Не зазіхайте на укранські землі!!!

Зате Москва буде задоволена: вбила ще один клин між народами. Хіба не про майно мова: йдеться про майбутнє кремлівських карликів.

Знову літають нашими просторами чутки про те, що окремі громадяни Польщі хочуть повернути собі майно в Україні, зокрема у Львові та західній частині України, яке їм належало до 1939 року. І, за явно провокаційними даними організації «Реституція Кресув», таких є понад 100 тисяч осіб. (Реституція – це встановлення колишніх прав, повернення раніше відібраного майна колишнім власникам, ).

Звідси і страйки у квітні 1936 року львівських будівельників, які взагалі позбулися роботи. Власті лише збудували споруди типу бараків у Замарстинові та на Левандівці. А в 30-х роках було розплановано будівництво нового Львова з центральною площею Варшавською. Та це залишилося на папері. То звідки документи на право власності квартир та земельних ділянок? Зрозуміло, що це шахрайство.

На прикладі м. Львова, більшість будівель на які претендують громадяни Польщі розташовані в центральній частині міста та належать до архітектурних пам’яток спадщини «ЮНЕСКО». Крім того у багатьох будівель неодноразово змінювались власники, що ускладнює, а в окремих випадках взагалі унеможливлює здійснення процедури відчуження.

А дай будинок одному, захоче інший, а за будиком піде і земля, якщо не ціле місто а той область. Та нащастя, а кому на горе, Львівянам нема чого переживати, адже кримінальне законодавство України передбачає кримінальна відповідальність за будь які посягання на територіальну цілісність.

Як стверджують історики, у Львові до Другої світової війни більшість нерухомості належала не полякам, не українцям, а євреям. Досить пройтися довоєнною вулицею Легіонів, що є центральною у Львові. За німців вона називалася Гітлеррінг, при совєтах – проспект Леніна. Тепер це проспект Свободи. Так от, до 1939 року у непарних будинках вулиці Легіонів містилися: у будинку 1/3-торгівельно-промисловий заклад оптики і механіки Леона Аппеля; у №5 - фабрика капелюхів Обервальдера; у №7 - магазин модних товарів Кьоніча; у №9 - оптика Зільберштайна; у №11 - готель «Сіті»; у №13 - текстильний дім Файвеля, магазин взуття Аша і Хаймовича, готель «Гранд» Цінкеса; у №19/21 - готель і ресторан «Брістоль» Цейнчута, перукарня Коффлера; у №25 - фотоательє Граупа і доставка вантажів Розанеса; у № 27 - кав’ярня Шварта і Перльмуттера, магазин хутра Райсса; у №29 - магазин шовкових товарів Вайнмана, кантор обміну валют Грюнберга; у №31 - магазин взуття Равіча і склад мінеральної води Вайнреба; у №33-кондитерська Рауха; у №35 - перукарня Лєбволя; у №37 - магазин музичних інструментів Баденштайна; у №39 - магазин хутра Дістенфельда, магазин сукна Феллера, магазин «Шиби рами і дзеркала» Зінчера, магазин галантереї Цверлінга; у №41 - магазин шовкових товарів Геллберта, магазин скла Мессера, магазин меблів Майзельса; у №45-готель «Нью Йорк» Цейнчута… Вони орендували у поляків ці будинки чи, все ж, володіли ними? Мабуть, друге більш достовірне.
Цікаво, чи зможе хоч за сотню років організація «Реституція Кресув» компенсувати наслідки пацифікації 1930 року, коли польське військо і поліція зруйнували і частково спалили не менше 800 українських сіл. А хто поверне втрати тих українців, яких примусово виселили з Польщі у 1944-1956 роках? Та провокаторам не до таких питань. Їм або прокукарікати, а там хоч не розвиднюйся. Зате Москва буде задоволена: вбила ще один клин між народами. Хіба не про майно мова: йдеться про майбутнє кремлівських карликів.