Жінки шахтарського Донбасу і війни

На Донбасі впродовж десятиліть розбудовувалися так звані мономіста – тобто такі, в яких вижити можна лише завдяки роботі на одному або кількох великих промислових підприємствах. А що ці міста, завдячу

На Донбасі впродовж десятиліть розбудовувалися так звані мономіста – тобто такі, в яких вижити можна лише завдяки роботі на одному або кількох великих промислових підприємствах. А що ці міста, завдячуючи природним геологічним умовам, містять поклади вугілля, тож і професія чоловіків тут визначалася трохи не з народження – шахтар. Однак по-іншому склалося із жіночим населенням мономіст, що описано у звіті «Справжня ціна вугілля в умовах війни на Донбасі: погляд крізь призму прав людини».

Історичний контекст

У суспільній свідомості склалося уявлення про шахтарську працю як про традиційно тяжку, а отже – апріорі чоловічу. За майже два століття існування вугільної галузі сформувався стереотип, що жінки на шахтах – це не шахтарі, бо виконують зазвичай легшу, переважно наземну роботу. Вона, проте, часто буває психологічно важкою: до прикладу, від уважності сигналіста чи сигналістки безпосередньо залежить життя усіх, хто задіяний на підземних роботах.

Шахтарки, 1955 р. Шахта «Партизанська», поблизу м. Антрацит, Луганщина

Ще 1917 року на теренах України з’явилися списки заборонених професій для жінок, які, серед іншого, стверджували неприпустимість роботи жінок на підземних роботах. Однак пізніше, починаючи з 1920-х, у зв’язку із нагальною потребою у робочій силі в промисловості, частка жінок, зайнятих у вугільному секторі, почала зростати.

Промисловий Донбас став місцем порятунку для всіх, хто тікав від смертельного голоду у сільській місцевості. Не в останню чергу завдяки цьому гірництво стало ремеслом «тих, хто вижив», а отже – героїв, а отже – чоловіків.

Тоді ж, і почасти саме у зв’язку із законодавчими та суспільними обмеженнями, почала формуватися тенденція працевлаштування жінок на посади, які не вимагають кваліфікації (банщиці, лампівниці тощо). Така ситуація збереглася і донині.

Марія Гришутіна, горлівчанка, яка в 19-річному віці започаткувала рух «Дівчата, в забой!»

Наслідки Другої світової війни стали катастрофічними для Донбасу: сотні шахт було повністю зруйновано та затоплено. Тож у той час як чоловічої сили не вистачало (чоловіків просто не було – вони воювали чи загинули під час боїв), радянське керівництво прийняло спеціальну постанову, в якій дозволялася, ба більше – заохочувалася праця жінок у вугільній промисловості. Понад 20 років, поки підземні роботи не стали знову забороненими, до відновлення шахт долучилося, , від 200 до 250 тисяч жінок.

Скляна стеля шахти

1971 року, разом із прийняттям Кодексу законів про працю, в Україні жінкам офіційно заборонено працювати під землею на вугледобувних підприємствах. Однак в умовах, коли шахта – єдиний спосіб забезпечити себе та сім’ю, українські жінки навіть у наш час ідуть на ризик та спускаються до штольні (горизонтальна чи похила гірнича виробка з виходом на земну поверхню). Так, наприклад, на залізорудних підприємствах м. Кривий Ріг. У вугільні шахти дозволено спускатися жінкам-маркшрейдеркам, які виконують роботи нефізичного характеру.

Шахтарки Донбасу

Інша частина роботи, яку можуть виконувати жінки на шахтах, пов’язана, як правило, із санітарним, соціальним обслуговуванням, працею нефізичного виду та роботою на керівних посадах. Останнє в українських реаліях є радше явищем цілковито унікальним, аніж правилом. Нині відомо тільки про одну жінку – директорку навчального закладу «Димитровський учбово-курсовий комбінат», м. Мирноград, Донецька область ( Міненерговугілля за лютий 2016 року).

Враховуючи законодавчі обмеження, жінки на вугільних підприємствах можуть претендувати майже винятково на менш оплачувані посади. Як правило, жінка, яка на шахті займалася переважно некваліфікованою працею, просто не має перспектив кар’єрного зростання, а отже – і шансу обійняти керівну посаду.

Воєнне сьогодення

Окреслена ситуація робить становище жінки на Донбасі непростим. Не маючи ресурсу для того, аби самостійно забезпечити себе та родину (як то у випадку із самотніми матерями), не в змозі знайти гідну роботу, жінки стають ще більш залежними від чоловіків-годувальників. Це, своєю чергою, може стати причиною для домашнього насильства та для замовчування його фактів. Перебуваючи в ситуації економічної залежності від чоловіка, дружина не може поскаржитися на його дії у відповідні органи.

Проблема загалом низького рівня економічного розвитку була актуальною для Донбасу і до початку збройного конфлікту, однак війна неабияк загострила її. Нині жінка, отримуючи зарплатню, яка зазвичай значно менша від зарплатні чоловіка, перебуває в особливо нестабільній ситуації: чоловіка можуть у будь-який час мобілізувати, де він з великою ймовірністю отримає травми чи загине. Якщо в сім’ї є діти, жінка в умовах занепаду ринку праці змушена обирати низькооплачувані посади в державному секторі, аби принаймні мати шанс на оплачувану відпустку. Тут також варто взяти до уваги такий деструктивний фактор як здорожчання найнеобхідніших продуктів харчування та медикаментів.

Мешканки Бахмута беруть участь у будівництві 3-ї лінії оборони Артемівська, допомагаючи українській армії

Досі не існує жодної державної програми для Донбасу на підтримку жіноцтва, яке опинилося у скрутному матеріальному становищі. Очевидно, що панацеї та єдиного виходу із ситуації, що склалася, немає. Проте варто вже зараз говорити про необхідність ефективної співпраці державних, неурядових та міжнародних організацій у напрямку вповноваження і підтримки жінок у шахтарських містах і селах. Адже кількість тих, хто готовий долучатися до місцевих ініціатив, з часом тільки зростає.

Публікацію підготовлено в рамках проекту Східноукраїнського центру громадських ініціатив «Презентація результатів дослідження «Справжня ціна вугілля в умовах війни на Донбасі: погляд крізь призму прав людини», який здійснюється за підтримки представництвом Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні.