Демократія в один клік чи розвага: як працюють електронні петиції в Україні

29 марта 2017, 17:34
0
154

Електронні петиції як демократичний механізм взаємодії влади і суспільства нині практикуються у понад 70 державах світу.

Електронні петиції як демократичний механізм взаємодії влади і суспільства нині практикуються у понад 70 державах світу. Україна запровадила його нещодавно – трохи більше року тому. Проте це був прогресивний крок, покликаний наблизити владу до потреб й інтересів громадян та сприяти більш активному включенню останніх у вирішення наболілих проблем. Адже е-петиції є однією з найпростіших форм участі громадян в управлінні. Вони вимагають від «учасників» мінімум зусиль і водночас дозволяють «достукатися» напряму до тих осіб, від яких залежить прийняття необхідних рішень. 

На загал, електронні петиції виконують декілька функцій. По-перше, вони допомагають винести ту чи іншу проблему на порядок денний, привернути до неї увагу. По-друге, петиції дозволяють запропонувати власний варіант вирішення піднятої проблеми, завдяки чому громадяни долучаються до розробки й ухвалення рішень. По-третє, петиції пожвавлюють взаємодію між громадянами та сприяють їх самоорганізації. Адже для того, аби зібрати необхідну кількість підписів, ініціатори мають схилити на підтримку петицій інших осіб. 

Перший досвід функціонування електронних петицій дозволяє побачити, наскільки вони «прижилися» в Україні. Експерти всеукраїнської Асоціації сприяння самоорганізації населення вивчили ситуацію у 22 обласних центрах України (з очевидних причин міста Донецьк, Луганськ та Сімферополь не аналізувалися). У рамках цього дослідження ми спробували відповісти на такі питання: якою мірою е-петиції впроваджені у місцевих громадах та наскільки активно мешканці їх використовують? Чи впливають петиції на прийняття рішень та що необхідно зробити, аби підвищити їх ефективність на місцевому рівні?

 

Стан впровадження електронних петицій в обласних центрах

Станом на кінець 2016 року спеціалізовані сервіси для подачі електронних петицій були запроваджені на офіційних сайтах міських рад у 21 із 22 обласних центрів. Відсутній такий сервіс лише в Одесі. Попри те, що порядок розгляду петицій у місті затверджений ще в березні минулого року, можливості ініціювати такі звернення в одеситів до сьогодні немає.

Проте впровадження електронних петицій відбувалося повільно. Першими містами, де вони запрацювали, були Луцьк, Вінниця, Чернівці та Тернопіль, де найстаріші петиції датовані ще жовтнем 2015 року. Далі були Київ, Житомир, Полтава, Івано-Франківськ і Харків, котрі запустили петиційні сервіси до кінця 2015 року. В інших містах ці сервіси запрацювали лише в 2016 році, при цьому останніми були Херсон (листопад) і Запоріжжя (кінець грудня).

На початок 2017 року загальна кількість е-петицій на офіційних сайтах обласних центрів України перевищила 11 тис. Найбільша кількість зареєстрована в Києві – понад 3500; на другому й третьому місцях – Харків та Івано-Франківськ відповідно (в обох випадках більше 1000 петицій).

Натомість, найменша кількість петицій зафіксована в Херсоні (4), Ужгороді (18), Кропивницькому (32), Рівному (53) та Черкасах (62), що, власне, закономірно, враховуючи що ці міста запровадили петиційні сервіси останніми. На сайтах інших міст петицій у рази більше (їх кількість вимірюється сотнями), однак із-поміж них вирізняються Полтава (158 петицій) і Суми (171 петиція), де їх порівняно менше. Найбільш інертними у використанні е-петицій є жителі Ужгорода, де за понад півроку існування сервісу було ініційовано всього 18 таких звернень, а також Херсона – за два місяці зареєстровано всього 4 петиції. 

