Вони це роблять тихо, мовчазно, з сумом у погляді і зі сльозами на очах
«Захист
Батьківщини і оборона культури. Велична Батьківщино, всі духовні скарби твої,
всі невимовні принади твої, всю твою невичерпність у всіх просторах і вершинах
– ми будемо боронити. Не знайдеться таке зачерствіле серце, щоб сказати: не
думай про Батьківщину. І не тільки в святковий день, але і в щоденній праці
замислюємося про все, що вчиняємо про Батьківщину, про її щастя, про її велич
всенародну. Через все і поверх усього знайдемо будівельні думки, які не в
людських термінах, не в самості, але в істинній самосвідомості скажуть світу:
ми знаємо нашу Батьківщину, ми служимо їй і покладемо сили наші на оборону її
на всіх її шляхах».
Микола Реріх
А люди
йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й
сторонні – і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі
лишають на душі моїй сліди своїх підошов. Затулю вуха, замкну свою душу і буду
кричати: «Тут вхід не вільний!»
Михайло Коцюбинський «Intermezzo»
Всі ми дуже
різні. Нас не зможуть вже змусити бути однаковими. Проте нас об’єднує одне – в
кожному з нас тече особлива УКРАЇНСЬКА КРОВ. Навіть на Щекавицькій, де жила моя
бабуся Есфір Грінберг, завжди пахло УКРАЇНСЬКИМ ХЛІБОМ. Дніпро і український
хліб. Пам’ятаю, як зі сльозами на очах, повертаючись після уроків, з купою
зауважень і двійок у щоденнику, купував четвертинку улюбленого Хліба по дорозі
додому і, жуючи його, намагався зрозуміти, як у таких добрих і ніжних батьків
могло вдатися таке невиховане порося, як я.
Ми можемо
ходити, бігати і переміщатися в будь-якому життєвому напрямку, але іноді, немов
би випадково, із дитинства приходить мудра аналогія подій і ти, сам не
усвідомлюючи того, прикриваєш душу рукою, щоб не закричати від різкого болю
спогадів. Добрих спогадів, але вкрай болісних для душі.
Я не був
знайомий з гуцульським етносом до свого візиту на полонину Борсучня до Василя
Саманюка. На 7 км підйому в гори, їдучі верхи на коні, котрого вів за повід цей
гуцул, під проливним дощем по калюжах і ямах, з пам’яті поступово почали
стиратися багатолюдні вулички Києва і дорога до Західної України. Було одне
бажання – нарешті дістатися, доїхати. Виявляється, їхати верхи це не так вже й
легко і швидко.
В цей час
мій Провідник говорив зі мною про Україну. Він ставив абсолютно прості питання,
а в них відчувалися біль і тривога. Ми говорили в горах, за 7,5 км від його
дому про ту тривогу, яку викликає у нього ситуація в країні. Василь з болем
розповідав про історію його гуцульського народу і пояснював мені, чому вони так
люблять полонину. Звідки в їх етносі стільки австрійських, румунських і
польських слів. Чому ми так роз’єднані. І про що мріють ці аборигени
Української Шамбали – Карпат.
Майже кожен
день Василь Саманюк або пішки, або верхи долає 15 км. Вони вручну з батьком
викладають з дерев, що впали, дорогу в гори. Складна і важка праця. В горах у
їх родовому поселенні – корови, коні, собаки, свині, чисте повітря, парне
молоко і бринза. Його очі – це очі вільного, сильного і дуже життєрадісного
УКРАЇНЦЯ. На висоті 1,500 метрів він в піднебессі. Звідти він бачить війну і
життя. Батьків, дружину і трьох синів. Донедавна щасливий та успішний майстер
по дереву і затребуваний в Європі фахівець, він кинув все і пішов в рідні гори.
Захворів на астму і зрозумів, що треба щось змінювати. Тепер зізнається собі в
тому, що гонитва за успіхом не дає душі справжньої насолоди, а тільки вбиває
правильне сприйняття Господа. Гуцули дуже віруючі. Непокірні. Сильні.
Ти говориш з
ним, а Василь прислухається до шепоту гір. Саме там живе його Господь. І він,
не шкодуючи ні сил, ні часу йде в гори до Бога. Тому що так вижила його
гуцульська кров. Треба бачити, треба чути, треба вміти РОЗУМІТИ, як гуцули
люблять свою країну – тихо, мовчазно, з сумом у погляді і зі сльозами на очах. Ось
чому вони на колінах стоять уздовж дороги, проводжаючи в останню путь воїнів. Ось
чому справжнє серце моєї палко коханої Батьківщини так голосно стукає в
Західній Україні...
Дописував
статтю і згадав слова Ольги Чіхелідзе-Батагової: «Так... вони можуть увірватися
в цю країну, вони можуть доїхати до Києва... Але це буде дуже недовго і досить
страшно, для ворогів. На кожній вулиці, в кожному вікні, кожна дитина і жінка,
не дивлячись на вік і стан буде вбивати за свою землю, за свою Україну, за
майбутнє своїх дітей. Рабами ми ніколи не були і не будемо!»
Авторська програма Олега
Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – газда
Василь Саманюк
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.