість статей є дуже декларативними, і не можуть застосовуватися без спеціального закону про мову. Крім того, В КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ НЕМАЄ НОРМИ ПРО ВОЛОДІННЯ ДЕРЖАВНОЮ МОВОЮ НАРОДНИМИ ДЕПУТАТАМИ УКРАЇНИ та членами Уряду (щодо останніх, щоправда, ця вимога була закріплена пізніше - в Законі «Про Кабінет Міністрів України). В Законі «Про статус народного депутата України» є лише вимога щодо володіння державною мовою помічником-консультантом народного депутата, але не самим народним депутатом.
Вартує уваги також Рішення Конституційного Суду України у справі про застосування української мови (1999 р.), в якому сказано, що:
1) українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом;
2) поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України;
3) мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є українська мова;
4) у державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою відповідно до положень Конституції України, та законів України, в навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин.
І знову-таки без закону не обійтися - на це звернув увагу Конституційний Суд. Вже на той час було очевидно, що старий радянський закон «Про мови в УРСР» (1989 р.) вже був непридатний для регулювання мовного питання в незалежній Україні. Суспільство потребувало нового закону. Але вперше такий закон був прийнятий аж 2012 р., і він явно не сприяв забезпеченню функціонуванню та розвитку української мови як державної.