Наведені дані свідчать, що громадяни України охоче й доволі активно користуються е-петиціями. Для порівняння, в Норвегії за 2 роки пілотного проекту з упровадження місцевих електронних петицій у 14 містах було ініційовано лише 16 звернень, з яких тільки 2 спромоглися зібрати необхідних 300 підписів.

 

В пошуках оптимальної «петиційної формули»

Кількість підписів, яку необхідно зібрати на підтримку електронної петиції, та тривалість строку їх збору в обласних центрах суттєво різняться. Найменша кількість підписів при найдовшому терміні, відведеному на їх збирання, встановлені у Житомирі, Сумах та Івано-Франківську – 250 підписів упродовж 90 днів. Низка інших співрозмірних із цими містами обласних центрів так само використовують квоту в 250 підписів, однак при цьому встановили коротші строки для їх збору – 60 днів у Полтаві, 30 днів у Херсоні, Черкасах, Чернівцях і Чернігові, 20 днів – в Ужгороді.

Натомість, інші міста обрали для збору підписів на підтримку петицій «більші» формули. Наприклад, у Кропивницькому необхідно зібрати 450 підписів за 45 днів; у Рівному – 300 за 45 днів; у Тернополі – 300 за 30 днів; у Хмельницькому – 500 за 90 днів, у Львові «500 підписів за 60 днів», Запоріжжі 750 за 60 днів.

Доволі високий поріг кількості підписів встановлений у Дніпрі (900 підписів за 30 днів), Одесі та Миколаєві (1000 підписів за 90 днів, у Львові ), а найвищий – у Харкові (5000 підписів за 90 днів) та Києві (10000 за 90 днів).

Деякі міста, навпаки, залишили відносно невелику кількість підписів, яку необхідно зібрати для розгляду петиції, однак при цьому встановили короткі строки для їх збору. Зокрема, це Вінниця, де треба зібрати 350 підписів за 14 днів, та Луцьк – 300 підписів теж за 14 днів.

Яка з цих формул насправді є оптимальною сказати важко. З одного боку, квота у 250 підписів для деяких обласних центрів виглядає замалою (особливо в поєднанні з 90-денним строком їх збору), адже сприяє надмірно високій підтримці петицій, значна частина з яких не мають жодного сенсу.

З іншого боку, використання надто високих квот може «паралізувати» інструмент електронних петицій. Наприклад, у Харкові спершу застосовувалася квота в 1000 підписів, і за два місяці цей бар’єр спромоглися подолати 15 звернень. Проте відколи відбувся перехід до 5000 підписів, таку кількість змогли здобути лише 4 петиції.

 У Києві лише близько 1% петицій долають встановлений підписний бар’єр. При цьому, як і в Харкові, необхідну кількість підписів мають шанс здобути лише ті петиції, які стосуються загальноміської проблематики, в той час як питання окремих мікрорайонів навряд чи здатні привернути увагу такої кількості підписантів.

Таким чином, кожне місто потребує індивідуального підходу до визначення кількості підписів під е-петиціями та строку їх збору, що має враховувати не лише наявне населення, але й особливості його громадянської активності. Проте вже сьогодні деяким обласним центрам України доцільно переглянути свої «петиційні формули».

 

Проблема №1 – законодавчі прогалини

Донедавна в українському законодавстві навіть терміна «петиція» не було. Він з’явився лише після внесення у 2015 році змін до Закону України «Про звернення громадян», якими серед іншого було врегульовано і порядок подачі електронних петицій. Проте прийняті нашвидкуруч законодавчі нововведення залишили ряд «білих плям» і неточностей, через які у практичному використанні е-петицій виникає чимало проблем.

Проведене дослідження чітко показало, що встановлені законом вимоги до текстів петицій є недостатніми, а механізми їх попереднього опрацювання – неефективними. У підсумку органи влади потерпають від беззмістовного «петиційного спаму», який до того ж дискредитує електронні петиції як інструмент демократії. 

