ХИМЕРНИЙ СОН

Коли життя зоветься не життям, а виживанням, то ч сни бувають тільки химерними

 Химерний сон

У моєї коханої племінниці Іскринки

закінчується практика і залишились лічені дні до її від’їзду. С онячне свято моєї душі закінчиться і вона знову порине в сірі, самотні будні. Дружини я майже не бачу – весь час вона там, у синів біля онучок і онука. Друзів у мене майже не злишилось. Ті що були в Україні перейшли в інший світ, або перебрались, як єдина улюблениця подруга-шефіня Міля туди, на Захід. То ж і спілкуватись з ними можу лише через Інтернет, коротенькими ремарками в Фейсбуці та електронними листівками. Ночами повертається безсоння. Мабуть після того безсоння  мене стали навідувати якісь дивні, химерні сновидіння, про одне з котрих я і розповім.

Мені наснилось, що я прокинувся в 2025 році. Подивився в дзеркало моложавий, підтягнутий дідуган з блискучою лисиною, але дбало підстриженою білосніжною бородою, дивиться на мене без окуляр, сяючи посмішкою на всі 24 зуби – імпланти. Дзеркало на стіні під мансардним вікном. То ж світло в кімнату надходить з цих двох мансардних вікон та скляної двері балкону. Дзвенить солов’їний дзвінок вхідних дверей. Виглядаю з балкону. У внутрішньому дворику біля дверей,  з кимось згортком у лівій руці, стоїть моя старовинна подруга Міля,

сховавши свої сіро-небесні очі за величезними чорними окулярами. У сон увірвалось химерне моє-не моє минуле. Я живу  в дворівневій квартирі молодшого сина Андрійка. Він у цьому бутті відомий бізнесмен у сфері напоїв ( від квасу до текіли). Має офіси і власні будинки у Франції, Іспанії, Італії та ще в десятку країн, з якими він співпрацює. Цю свою стару квартиру він віддав мені з дружиною. Дружина поїхала доглядати за своєю матір’ю в Крим та так там і залишилась. Адже там пенсія в неї в 2 рази вище, а продукти коштують в 2 рази менше. Старший син працює в тій же китайсько-російсько-канадсько-американській фірми стільникового зв’язку. Він головний інженер проекту по охопленню стільниковим зв’язком всієї Біларусі і  переселився до Мінска. В його львівській квартирі тепер офіс мого неприбуткового агро-інжінірінгового центру Агроінтех,  яким після закінчення мого інституту керує моя кохана племінниця. Коли моя жінка переїхала до Криму, то замість того, щоб продавати нашу трикімнатну квартиру чужим людям, ми передали її  нашій племінниці, а її батьки взамін не стали претендувати на будиночок тещі в Джанкої… 

Спускаюсь до цокольної кімнати. Відкриваю двері своїй улюбленій єдиній подрузі. Ми познайомились на звітно-виборних зборах Батьківщини в далекому 2000-му і з того часу дружимо. Вона єдина, з ким я за ці роки не те що не посварився, навіть подумати погано не зміг! Роки таки змінили її. І роки, і зачіска. Вона вже не секс-символ її Батьківщини, не вітчизняна Памела Андерсон  - Ганнуся Семенович.

Поважнішала, втратила талію  і стала більше схожою на звичайну красуню-жінку з картин мого прадіда Івана Рашевського.  Вона звично весело гримає на мене: «Володимире Васильовичу! Ви, як завжди, десь в глибині віків, а ми  вже давно повинні були бути з вами у моєї похресниці Альонки! Де наші привітальні вірши? Де ваши квіти? Хапаю зі стола листівку з нашим привітанням. ( я ж колись був Мілиним прес-атташе, готував їй виступи на мітингах, вивчивши які вона виступала з власним, зовсім іншим текстом, зберігши лише парадигму). Вірші вона не переробляє, а просто зачитує від імені автора, бо я їх завиваю, неначе пономарь.  Заскакую до величезного Андрійкиного туалету, де у ванній плаває букет квітів. Хапаю букет, по дорозі виймаю з холодильника  створений мною ще вчорашнього вечора торт і за Мілею сідаю в її старий, ще часів помаранчевого Майдану, синьо-фіолетовий «мерседес». Їдемо до моєї колишньої квартири через центр. Проїжджаємо біля Опери повз величного монумента королю Казимиру Великому, який після смерті останнього нащадка Данила Галицького приєднав Львів і всю Галицьку Русь до Польщі.

