До Міжнародного дня інвалідів

Ми - рівні

20 листопада у міському Палаці культури м. Олександрія Кіровоградської області відбувся Всеукраїнський конкурс-фестиваль талантів та краси під назвою «Казкові мрії». Захід був приурочений до Всесвітнього дня дитини. Його організаторами та ідейними натхненниками виступили громадські організації «Громадянський комітет правового прогресу «Справедливість» Олена Бондарчук-Ладна та Мірошніченко Наталія та міжнародний благодійний фонд «Крила». Наша спільна мета полягала у тому, щоб подарувати справжнє свято дітям з обмеженими фізичними можливостями, допомогти їм відчути себе частиною великого світу, в якому вони можуть бути успішними та щасливими. Під час фестивалю відбувся конкурс талантів серед дітей з інвалідністю, фотосесія, творчі майстер-класи, конкурси краси тощо. Діти мали можливість презентувати свої художні роботи, виступати на великій сцені, а також послухати й побачити концертні номери від учасників  відомих талант-шоу.

Неможливо словами передати ті відчуття й переживання, які виникли у мене під час спілкування з учасниками й гостями фестивалю. Діти відчули себе справжніми зірками, були заворожені увагою преси до них, почувалися вільно і комфортно поруч зі своїми однолітками. Дивлячись на них, ми розуміли, що треба зробити все можливе й неможливе, аби такі миті щастя діти відчували якомога частіше.

Спілкування з учасниками фестивалю, їх батьками підштовхнуло мене до роздумів, якими хочеться поділитися з усіма, – роздумів про становище людей з інвалідністю в нашій країні. У 2005 році мені з сім’єю випала нагода деякий час працювати в довготривалому закордонному відрядженні у Королівстві Данія. Хочу поділитися своїми враженнями, бо одне з перших, що мене здивувало, – це кількість людей на візках у громадських місцях. Я навіть запитала чоловіка, чому в цій країні так багато людей з інвалідністю. У відповідь почула, що в Україні їх не менше, але вони не мають можливостей ні самостійно пересуватися, ні відвідувати громадські місця, бо для цього у нас відсутні елементарні умови. Натомість у Данії я переконалась, наскільки толерантно ставиться суспільство до людей із інвалідністю та наскільки доступною для них є інфраструктура міст.

За даними офіційної статистики Міністерства соціальної політики в Україні станом на 01.01.2015 загальна чисельність людей з інвалідністю (без урахування тимчасово окупованих територій) становила 2 568 532 особи (або 5,98 % у загальній структурі постійного населення країни (42,9 млн. осіб). Із них: людей з інвалідністю І групи – 251 833 особи; людей з інвалідністю ІІ групи – 915 891 особа; людей з інвалідністю ІІІ групи – 1 249 683 особи; дітей з інвалідністю – 151 125 осіб (44 % дівчата, 56 % хлопчики). Але що саме робиться в нашій країні для цих людей?

В грудні 2009 року Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права осіб з інвалідністю, яка набула чинності у березні 2010 року. Постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2012 року затверджено Державну цільову програму «Національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів» на період до 2020 року.

На жаль, незважаючи на завдання Національного плану стосовно внесення законопроекту, який би посилив контроль за доступністю будівель та інфраструктури для людей з інвалідністю, органи влади часто виступають із законотворчими ініціативами, що мають протилежну мету. Крім того, навіть якщо на законодавчому рівні задекларовано найблагородніші цілі, то насправді ми щодня зіштовхуємося з невтішною реальністю.

Так, для повноцінного життя людей з інвалідністю елементарно не вистачає  транспорту, в який можна зайти з візком. Під’їзди, підземні переходи, спуски в метро, державні соціальні установи, торгові і розважальні центри останнім часом все частіше облаштовують пандусами. Але чи можуть ними скористатися люди з інвалідністю самостійно, без сторонньої допомоги? На жаль, у переважній більшості випадків – ні! Дуже часто пандуси облаштовують лише для формального дотримання вимог щодо будівництва тих чи інших об’єктів. На фото наведено саме один із таких прикладів. Це відверте знущання над людьми з інвалідністю, для яких наявність нормального пандуса в будинку, магазині, жеку тощо – єдина реальна можливість спілкування із зовнішнім світом.

Окремо заслуговують на увагу дітки з інвалідністю. Зараз стало модно говорити про інклюзивну освіту. Але, на жаль, і в цьому напрямі робиться насправді дуже мало. Шкільні та позашкільні заклади, центри, де могли б навчатися діти з особливими потребами разом зі здоровими дітьми, не пристосовані для дітей з інвалідністю. Більшість сімей, в яких виховуються діти з інвалідністю, є неповноцінними: як правило, мати залишена наодинці зі своєю дитиною, проблемами та невизначеністю у їх розв’язанні. Нерідко батьки не знають, до кого звернутися за допомогою щодо вирішення щоденних проблем. Ця категорія населення є особливо вразливою і незахищеною.

Як бачимо, проблема інвалідності не обмежується медичним аспектом, вона в набагато більшій мірі є соціальною проблемою нерівних можливостей. І головна проблема людей з інвалідністю – порушення їх зв'язку зі світом, обмеженість пересування, нестача спілкування з однолітками.

Задля справедливості зазначу, що із початком бойових дій на Сході України почало змінюватись ставлення та сприйняття особливих людей у суспільстві. Це насправді дуже важливо! Бо чекати допомоги чи кращого життя від політиків не слід. Вони згадують про людей з інвалідністю тільки напередодні 3 грудня або ж після паралімпійських ігор.

ГО «Справедливість» звертається до всіх небайдужих: треба починати виховувати толерантність у ставленні до людей з інвалідністю у своїх сім'ях, привчати до цього дітей у садочках, школах тощо. Як відомо, діти – дуже жорстокі у своєму ставленні до таких особливих однолітків, дуже часто ображають їх, не замислюються над своїми вчинками. Саме тому так необхідно запроваджувати інклюзивну освіту разом зі спеціальними освітніми курсами та програмами виховання толерантної поведінки.

Під час нашого фестивалю «Казкові мрії», про який йшлося на початку, ми вкотре переконалися, що дітки з інвалідністю не почуватимуть себе такими, якщо наша увага і турбота про них буде справжньою, дієвою та щирою. Досить винувато відводити погляд і думати, що нас це не стосується.

А насамкінець хочеться зазначити, що такі заходи, як фестиваль «Казкові мрії», потрібні не лише діткам з інвалідністю. Вони потрібні й здоровому суспільству, аби ми не забували щодня дякувати Богу за те, що подарував нам здоров’я.