За законом, у петиції обов’язково має бути викладена суть звернення, зазначені прізвище, ім’я, по батькові автора та адреса його електронної пошти. Крім того, не допускається створення петицій із закликами до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропагандою війни, насильства, жорстокості, розпалюванням ворожнечі, закликами до вчинення терористичних актів та посягання на права і свободи людини. Власне, цим перелік обов’язкових вимог до петицій вичерпується.

Водночас, як це не дивно, закон не вимагає, аби петиція відповідала компетенції органу влади, якому вона адресована. Так само, органи влади не наділені правом відхиляти петиції, якщо порушені в них питання не належать до їх повноважень.

На сайтах обласних центрів виявлено майже 450 петицій, що піднімали питання з-поза компетенції міських рад. Насправді таких звернень може бути значно більше, адже йдеться лише про ті петиції, в яких цю суперечність можна було легко виявити лише за заголовком. Понад 80 таких петицій зібрали необхідну кількість підписів, тож місцеві ради змушені були їх розглянути та відповісти ініціаторам. Зазвичай, ці відповіді були відписками або ж констатували невідповідність порушеного питання повноваженням місцевої влади.

Законодавець також недостатньо чітко визначив, у який спосіб органи місцевого самоврядування мають врегулювати порядок подачі та розгляду електронних петицій. Зокрема, це стосується питання формули збору підписів під петиціями, яку, за загальним правилом, місцеві ради мають визначити у статуті територіальної громади. Проте що в цьому випадку робити обласним і районним радам, які не приймають такого документу, закон не говорить. 

Крім того, через імовірну технічну помилку, до перехідних положень закону «забули» включити формулу збору підписів для адміністративно-територіальних одиниць із населенням від 50 до 100 тисяч осіб. Відтак, громади і райони такого розміру опинилися в цьому питанні у своєрідному правовому «вакуумі».

Врешті, вимоги до ведення архівів електронних петицій у законі теж прописані нечітко. Попри обов’язок органів влади зберігати дані впродовж трьох років, не зрозуміло, чи мають вони надавати до них вільний доступ.

Наявність цих та деяких інших законодавчих прогалин сьогодні гостро ставить питання про необхідність удосконалення законодавства про електронні петиції. Нині все більш активно обговорюється і потреба прийняти окремий закон про петиції, аби вивести їх з під дії Закону «Про звернення громадян». Враховуючи, що природа та функції цих двох інструментів дещо різняться, такий підхід виглядає цілком адекватним.

 

Регулювання петицій на місцях: між хаосом і свавіллям

Тільки 9 із 22 міст прописали питання, пов’язані з поданням електронних петицій, у статутах територіальних громад, і водночас затвердили або положення про е-петиції, або порядок їх розгляду, тим самим повністю виконавши приписи законодавства. Решта обласних центрів обмежилися затвердженням лише положення чи порядку і жодних змін до статутів не вносили.

У цьому зв’язку виникають певні колізії. Закон «Про звернення громадян» чітко говорить, що допоки кількість підписів під петицією та термін їх збору не визначені в статуті, органи місцевого самоврядування мають керуватися прикінцевими та перехідними положеннями закону. Проте чимало місцевих рад застосували ці положення не прямо, а вдалися до маніпулювання ними. 

Так, більшість обласних центрів України нараховують від 100 до 500 тис. чол. населення. Тому до визначення кількості підписів на підтримку електронної петиції та строку їх збору в статуті, ці міста мали застосовувати формулу «250 підписів упродовж 90 днів». Проте відповідне законодавче положення сформульоване нечітко. По суті, воно звучить як «не менше 250 підписів упродовж не більш як трьох місяців». Тому відштовхуючись від формулювань «не менше…» і «не більше…», деякі міста встановили власні формули збору підписів під е-петиціями, визначивши їх при цьому в положеннях чи порядках, а не в статутах територіальних громад, як того вимагає закон.

