Океан Ельзи: «післяконцертний синдром»

На концерт Вакарчука мріяла потрапити вже давно, але постійно бувало щось важливіше, яке вдало міняло русло моїх планів. В цьому році мені пощастило, разом іще з майже стотисячною аудиторією ми поставила черговий рекорд на «Олімпійському».В очікуванні драйву, я перегортала в думках хроніку та історію свого захоплення гуртом «Океан Ельзи»…

Пам'ятаю мені було  плюс-мінус років  12, по телевізору йшов новорічний концерт, виступав якийсь дивний, на мій погляд, ну зовсім не стандартний чоловік, ще й з шарфом на стійці мікрофона. Краєм вуха почула розмову батьків, це Вакарчук, кажуть в Росії він дуже популярний. Мене здивував той факт чому він такий популярний і по друге, як таке могло статись що україномовного співака слухають росіяни? Тим більше, для  мого 10-річного мозку  пісні Вакарчука, то була якась маячня. Куди краще ну не знаю Кіркоров або Буланова, ну реально все зрозуміло і доступно. Скажемо так, це були хіти мого дитинства. Але щось тоді зачепило, щось не зрозуміле. Лиш тепер я зрозуміла що, мій десятирічний світогляд навіть вже народжений в незалежності, носив все рівно  «постсовєстький характєр». Ну от реально тоді крім рос. шоу-бізу в Україні не було що слухати. Коли мені було три роки, мені подобався гурт «На-на» (в мене просто хороша пам'ять). «На наших вітаннях»  завжди замовляли пісні Кіркорова, Пугачової і т.д. Єдине що я пам'ятаю з українського, це рядки : «Я так люблю торти і всякі подарунки, які даруєш ти…» Цю пісню часто крутили по радіо, може хто пам'ятає, класна пісня. Зачепило мене те, що в моєму тоді розумінні пісні російською мовою, ну це якби був еталон, а тут якийсь Вакарчук, мало того, ще й популярний в Росії. Можливо це була  ще й підсвідома гордість?

Після своїх в десятирічному віці роздумів, до пісень Вакарчука я повернулась в років 20. Випадково почула пісню «Така як ти» і після того переслухала всі його пісні. Ви знаєте, я тоді була вже на третьому курсі (вища освіта таки давалась в знаки), я зрозуміла кожне  його слово. Від глибоких метафор я інколи впадала в екстаз, пізніше зрозуміла що ці глибокі метафори є ще й пророчими. Пісня «Небо над Дніпром» моя улюблена. Пам'ятаю як з компанією пішли в один нічний клуб на дискотеку. Настрій був на всі 100, а от дискотека була млява, і я так тоді захотіла послухати  пісню «Небо над Дніпром» ну хоч стріляй. Мене всі відмовляли, ну зрозумій контингент не той, ніхто не зрозуміє, та й діджей напевно не поставить. Тоді мій  хлопець рішуче підійшов  до стійки, через 5 хвилин я впізнала знайомі ноти які лунали на весь нічний клуб.  «Виплясувала» тоді лише наша компанія, всі інші стояли осторонь і лупали беньками на диваків. Ефектно зірвавши танцзал ми по закінченні пісні так само ефектно  й залишили клуб. Вже на вулиці моя подруга сказала,  що мій хлопець просто супер! Зараз цей хлопець, мій чоловік…

Заглибившись в спогади, мені стало цікаво, а як інші прийшли до пісень «Океан Ельзи» і взагалі що нас всіх об'єднує крім музичного смаку?  Любов до України? Це пафосно, але щось в цьому є. Та найбільш правильніше, це напевно, якесь здорове українське фанаберство, яке ніяк не викорінити. Ми знаємо хто ми і це наше принципове я, яке підсилилось останніми подіями в країні. І може деякі вважають що це лише мода, зараз махати жовто-блакитними стягами, що це все вдала пропаганда, явище яке навмисно провокують. Та мені здається, що це просто, щось спало в наших генах дуже довго, і слава богу прокинулось. Правда, за допомогою зовнішніх чинників: те що спало постійно дратувалось то віршиками про Леніна, то «піснями Кіркорова», то примітивними жартами «про порубаних українських селян». Воно прокинулось трохи зле, голодне і навіть войовниче.  І заспокоїться лише тоді коли набереться сил, стане спокійне та мудре, але Росія вже цього не побачить, бо сама зараз занурюється в обійми Морфея.