В центрі, як і колись стоїть пам’ятник-стела Шевченко, біля якого стенд безсмертної  «Небесної сотні», а під ним чорна дошка з світлинами тих, хто зрадив Майдан і ледь не знищив Україну. На одній з світлин Юра Луценко висить  на осиновому суку, а поряд на калиновому суку – Андрій Парубій. Під ними світлина смітника, на якому відпочивають  Арсеній Яценюк та Арсен  Аваков з кулею в лобі кожен. Далі – за козацьким звичаєм посаджені на палю Порошенко та Гройсман, які ледь не перетворили Україні в жалюгідну, злиденну колонію, розідрану на частки сусідами…Сотням запроданців-нардепуків не знайшлось місця на світлинах. Хоч багатьом з них вдалось пережити Майдан Помсти, та лише одиниці змогли втекти в свої закордонні маєтки. Більшість пересіла з своїх  зручних парламентських крісел до тюремних нар…

 В центрі, як завжди, людно, та не чутно української мови. Бо Львів тепер справжнє Європейське місто і вулиці заповнюють туристи з ЄС. А от львів’ян на вулицях майже не видно. Лише стареча та малеча. Чи не всі працездатні містяни виїхали працювати до країн ЄС, навідуючись до старих батьків та дітей лише під час відпустки. І не тільки у Львові так. У сусідніх Станіславі, Кракові, Варшаві – те ж саме. Так, ми хоч ще Україна, але вже і частка  Речі Посполітої, яка відродилась після смерті старого Бацьки Лукашенка. Кордони Білорусі та України залишились, та вони, разом зі Словаччиною, Болгарією, Угорщиною та Литвою, в складі того ЄС, відродили старовинний союз – Реч Посполиту. Їм тепер плювати на вказівки МВФ. Союзний Сейм виніс рішення, що борги йому повинні виплачувати ті, хто  брав і привласнював кредити, тим більше, що їх нащадки живуть тепер у країнах донорах МВФ. У наляканих інших членів Євросоюзу, владоможці миттєво підняли зарплати і надали пільги по сплаті за житло та комуналку для мігрантів з країн Речі Посполитої. От і линуть туди мігранти з Польщі, України,Білорусі, а їх робочі місця заповнюють мігранти з безкрайньої Росії, якою досі править безсмертний Путін( чи його черговий двійник зі спецслужб). Війна на Донбасі припинилась, коли стало вигідніше тамтешнім чоловікам мігрувати до ЄС і отримувати законну зарплатню у десять разів вище, ніж вони заробляли вбиваючи один одного. Несамовиті донецькі жіночки подались до Москви, влаштовувати там Антимайдани  проти чеченців і засилля Москви  смуглявими азіатами…

З вузенької , забитої трамваями вулиці Івана Франко виїжджаємо на Зелену. Вона на реконструкції, то ж  Міля повертає на площу Яна Собеського( колишню Петрушевича, а до того Галана), де на місці квітника, який замінив колись монумент Ярославу Галану, відродили старовинний львівський пам’ятник Яну Собеському.

Першому,  хто зміг розбити величезне військо османської Порти  і врятувати від загибелі Австрійську імперію. На площі його імені кінцева зупинка автобусу, який їде до його родового Олеського замку. Ми ж, після тісняви біля Стрийського Ринку, піднімаємось вулицею Василя Стуса до проспекту Червоної Калини. З розвилки  на початку її видно справа гуртожиток по Тернопольськый 8, де я прожив10 років, а зліва гуртожиток по Червоної Калини, де я , вже одружений, прожив з дружиною і двома синами  ще 7 років. 17 років у гуртожитках моєї комерційної академії. До того ж, коли  разом з аспірантами, перевели до нового гуртожитку по Червоної калини, мою сім’ю з двома дітьми  поселили в напівпідвальній секції на першому поверсі. Секція на 2 кімнаті. В менший мешкала сім’я студентів з немовлям. То ж нас семеро повинні були тіснитись у напівпідвальних приміщеннях з поїденими грибком стінами. Діти почали хворіти. Дружина не витримала і захопивши старшого в коляску, а молодшого на руки, пішла  в головний корпус. Ректор відмахнувся, мовляв по наказу з гори я маю право лише на місце в гуртожитку і ми повинні бути вдячні йому за цілу кімнату. Голова профкому, сказав, що не може нічим допомогти. Пішла дружина до мого персонального ворога, парторга Пакуліна, який ненавидів мене за те, що зробивши щільову антену до Спідоли ловлю у себе в гуртожитку «Свободу» та Бі-бі-Сі Він же нічого зі мною зробити не може, бо я сюди зісланий з Москви без права не тільки на підвищення, а й на звільнення! Так от, мій персональний ворог Пакулін, якого ненавиділи за жорстокість всі його комуністи, глянув на жінку, на дітей і, сказавши, почекай хвилинку, подався до ректора. Та хвилинка затягнулась на півгодини, але через півгодини він повернувся від ректора з ордером на двокімнатну секцію на другому поверсі, де ми і прожили до того часу, доки в 1991 мені не надали останню в інституті державну квартиру. Ми були ворогами. Він знав про моє відношення до хам.партії.  Знав, що я замість матюків посилаю на Маркса. Його ненавиділи комуністи-викладачі, бо не один з них втратив посаду або за хабар, або за те, що його особисто Пакулін застав у гуртожитку на студентці. І при цьому він забезпечив належні умови сім’ї людини, зісланої сюди за Зраду Інтересів Батьківщини – передачу своїх наукових  розробок на Захід. Я вже не працював у комерційній академії в 1992, коли він помер. Не був на його похоронах. Кажуть на них було тільки три його друга та сім’я. Не знаю, навіть де його могила. Колись, у далекому 1943 мені врятував життя і перелив свою кров головний хірург німецького госпіталю в Чернігові, штандартенфюрер СС Йоган Міллер. У 1982 мені повернув віру в справедливість секретар парторганізації Пакулін. І мені плювати, що скажуть про фашистів і комуністів наші націонал-запроданці. Серед них теж були справжні Люди. І ці люди для мене завжди залишаться Людьми!