Друга колізія полягає у тому, що за законом, порядок розгляду електронної петиції визначає сама місцева рада. А це означає, що відповідне рішення має бути прийняте депутатами ради на пленарному засіданні. Проте деякі міста затвердили такі документи рішеннями виконавчих комітетів (напр., Луцьк і Суми) чи навіть розпорядженнями міських голів (Житомир, Львів і Тернопіль), що також суперечить законодавству. При цьому в Луцьку, Тернополі та Львові такими документами ще й була затверджена власна формула збору підписів під петиціями, в той час як у статутах цих міст це питання ніяк не врегульоване.

Загалом, у процесі формування місцевої нормативно-правової бази для е-петицій тільки 10 обласних центрів – Вінниця, Івано-Франківськ, Кропивницький, Миколаїв, Харків, Херсон, Хмельницький, Черкаси, Чернівці та Чернігів – повністю дотрималися вимог законодавства. До них також можна додати Одесу, в якій рішення прийнято згідно закону, проте так і не працює сам петиційний сервіс. Решта ж обласних центрів урегулювали ті чи інші питання, пов’язані з електронними петиціями, у сумнівний з точки зору закону спосіб.

Важливо також, що місцеві нормативно-правові акти часто висувають додаткові вимоги до електронних петицій, які не передбачені у законодавстві. Найпоширенішою з них є умова, що петиція не оприлюднюється для збору підписів, якщо її зміст не відповідає повноваженням місцевої ради або спонукає до їх перевищення.

Також у багатьох містах заборонено створювати петиції, що містять інформацію, яка принижує честь і гідність або права та законні інтереси осіб; матеріали та вислови, які становлять загрозу національним інтересам і національній безпеці України; матеріали та вислови порнографічного, еротичного або сексуального характеру; передвиборчу агітацію, рекламу товарів, робіт та послуг, ненормативну лексику, наклеп тощо.  

          Насправді, чимало «місцевих» вимог до електронних петицій є виправданими. Як, наприклад, відповідність петиції повноваженням органу, якому вона адресована, або ж відсутність у тексті лайливих висловів чи реклами. Водночас деякі з них швидше викликають запитання.

          По-перше, важко знайти якісь чіткі критерії, за якими можна було б визначати інформацію, яка принижує честь і гідність особи, адже це питання надто суб’єктивне. Одну й ту саму інформацію одна особа може сприймати як приниження гідності, інша – ні.

        Те саме можна сказати і про інтереси осіб, які в принципі суперечливі. Тому будь-яке питання, порушене у петиції, може йти в розріз із чиїмись інтересами, а відтак і сприйматись як їх приниження.

          По-друге, є великі сумніви, що місцеві ради та їх виконавчі органи мають фахівців, здатних виявляти у текстах петицій загрози національним інтересам та національній безпеці. Тому практичне застосування цієї вимоги може обернутися чисельними помилками і зловживаннями з боку посадовців. До того ж, найважливіші загрози нацбезпеці сьогодні й так прописані у законодавстві як неприпустимі в петиціях. 

          По-третє, певні ризики несе чернігівська вимога, за якою петиція не може містити інформацію, яка дискредитує органи державної влади і місцевого самоврядування та їх посадових осіб. По суті, ця умова надає посадовцям широкі можливості для трактування текстів петицій, через що звернення, які міститимуть обґрунтовану критику на адресу влади або ж оціночні судження, можуть відхилятися.

          По-четверте, затверджена в Запоріжжі і Полтаві вимога про неоприлюднення петиції, якщо в ній порушено більш ніж одне питання, також не відповідає законодавству, оскільки жодних таких обмежень Закон України «Про звернення громадян» не містить.

          По-п’яте, суперечить закону і львівське «ноу-хау» щодо неприпустимості згадування у текстах петицій назв юридичних чи фізичних осіб без їх на це згоди. Самі собою ці назви не є конфіденційною інформацією, тож можуть вільно поширюватися. Швидше за все, згадана вимога мала на меті обмежити створення петицій, спрямованих проти конкретних посадових осіб; проте одночасно вона обмежує і право громадян на інформацію.

