Вони це роблять тихо, мовчазно, з сумом у погляді і зі сльозами на очах

 «Захист Батьківщини і оборона культури. Велична Батьківщино, всі духовні скарби твої, всі невимовні принади твої, всю твою невичерпність у всіх просторах і вершинах – ми будемо боронити. Не знайдеться таке зачерствіле серце, щоб сказати: не думай про Батьківщину. І не тільки в святковий день, але і в щоденній праці замислюємося про все, що вчиняємо про Батьківщину, про її щастя, про її велич всенародну. Через все і поверх усього знайдемо будівельні думки, які не в людських термінах, не в самості, але в істинній самосвідомості скажуть світу: ми знаємо нашу Батьківщину, ми служимо їй і покладемо сили наші на оборону її на всіх її шляхах».

Микола Реріх

А люди йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні – і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов. Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: «Тут вхід не вільний!»

Михайло Коцюбинський «Intermezzo»

Всі ми дуже різні. Нас не зможуть вже змусити бути однаковими. Проте нас об’єднує одне – в кожному з нас тече особлива УКРАЇНСЬКА КРОВ. Навіть на Щекавицькій, де жила моя бабуся Есфір Грінберг, завжди пахло УКРАЇНСЬКИМ ХЛІБОМ. Дніпро і український хліб. Пам’ятаю, як зі сльозами на очах, повертаючись після уроків, з купою зауважень і двійок у щоденнику, купував четвертинку улюбленого Хліба по дорозі додому і, жуючи його, намагався зрозуміти, як у таких добрих і ніжних батьків могло вдатися таке невиховане порося, як я.

Ми можемо ходити, бігати і переміщатися в будь-якому життєвому напрямку, але іноді, немов би випадково, із дитинства приходить мудра аналогія подій і ти, сам не усвідомлюючи того, прикриваєш душу рукою, щоб не закричати від різкого болю спогадів. Добрих спогадів, але вкрай болісних для душі.

Я не був знайомий з гуцульським етносом до свого візиту на полонину Борсучня до Василя Саманюка. На 7 км підйому в гори, їдучі верхи на коні, котрого вів за повід цей гуцул, під проливним дощем по калюжах і ямах, з пам’яті поступово почали стиратися багатолюдні вулички Києва і дорога до Західної України. Було одне бажання – нарешті дістатися, доїхати. Виявляється, їхати верхи це не так вже й легко і швидко.

В цей час мій Провідник говорив зі мною про Україну. Він ставив абсолютно прості питання, а в них відчувалися біль і тривога. Ми говорили в горах, за 7,5 км від його дому про ту тривогу, яку викликає у нього ситуація в країні. Василь з болем розповідав про історію його гуцульського народу і пояснював мені, чому вони так люблять полонину. Звідки в їх етносі стільки австрійських, румунських і польських слів. Чому ми так роз’єднані. І про що мріють ці аборигени Української Шамбали – Карпат.

Майже кожен день Василь Саманюк або пішки, або верхи долає 15 км. Вони вручну з батьком викладають з дерев, що впали, дорогу в гори. Складна і важка праця. В горах у їх родовому поселенні – корови, коні, собаки, свині, чисте повітря, парне молоко і бринза. Його очі – це очі вільного, сильного і дуже життєрадісного УКРАЇНЦЯ. На висоті 1,500 метрів він в піднебессі. Звідти він бачить війну і життя. Батьків, дружину і трьох синів. Донедавна щасливий та успішний майстер по дереву і затребуваний в Європі фахівець, він кинув все і пішов в рідні гори. Захворів на астму і зрозумів, що треба щось змінювати. Тепер зізнається собі в тому, що гонитва за успіхом не дає душі справжньої насолоди, а тільки вбиває правильне сприйняття Господа. Гуцули дуже віруючі. Непокірні. Сильні.

Ти говориш з ним, а Василь прислухається до шепоту гір. Саме там живе його Господь. І він, не шкодуючи ні сил, ні часу йде в гори до Бога. Тому що так вижила його гуцульська кров. Треба бачити, треба чути, треба вміти РОЗУМІТИ, як гуцули люблять свою країну – тихо, мовчазно, з сумом у погляді і зі сльозами на очах. Ось чому вони на колінах стоять уздовж дороги, проводжаючи в останню путь воїнів. Ось чому справжнє серце моєї палко коханої Батьківщини так голосно стукає в Західній Україні...

Дописував статтю і згадав слова Ольги Чіхелідзе-Батагової: «Так... вони можуть увірватися в цю країну, вони можуть доїхати до Києва... Але це буде дуже недовго і досить страшно, для ворогів. На кожній вулиці, в кожному вікні, кожна дитина і жінка, не дивлячись на вік і стан буде вбивати за свою землю, за свою Україну, за майбутнє своїх дітей. Рабами ми ніколи не були і не будемо!»

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – газда Василь Саманюк