Нижче гуртожитку, поряд зі стежинкою, котрою ми спускались колись на вулицю до тролейбуса, знаходився двоповерховий будиночок. В ньому наші суворі доценти , в пику Пакуліну, погодинно знімали кімнати і приватно приймали там заліки у довгоногих, крутозадих студенток. Давно вже нема на них Пакуліна, а кілька років тому замість цього двоповерхового будиночка стрімко злетів до неба красень-хмарочос.

 А от по гуртожитку на Червоній Калині нічого не змінилось. Лише ознаки занедбаності з’явились. Далі, зліва,замість робочої столової Львівхолоду, на якому все життя пропрацювала дружина,

сяє східним розписом новий ресторан. Справа, замість руїн корпусу заводу Полярон скляна багатоповерхівка якогось банку. А далі широкий міст Кирпи через залізничну і автомобільну дороги.

 Зразу за ним починається красень Сихів, який започаткував будувати ще перший всенародно обраний Мер Котик , а закінчив Садовий. Проїжджаємо різнокольорові будинки ринку Шувар, знаменитий парк відпочинку імені папи Римського Іоанна-Павла другого, котрого в 1945 врятував від Сибіру мій батько.

 Проїжджаємо церкву Святої Богородиці з пам’ятником Папі на подвір’ї, минаємо будинки Сільпо й збудований до  футболу 2012 , та так і не запущений готель, поліклініку і завертаємо на

Скрипника до останнього під’їзду першого ж будинку з лівої сторони де жив, та й тепер майже весь час знаходжусь я. Всі вільні місця біля  будинку забиті автівками, то ж міля ставить машину напроти, біля ощадбанку.

Допомагаю Мілі витягнути з багажнику важкий пакет з величезною надувною іграшкою для Альонки. Дзвоню племінниці, що ми приїхали. Вона висовується з вікна на 7 поверсі і привітно махає нам рукою. Відчиняю своїм ключем домофонний замок на вхідних дверях і от ми ліфтом піднялись на мій  поверх. Тільки-но двері ліфта відчинились, як мені на шию кидається Альонка. Потім помічає Мілю і не відпускаючи мене цьомає ту в щоку. Альонка копія Міліної дочки, моєї симпатії Дзвенки.

От тільки у Альонки, як у матері, звичайні карі оченята, а у Дзвенки – небесного кольору. Коли вона не в гуморі, вони, як передранішнє небо темно-сіросині. Коли над чимось замислюється сині-сині, аж фіолетові. Коли ж їй весело, вони блакитні, як небо у сонячний весінній день. Сама вона зараз в Парижі. Там на Монмарті влаштовується її персональна виставка…

 Заходимо у квартиру. З дверей гостинної виглядає моя Іскринка і запрошує нас у кімнату. Там вже біля стола клопочеться її чоловік. Та ми з Мілею, віддавши квіти і тортика, йдемо до моєї кімнати, щоб надути там іграшку для Альонки. Кімната так і залишилась моєю, адже Іскоркин чоловік весь час у відрядженнях. Вона заклопотана кар’єрним ростом, от і наглядаю  за Альонкою я.  У Альони блищать-палають оченята, коли вона дивиться на дійства Мілі. Іграшку надуто. Це виявився скакун з сідлом на спині. Альонка тут же вимагає, щоб ми посадили її на коня. Я тримаю коня, а Міля усаджує Альонку в сідло і щось нажимає у збруї. Кінь тут же починає покачуватись, імітуючи біг. Альонка у захваті...