         Але найголовніше, що застосування на практиці всіх цих положень із додатковими вимогами до петицій неправомірне. Адже органи влади та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. А це означає, що відмовити в оприлюднені петиції можна лише з підстав та в порядку, які передбачені законодавством, в той час як правом встановлювати додаткові вимоги до петицій місцеві ради не наділені.

          У деяких обласних центрах запроваджено ще одне обмеження, згідно з яким ініціювати та підписувати електронні петиції можуть лише мешканці відповідного міста (члени територіальної громади). І якщо в більшості цих міст це лише задекларовано у місцевих рішеннях, то в Рівному при подачі петиції автор зобов’язаний вказати адресу своєї офіційної реєстрації, а виконавчий комітет міської ради може перевірити ці дані з метою підтвердження існування такої особи. По суті, це порушення, адже закон наділяє правом ініціювати та підписувати електронні петиції всіх громадян, незалежно від місця реєстрації.

 

Зміст електронних петицій: що кому болить?

З точки зору змісту, однією з найбільших проблем є значна частка петицій «поза компетенцією» місцевих рад, про що вже йшлося вище. Найпоширенішими темами для таких петицій були: визнання Росії країною-агресором; визнання ДНР/ЛНР терористичними організаціями; заборона реклами та продажу російських товарів; зниження тарифів на житлово-комунальні послуги та встановлення мораторію на їх підвищення; націоналізація підприємств-монополітстів. Проте траплялися і більш «оригінальні» звернення, як-от прохання легалізувати проституцію (Дніпро), скасувати ЗНО (Харків), вплинути на вартість оформлення закордонного паспорту (Хмельницький), скасувати біометричні паспорти (Чернігів) тощо. Зрозуміло, що на жодне з цих питань місцеві ради впливу не мають.

Серед ініційованих в обласних центрах петицій є й такі, що прямо порушують вимоги закону. Загалом, у ході аналізу зафіксовано 23 таких петиції, з яких 5 набрали необхідну кількість підписів та розглядалися місцевими радами, хоча за законом мали би бути відхилені ще на етапі ініціювання.

Так, у Вінниці була ініційована петиція з вимогою прибрати «тарифний майдан» навпроти міської ради, яка набрала необхідну кількість підписів. У ній автор просив демонтувати наметове містечко на підставі того, що воно заважало проводити новорічні святкові заходи. Своєю чергою, ця вимога містить явні ознаки посягання на право проводити мирні зібрання, гарантоване Конституцією України та міжнародними актами. Прикметно, що на момент розгляду петиції «тарифний майдан» вже завершився, тож міська рада просто відповіла автору, що намети демонтовані, при цьому жодного разу не згадала про це право.  

У Вінниці, Львові та Хмельницькому були зареєстровані петиції про повну заборону викладати у навчальних закладах російською мовою. Вони не лише піднімали питання з-поза компетенції міських рад, але й можуть бути кваліфіковані як заклики до дискримінації, оскільки зазіхали на право національних меншин навчатися рідною мовою, яке також гарантоване Конституцією України.

Низка київських петицій стосувалися проблем, пов’язаних із ромською етнічною групою. Частина з них сформульовані нейтрально, проте два звернення мали виразний дискримінаційний характер, оскільки пропонували застосувати засоби примусового виселення щодо предстаників цієї національності. 

Петиціями, які містять заклики до обмеження прав і свобод людини, є також звернення щодо заборони проведення ЛГБТ-маршів у Києві, Тернополі та Чернівцях. У Києві така петиція була спрямована проти офіційно анонсованого «КиївПрайду», і швидко набрала необхідних 10000 підписів. До честі Київської влади, петиція була відхилена на підставі невідповідності Конституції України та міжнародним документам у галузі прав людини. Проте відхилена вона була вже після збору підписів, хоча, за законом, вона навіть не мала би бути допущена до їх збирання.

