Люди, які пишуть ікони, живуть в іншому вимірі – Олег Володарський

Божа іскра, котра так яскраво палає в цій людині, дарує їй можливість бачити світло

 Завжди дякую Богу за зустріч з людьми, котрі живуть «без шкіри», так тонко, дбайливо та ніжно відчуваючи цей світ. Мені дуже легко з ними. Ми з однієї планети. І людина, розуміючи це, скидає з себе кайдани соціальності, котра нас так калічить, і розмовляє відкритою душею. Від якої так віє Гуцульщиною.

Почув від героя сьогоднішньої програми: «Ми на вас чекаємо». Переглядаючи запис цього інтерв’ю, подумки промовляв: «Ми неймовірно сумуємо за тобою, Верховино! Ти така неосяжна, сильна і тендітна, ніжна та горда. Ти плачеш туманами на верхівках гір і смієшся гуркотом грому. Ти сумуєш сніжинками та обпалюєш морозами. Ти пахнеш гірськими квітами та травами… У тебе є Бог. Він живе тут дуже давно. Та почути відлуння шепоту Бога, що лунає Карпатами можуть лише гідні…»

Люди, які пишуть ікони живуть в іншому вимірі. Це особливе світосприйняття. Світ тіней та сутінок. Інтонації світла. Ікона має бути живою. Кожна деталь, кожен міліметр святого образу має бути наповнений Життям, Любов’ю, Вірою…

Божа іскра, котра так яскраво палає в цій людині, дарує їй можливість бачити світло. Коли в ранковому храмі вимикають штучне освітлення і у цій напівтемряві видно навіть найменші пилинки, що танцюють в потоках світла, котре проникає через вітражі. І кожен малесенький фрагмент неймовірно гарного світу іконописець має відчути душею, а потім поділитися з нами тим відчуттям краси, відобразивши їх на Іконі. Прожити її. Вимолити. Благословити у Господа.

Згадуючи, відчуття, коли після молитви сідаю писати про священників, про святі місця, я розумію, що відчуває Микола беручись за пензлі. Ти потрапляєш в незрозумілий для себе простір. Душа починає вириватися назовні, ти відчуваєш внутрішній резонанс, інше дихання, інший світ, інші, ні на що не схожі відчуття. Инчий вимір. Шепіт Бога. Його поклик. Його тиша…

С кожним святим пов’язано щось особливе. Щось, що кличе тебе надією та захватом. Дякувати, жертвувати, віддавати себе до останньої краплинки весінньої зливи… В якомусь неосяжному танці – воїна, письменника, романтика… котрого постійно кличе Бог… Навпроти мене сидів такий самий романтик. Його внутрішній світ, такий одразу і зрозумілий і неосяжний, лунав неймовірним розмаїттям барв.

Сім’я художників Миколи та Людмили Рибенчук. Ці люди, самою душею усвідомивши даровану Господом красу, віднайшли в ній себе і Бога, а тепер щедро діляться частинками своєї душі з нами, вкладаючи їх у кожне своє творіння. Змінюючи світ навколо себе. Дійсно, усвідомлення краси врятує світ!

Мене знову покликав Госпідко… за тисячі кілометрів, в гори… Туди, де живуть неймовірно сильні душі. Гуцулів. Українців. Патріотів. Затишок Верховини неможливо описати, його потрібно відчути, ним необхідно наповнитися…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Микола Рибенчук