Півроку тому наш кореспондент записався в «Національні дружини»

Ось що він там побачив

«Національні дружини» заявили про себе у січні 2018 року — вони пройшлися маршем центром столиці і прийняли «присягу» на території «Київської фортеці». Заснували «Нацдружини» ветерани полку «Азов»; на чолі організації стоїть колишній командир полку Ігор Михайленко. Своєю метою «Нацдружини» називають «порядок на вулицях українських міст». Вони справді патрулюють вулиці; крім того, за минулий рік вони громили табір ромів і кілька разів билися з поліцією. На президентських виборах члени «Нацдружин» збираються брати участь як спостерігачі. За завданням theБабеля кореспондент Дмитро Синяк провів у НД кілька тижнів. Він брав участь у шикуваннях, мерз на пікеті проти забудови і поговорив з керівником НД — про гроші, ідеологію та справедливість. Фотографії — Михайло Мельниченко, спеціально для theБабеля.

— Друг Лисий! Друг Бомба! Друг Термінатор!

Молоді хлопці виходять зі строю, карбують кроки до високого худорлявого чоловіка, отримують з його рук дипломи та значки, розвертаються і виголошують: «Служу українській нації!» Це — нагороди за триденний , де хлопець у формі «Національних дружин» наголошує, що «жиди паплюжать нашу віру і нашу державу».

Що зараз відбувається з бійцями «Національних дружин»? Я спробував отримати відповідь на це запитання, потрапивши до лав «парамілітарного угрупування» — саме таке формулювання часто використовують журналісти та чиновники, згадуючи про НД.

Потрапити до складу «Національних дружин» виявилося простішим, ніж я собі уявляв. Спершу я просто залишив листа на сторінці НД у Facebook. Написав (і це була чиста правда), що мене дістав безлад на вулицях Києва, зазначив, що готовий допомагати — тим, хто спробує навести лад. Близько місяця я чекав на відповідь, і коли вже почав втрачати надію, мені зателефонував хлопчина на ім’я Олег і запропонував зустрітися. Зустріч призначив у Головному штабі «Національних дружин» — у «Козацькому домі» біля Майдану.

Будинок справив гнітюче враження. На фасаді яскравіли кілька муралів із зображеннями суворих чубатих облич, доповнених гаслом: «Повернемо велич предків!» Усередині приміщення стіни розписані під сірий камуфляж. Ледь підсвічені фотографії бійців «Азова», які загинули на фронті. На вході — емблема полку «Азов», яка більше нагадує нацистський «Вольфсангель», ніж комбінацію літер «Ідея Нації». Фігури у сірих одностроях на сходах та у коридорах.

Оголошують шикування у прямокутному дворі. Праворуч світяться вікна спортзалу, мені добре видно, як боксери на рингу відпрацьовують удари. З високих вікон «Козацького дому» просто на нас ллється золотаве світло. У чорному прямокутнику неба мерехтять зорі.

Довкола мене хлопці віком 14—18 років стиха перемовляються, переважно російською. Хоча все, що виголошується офіційно, лунає українською. Чотові доповідають про готовність своїх бійців, потім командир «Національних дружин», якого називають «друг Черкас», виступає із короткою промовою. Це Ігор Михайленко — високий худорлявий світловолосий чоловік з по-юнацьки запальним голосом. Він дякує бійцям за роботу, радить звернути увагу на агітацію нових побратимів та повідомляє про завтрашній пікет проти незаконного будівництва.

«Одні погані люди порушують права мешканців довколишніх будинків! — каже він. — І ми маємо підтримати їх, як завжди, спокійно, коректно та ввічливо». Хлопці мовчки кивають у відповідь, дехто саркастично усміхається. Здається, вони прийшли сюди не для того, щоб навчатися хороших манер. 

Мені, народженому в СРСР, шикування у дворі «Козацького дому» нагадує радянські часи. Тоді треба було казати не «Служу українській нації», а «Завжди готовий». Руку треба було тримати над головою, а не притискати до грудей. І дружини називалися не національними, а піонерськими. Різниця у тому, що метою створення піонерської організації було «прищеплювання молоді основних принципів комуністичної моралі», а в «Національних дружинах» говорять про мораль націоналістичну.