Щодо Тернополя і Чернівців, то в жодному з цих міст такі заходи не планувалися, тому самі петиції не мали жодного сенсу. Тим не менш, вони були ініційовані, оприлюднені на сайтах, а в Чернівцях петиція ще й зібрала необхідну кількість підписів. Чернівецька міська рада зреагувала на звернення відпискою, в якій йшлося про те, що такий захід не запланований, однак при цьому навіть не згадала про право громадян на мирні зібрання.

Окремий різновид складають петиції, які умовно можна назвати «тролінговими». До них належать, по-перше, різні жартівливі петиції, які створюються швидше задля розваги, а не досягнення конкретного результату; по-друге, «політизовані» петиції, що часто спрямовані проти конкретних осіб; по-третє, контр-петиції, ініційовані на противагу іншим зверненням.

         Так, у Вінниці було зареєстровано петицію із закликом не перейменовувати жодну вулицю на ім’я Петра Могили у зв’язку з тим, щоби жителі на запитання «Де живеш?» не відповідали – «На могили».

У Житомирі була ініційована петиція з вимогою, аби мер Сухомлин С.І. заново склав присягу до народу України та мешканців міста Житомира. Пояснювалося це тим, що громада Житомира вважає ненормальним і недопустимим після складання присяги російською мовою, говорити фразу: «Но это всё не главное».

                У Миколаєві вдалося віднайти петицію з пропозицією встановити монумент «Всевидяче Око» замість пам’ятника Леніну. На тролінг у цьому випадку вказує обгрунтування: «Всевидяче око – символ Бога Отця, що все бачить. Це було би дуже сиволічно, бо з одного боку знаходиться міська рада, а з іншого – держадміністрація».

Чимало «тролінгових» петицій спрямовані проти конкретних людей – депутатів, міських голів, посадовців. Наприклад, петиція щодо неприсвоєння Геннадію Корбану звання Почесного громадянина Дніпра; петиція за відставку мера Львова Андрія Садового; петиція за звільнення головного архітектора міста Житомира або ж начальника управління освіти Полтави та багато інших. Такі петиції часто дуже швидко набирають необхідну кількість підписів, при цьому вони можуть виступати засобом політичного тиску або ж зведення рахунків із конкретними персонами

Щодо контр-петицій, то в багатьох проаналізованих містах розгорнулися справжні «петиційні війни» навколо перейменування вулиць, площ і парків. Ініційовано цілі серії петицій та контр-петицій «за» і «проти» перейменувань. Особливо активним було «петиційне» протистояння щодо перейменування Московського проспекту в Києві. У підсумку на сайті міської ради було зареєстровано понад 30 петицій щодо назви цього проспекту, включаючи 3 – за його перейменування на честь Степана Бандери, 6 – проти перейменування на честь Бандери, понад 20 – за присвоєння проспекту альтернативних назв та 2 жартівливі петиції, в яких цю вулицю пропонувалося перейменувати на «проспект Пухнастих котиків».

Проте апофеозом «тролінгу» через е-петиції можна назвати два харківські звернення. Перше є зізнанням у коханні та пропозицією руки і серця, а друге вимагає закрити розділ електронних петицій як непотрібний, обґрунтовуючи це тим, що більшість часто помиляється.

У цілому, «тролінгові» петиції є своєрідним «спамом», який дискредитує електронні петиції як механізм місцевої демократії, зводячи його до абсурду. Однак протистояти тролінгу в петиціях складно, адже чітких критеріїв для його повного «фільтрування» не існує. До того ж, тролінг є проявом реалізації права громадян на свободу вираження поглядів, і запровадження якихось обмежень (крім допустимих з точки зору міжнародних документів та Конституції України) може призводити до порушення цього права.

 

Опрацювання електронних петицій

Як показали результати проведеного дослідження, в більшості обласних центрів робота з петиціями на сьогодні налагоджена: дотримуються визначені в законодавстві терміни їх опрацювання, оприлюднюються відповіді на звернення, ведуться архіви е-петицій. Проте в окремих містах із цим все-таки є певні проблеми.