Та тут я прокинувся від дзвінка мобілки. Через дитячий плач і вереск з мобілки пробивається голос дружини. Каже, що діти дуже хворіють і вона залишиться у сина з ними. Не встигаю виключити мобілку, як на моніторі комп’ютера обличчя красуні Марії  Чурай, про яку я ніяк не закінчу оповідання для книги «Твоя мова солов’їна і її творці», зникає, а замість нього з’являється спочатку логотип Скайпу, а потім обличчя моєї улюблениці, дочки похресника Саши – Лєни –Йолочки. Вона

щебече, що ні в жовтні, ні на канікули вони з її красенем нареченим Микитою не зможуть приїхати.  У нього запрошення на відвідини Оксфорду, а у неї – Сорбонни. То ж вони у жовтні поїдуть до Англії, а на канікули до Франції. Добив же мене дзвінок від коханої племінниці. Ми, вірніше я, сьогодні готував святкову вечерю. Вона обіцяла перед від’їздом представити нам свого хлопця, з котрим познайомилась на роботі. Я бачив його, коли він з подругою проводжав до нашого дому Іскринку, разом з якоюсь, схожою на Орнеллу Мутті, подругою. Я думав, що він ходить з тою подругою, та Іскринка пояснила, що вони прихоплюють на прогулянки і побачення ту подругу, щоб ніхто нічого не міг сказати поганого. Знаю його і по розповідям самої Іскринки. Він мені страшенно подобається, мабуть тому, що і статурою і натурою схожий на мене, того з Юності.

Питаю у неї, ви що вже виходите? У відповідь чую, що вона порадилась з матір’ю і моєї дружиною і спільно вирішили, що це коли чоловік пропонує руку і серце, тоді, у разі згоди, і треба його представляти рідним та близьким. Вона ще найменше 5 років не збирається думати про шлюб,  то ж і представляти нам нікого не буде. До того ж він зараз працює у другу зміну і так і не зміг з кимось помінятись змінами. То ж тільки й того, що проведе її на денний Інтерсіті до Києва…

Що ж. Свято закінчилось. Настав час сірих буднів. Сон виявився химерою. Бо ж навряд чи збудеться щось, крім зображеного  на  тих світлинах біля стели Шевченку, під панно світлин Небесної сотні. Та ще масової міграції всіх працездатних до країн ЄС. Племінницю років через 5 пошлюбить якийсь пробивний  чиновник  і не потрібні їй будуть ні мої безвідходні  технології,ні моя справа, ні ця квартира, ні Львів. Та й синам Львів не буде потрібен - вони спеціалісти такого високого рівня,  що знайдуть роботу і житло у любій країні ЄС чи в Англії. Тим більше, що й зараз вони працюють на спільних підприємствах. Дружині таки доведеться переїхати до Криму, бо нікому доглядати за батьками. Мені ж у Крим після сатиричних нарисів про «нашу Няшу» дорога закрита. Та й ніколи мене туди не тягнуло. Навіть на озері Свитязь почував себе набагато комфортніше.  У Чернігові в мене вже нікого і нічого не залишилось. Всі друзі або на тому Світі, або переїхали в США, країни ЄС та Росію. Тож доведеться доживати самотньо в осоружному з часів заслання Львові. Міля навряд чи повернеться сюди у близькому майбутньому. А більше друзів у мене не залишилось…

Я прокинувся, а моя Україна доси спить. Влада націонал-запороданців вже залишила нас без друзів. З-за недолугих законів, поданих урядом і слухняно підтриманих парламентською калоліцією, ми пересварились зу всіма сусідами, а влада з народом. Наші працездатні краяни вимушені шукати роботу за кордоном, бо у нас все руйнується, захоплюється урядовими рейдерами. Після тих обіцянок та заманливих гасел нам живеться з кожним днем все гірше і дорожче. І кінця краю цьому не видно. Адже влада воює з власним народом. Для неї не свій народ голова, а її персональні інвестори з МВФ, які дають кредити, котрі осідають в їхніх кішенях. У нас міняються морди вищих владоможців, міняються партії влади. Та всі вони праві, а їх програми однакові. Їх дії штовхнули погляди суспільства різко вліво. Та де в нас ліві партії? Соціалістів очолює "солдат Ківа". Та  з нього лівий. як з г...вна  куля! Як не може літати птах з одним крилом, так не може розвиватись країна лише з правими партіями. Повинна бути конкуренція лівих та правих партій. А поки Україна виїжджає і вимирає. І про щасливе Майбутнє їй лише сниться...