Коли оберемо "тих"?

Кожного разу ми лепетуємо після кожних виборів - "знов не ті у керма!", "знов за рибу гроші!", "система не змінюється!!!", "не для того гинула Небесна Сотня, не за цих стояв Майдан!"

В Україні набирає обертів процес децентралізації й ось вже 30 квітня у вісьмох територіальних громадах Запорізької області пройшли вибори. Мешканці області обирали депутатів міських рад та очільників об’єднаних територіальних громад. Результати не дуже втішні, явка виборців не сягнула навіть половини населення – лише 43% за даними ЗОДА. А більшість у нових радах формують представники партій «Опозиційний блок» та «Наш край».

Чому ж так відбувається, що і після всього пережитого, в адміністраціях та радах різних рівнів досі сидять представники партії Януковича? Спостерігаючи за результатами виборів у Верховну Раду 2014, місцевими 2015 року, зараз вже територіальними 2017, складається враження, що країною досі править Янукович. І ця теза абсолютно серйозна, бо інакше як пояснити такий вибір українців. Дякуючи закону про декомунізацію, ми зараз не маємо комуністів на виборах, хоча більшість «червоних» позбігали у партії «Опоблоку» та «Нашого краю». Такий вибір, на мою думку, зумовлений такими чинниками.

Абсентеїзм у країні не те що став звичним ділом, а з кожним роком розростається та процвітає, немов бур’ян на здоровому полі держави. Традиційно-ментальна байдужість українців, відсутність виборчої та правової обізнаності, відсутність бажання брати участь у житті своєї країни – все це призводить до абсентеїзму. Буває, що й сама система підливає масла у вогонь: дуже часто у списках виборців опиняються давно померлі люди, а молодим людям, що тільки виповнюється 18 років безпосередньо перед виборами, доведеться пройти декілька кіл бюрократії, щоб отримати своє конституційне право та проголосувати на виборах. Величезна кількість людей не може проголосувати через інше місце реєстрації, тому що прописана на іншому кінці країни і не має змоги поїхати та віддати свій голос. Та є ще одна негативна тенденція, яка набирає обертів у суспільстві – втома від політики і війни зокрема. Деякі ЗМІ тиражують думки про те, що дарма українці влаштовували Майдан, дочекалися би з «доларом по 8» наступних президентських виборів і спокійно переобрали би нового гаранта. Та ні, «любі друзі», вже не змінили би президента. За цей час він настільки сильно вкрутив «гайки», що навіть змінив Конституцію на свій лад, купивши Конституційний Суд. А ми мовчки проковтнули. Казки про те, що все змінилося би і без всіх трагічних подій, – дешевий популізм. І ще одне найулюбленіше слово, яким постійно спекулюють усі сторони – стабільність. Той самий «долар по вісім», «комуналка нижче», «ніякої війни». А ви не бачили ці всі роки війну влади з українською мовою, культурою та історією?! Українофоби у вищих ешелонах переписували історію, паплюжили мову, знецінювали культуру. Прихильники «стабільності» влаштовують справжні істерії у соціальних мережах і люди ведуться на них. Вже неодноразово чула від своїх рідних та друзів, навіть тих, хто стояли на запорізькому Майдані, про розпач і зневіру в ідеї Революції Гідності.

До речі, про популізм. Як же мало людей у країні знає істинне значення цього слова. На плакатах лише деякі приклади популізму на місцевих виборах 2015 року. Люди ведуться на такі лозунги через елементарну необізнаність та правову безграмотність. Громадська організація «Роби вибори» створила яскраві плакати про міфічні обіцянки партій. На мою думку, саме такі білборди вкрай необхідні замість політичних гасел.

Поки що на вибори в Україні ходить вкрай мало молоді, зате представників старшого покоління – з лихвою. Нещодавно одна знайома шокувала мене такою розповіддю: в одному з міст Донецької області бабусі та дідусі займають черги з самого ранку, приходять абсолютно всі! Але молоді немає. Постійно чую від своїх ровесників: «Ой, та що мій голос там змінить! Там все куплено і вирішено давно без нас! Від нас нічого не залежить!». Ні, все-таки залежить. Адже ми майбутнє України. Ми маємо обирати у якій державі жити нам, а не бабусям та дідусям з ностальгічною мрією про СРСР. Зараз як ніколи ми маємо зібратися та працювати щодня – над собою, виконувати сумлінно свої обов’язки, не скиглити та творити добро. В ім’я української держави.