Так, на сайті Івано-Франківської міської ради відсутній доступ до архіву петицій, які не набрали необхідної кількості підписів. Також проблеми з архівом виявлені у Кропивницькому, де в ньому відображаються тільки 20 останніх звернень.

У Рівному на сайті відсутні петиції з окремими номерами. При цьому не зрозуміло, чи це пов’язано з тим, що вони не були допущені для збору підписів, чи причина інша.

У Полтаві всі петиції, які набрали встановлену кількість підписів, відображені в розділі «На розгляді», в той час як розділ «З відповіддю» порожній. При цьому тексти відповідей на петиції на сайті теж відсутні.

В Ужгороді ситуація схожа. Весь архів петицій розміщений в розділі «Надана відповідь», а розділ «Архів петицій» - порожній. Щоправда, на відміну від Полтави, в цьому випадку відповіді на петиції все-таки розміщені.

На сайті Черкаської міської ради, судячи з нумерації, мало би бути більше петицій, однак станом на кінець 2016 року реально їх було 62. Петиції з певними номерами на сайті відсутні, в той час як інші розміщені в хаотичному порядку (номери перемішані). Також постійно порушуються строки оприлюднення петицій, і замість двох відведених днів цей процес часто займає тижні. Крім того, не на всі петиції, які зібрали необхідну кількість підписів, надані відповіді.

Врешті, з вересня 2016 року припинив повноцінну роботу петиційний сервіс Миколаївської міської ради. Сам розділ на сайті працює, однак впродовж п’яти місяців на ньому не зареєстровано жодного нового звернення.

 

Вплив місцевих петицій на прийняття рішень

Щодо впливу електронних петицій на прийняття рішень та вчинення дій органами місцевого самоврядування, то загалом їх результативність поки що є порівняно низькою. Лише близько чверті проаналізованих відповідей чітко вказували на те, що петиції були підтримані місцевою владою та призвели принаймні до якихось реальних дій, спрямованих на вирішення піднятих проблем. Проте це не означає, що всі ці петиції досягли своєї мети.

Натомість, 130 із 783 петицій були однозначно відхилені, і ще 443 – отримали нейтральні відповіді. У цьому випадку нейтральні відповіді охоплюють і звичайні відписки, і цілком обґрунтовані відповіді, в яких влада могла як підтримати, так і не підтримати ініціативи громадян, однак при цьому не вчинила якихось реальних дій, принаймні судячи з відповіді.

У багатьох випадках нерезультативність е-петицій, а також брак їх підтримки з боку громадян, обумовлені тим, як самі петиції сформульовані. Проведений аналіз дозволяє виокремити такі основні помилки громадян при створенні текстів електронних петицій:

1) Створення петицій, які не відповідають повноваженням органів місцевого самоврядування. Із 783 петицій, які отримали відповіді, 86 стосувалися питань з-поза компетенції місцевих рад. Зрозуміло, що такі петиції або відхилялися, або отримували нейтральні відповіді й на ділі не мали жодних наслідків.

2) Петиції сформульовані надто абстрактно та не містять конкретних пропозицій. Чимало петицій, які набрали необхідну кількість підписів, були сформульовані в руслі «відремонтувати дороги», «побудувати велодоріжки», «обладнати пандуси» тощо. Такі абстрактні петиції були приречені на абстрактно-нейтральні відповіді, і не мали (та й не могли мати) жодних реальних результатів.

3) Петиції нереалістичні. Чимало петицій присвячені надзвичайно ресурсоємним ініціативам, на які в українських містах просто немає коштів. Наприклад, це будівництво метро у Вінниці, прокладання підземного тунелю під аеропортом у Чернівцях, продовження київського метрополітену до Борисполя тощо.

4) Петиції мають приватний характер і часто сформульовані як скарги. Тексти багатьох електронних петицій сформульовані як скарги на індивідуальні проблеми, а тому мають вкрай низькі шанси зібрати необхідну кількість підписів. Прикладом може слугувати київська петиція з вимогою «усунути дуже неприємний сморід в санвузлах 2 та 1 кімнатних квартир під"їзду №7». Такі звернення цілком мають право на існування, однак вони повинні подаватися саме як звернення громадян, а не як електронні петиції.

5) Петиції стосуються питань, які вже й так вирішені. Однією з поширених вимог у петиціях є зобов’язання власників вигулювати собак на повідку і в наморднику. Власне, такий обов’язок вже сьогодні передбачений законодавством та більшістю місцевих правил утримання домашніх тварин. Інша справа, що правоохоронці мляво реагують на такі правопорушення.

Низька ефективність електронних петицій обумовлена й тим, що часто позитивна відповідь органів влади на звернення не супроводжується реальними діями, в той час як механізми контролю за реалізацією петицій відсутні. Натомість, цікавий досвід у цьому сенсі нині демонструє Київ, де з самого початку на сайті публікувалася не лише відповідь на петицію, але й вся хронологія розгляду порушеного у ній питання. Тобто, можна було побачити, які доручення кому дані, які рішення прийняті тощо. Крім того, у столиці також публікуються регулярні звіти про виконання успішних петицій, а віднедавна на кожну підтриману петицію призначається відповідальна особа, розробляється план заходів із реалізації, забезпечується постійна звітність. Власне, цей київський досвід може бути корисний багатьом іншим містам України.      

 

Як підвищити ефективність е-петицій?

Як бачимо, електронні петиції доволі швидко «прижилися» в Україні як інструмент місцевої демократії. Проте в силу низки чинників, пов’язаних як із механізмом, так і з культурою подачі е-петицій, їх ефективність поки що є порівняно низькою. Водночас високий рівень готовності українських громадян користуватися е-петиціями та простота їх застосування свідчать, що цей інструмент необхідно всіляко розвивати.

Завдання номер один – удосконалити законодавче регулювання електронних петицій, можливо, навіть через прийняття окремого закону. Тобто, щоби не просто усунути існуючі «білі плями», а створити принципово нові рамки без прогалин, і при цьому чітко відмежувати петиції від звернень громадян.    

У новому законодавстві доцільно передбачити механізм попереднього розгляду (премодерації) електронних петицій перед їх оприлюдненням для збору підписів. Таку премодерацію могли би, наприклад, здійснювати спеціальні петиційні комісії, створені з посадовців виконавчих органів місцевої ради. Зокрема, їм можна було би надати право перевіряти петиції на відповідність встановленим вимогам та приймати рішення про їх оприлюднення чи неоприлюднення; контактувати з авторами з рекомендаціями щодо корегування текстів; направляти петиції структурним підрозділам на розгляд та здійснювати контроль за дотриманням законодавства.

Місцеві нормативні акти також потребують ретельного перегляду. На цьому етапі – з метою приведення у відповідність до чинного законодавства, надалі – задля їх адаптації до нових рамок у разі ухвалення нового закону.   

Так само, окремим містам слід переглянути власну практику роботу з петиціями, аби забезпечити дотримання визначених у законі строків опрацювання звернень, обов’язкове оприлюднення відповідей на них та повний доступ до архівів е-петицій.

Водночас усім містам особливу увагу слід приділити впровадженню механізмів, які би гарантували втілення успішних і підтриманих владою петицій у конкретні кроки з їх реалізації. Тут у нагоді може стати досвід Києва, де такі механізми вже працюють і можуть бути запозичені іншими міськими радами.  

Культура створення електронних петицій в Україні залишає бажати кращого, що також негативно позначається на результативності звернень. Своєю чергою, це вимагає більш активної навчально-просвітницької роботи серед громадян, а також створення методичних рекомендацій, покликаних допомогти якісніше формулювати тексти петицій. Такі рекомендації могли би, наприклад, бути створені у вигляді FAQ (типових запитань з відповідями) і/або інфографіки та розміщені на петиційних сервісах.

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
ТЕГИ: Украина,петиція,дослідження
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.