"Немає прав без обов'язків, немає обов'язків без прав"

"В якому стані перебуває система захисту окремих прав людини, що порушуються в ході збройного протистояння на сході України"

Військові дії на Донбасі спричинили небачені за роки незалежності України масові насильницькі смерті людей, ушкодження їх здоров’я, руйнування майна, посягання на свободи світової цивілізації. Таким чином масово порушуються права людини. Постає питання місця держави у системі відшкодування втрат людей.

 Воно є складним, адже такі втрати спричинені в процесі протистояння двох сил – збройних формувань самопроголошених ЛНР та ДНР з українськими силами національної безпеки, яке юридично Україна закріпила у формі антитерористичної операції (АТО).

При вирішенні цієї проблеми слід відштовхуватись від того, що згідно зі ст. 3 Конституції України, а також взятих нею міжнародних зобов’язань (наприклад, згідно Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Загальної декларації про права людини та інших правових актів), утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. На підставі даних норм Україна неперервно виконує функції основного гаранта прав та свобод людини на власній території і несе усю повноту відповідальності у разі невиконання такого обов’язку, незалежно від змін її керманичей, будь-яких інших внутрішніх та зовнішніх факторів, в тому числі, збройних посягань на її територіальну цілісність, як це має місце нині. Закріплення даної відповідальності у базових нормативних актах передбачає необхідність існування спеціальних документів, які передбачають чіткий порядок і процедуру її реалізації.

Станом на сьогодні питання конкретних правових механізмів відповідальності держави за порушення прав людини в ході бойових зіткнень під час АТО законодавець «торкнувся» лише в сфері протидії тероризму.

Так, згідно ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003 № 638-IV, відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за  рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Відшкодування шкоди, заподіяної юридичній особі терористичним актом, провадиться в порядку,  визначеному законом.

Проаналізувавши дані норми права слід дійти до наступних висновків.

Підставою відповідальності держави є терористичний акт, яким, в розумінні Закону, є злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена статтею 258 Кримінального кодексу України. Відповідно до діючого в Україні правового порядку, наявність або відсутність злочину може бути встановлено лише в результаті кримінального розслідування, а тому, за загальним правилом, від того чи воно здійснюватиметься і вчинене діяння буде кваліфіковано за статтею 258 Кримінального кодексу України можна буде вести мову про відшкодування державою завданої від нього шкоди.

Закон містить загальне поняття шкоди. З цього слідує, що вона може бути завдана різним благам осіб: власності, життю, здоров’ю та ін. Також шкода, згідно загальноправового розуміння, включає в себе як збитки, так і моральну шкоду. При чому, збитки також диференціюються та, згідно ст. 22 Цивільного кодексу України, включають прямі збитки та упущену вигоду. Тобто, особа має право на відшкодування шкоди в усій сукупності її елементів. Оскільки воно здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, яким в силу бюджетного законодавства розпоряджається держава, саме остання зобов’язана здійснити відшкодування. Вимагати його мають право як фізичні, так і юридичні особи.

Таким чином, юридична модель відшкодування втрат людей, завданих терактами існує, але свою реалізацію вона пов’язує з наявністю спеціального законодавчого акту. На теперішній час він відсутній, не зважаючи на те, що Закон України «Про боротьбу з тероризмом» прийнято ще у 2003 році. Здавалося б, за такого стану справ неможливо вимагати від держави аналізоване відшкодування і чимало українських юристів публічно про це зазначає. Спробуймо з цим розібратися, а також встановити чи наявні правові інструменти, що дозволяють отримати сатисфакцію навіть у тих випадках, коли шкоду заподіяно не терактом, а іншими джерелами порушення прав людини в ході АТО.

Після ратифікації Україною 17 липня 1997 року Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та набрання нею чинності для нашої країни 11 вересня того ж 1997 року, в Україні діють потужні міжнародно-правові механізми захисту прав людини. Так, з останньої дати кожна фізична особа, неурядова організація або група осіб, що знаходяться під юрисдикцією України, після використання усіх національних засобів правового захисту, може звернутися зі скаргою про порушення нашою державою прав і свобод, гарантованих Конвенцією, до Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) – однієї з найбільш поважних і впливових міжнародних установ.

На сьогоднішній час Європейським судом в достатній мірі сформовано правові підходи щодо здійснення державами відшкодувань в рахунок взятих на себе зобов’язань.

Розпочнімо з того, що відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, право особи на відшкодування є майновим правом, котре, згідно цілей ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції, є власністю. Остання, згідно позиції Суду, має автономне значення, яке не обмежене правами на фізичні речі й не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Власністю може бути як «існуюче майно», так і активи, включаючи вимоги, стосовно яких особа може стверджувати, що вона має принаймні «легітимні сподівання» на їх реалізацію. «Легітимні сподівання» за своїм характером повинні бути більш конкретними, ніж просто надія й повинні ґрунтуватися на законодавчому положенні або юридичному акті, такому як судовий вердикт (рішення у справі «Копеський проти Словаччини»). Тобто, право на відшкодування Україною шкоди в наслідок теракту є «легітимним сподіванням» так як передбачено нормою закону.

Відносно відсутності порядку відшкодування у формі окремого законодавчого акту, то відповідно до практики ЄСПЛ, принцип верховенства права вимагає, щоб держава забезпечила правові та практичні умови для виконання законів. Якщо ж вона є пасивною щодо цього та відмовляє особам у реалізації їх прав, мотивуючи це тим, що відсутній необхідний законодавчий механізм, відбувається порушення державою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції шляхом втручання у право особи (справи «Броніовський проти Польщі», «Будченко проти України»). Таким чином, відсутність правового механізму реалізації права особи на відшкодування шкоди завданої терактом не може бути аргументом для звільнення держави від відповідальності.  

Цілком логічним та передбачуваним є апелювання суверена на відсутність передбачених у його казні грошових ресурсів для здійснення відшкодувань. Однак, відповідно до практики Європейського суду, реалізація прав громадян, пов'язаних з одержанням державних виплат, не повинна залежати від наповненості держбюджету, органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (справа «Кечко проти України»). Тобто, звідки держава буде брати ресурси для відшкодування громадянам шкоди – справа її менеджменту.

Таким чином, на основі зазначених вище підходів, вироблених ЄСПЛ, слід дійти до висновку про те, що право будь-якої особи на відшкодування їй Україною шкоди, завданої терактом, не є декларативним та підлягає реалізації. Крім того, слід звернути увагу на суто майнову відповідальність держави.

Разом з тим, під час збройного протистояння порушення прав людини не завжди відбувається в результаті терористичних актів. Має місце значна кількість інших джерел порушень, які умовно можна розділити на дві групи: злочини та діяння, які мають окремі ознаки правопорушень (в тому числі, злочинів), але не завжди ними є.

Щодо першої групи, держава несе обов’язок розслідування кожного злочину, що стався на її території, притягнути винних осіб до відповідальності. На цьому її зобов’язання, за загальним правилом, вичерпуються. Злочинець самостійно відшкодовує потерпілому завдану шкоду. Лише відповідно до статті 1207 Цивільного кодексу України, держава має відшкодовувати шкоду потерпілому, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину, якщо не встановлено особу, яка його вчинила, або якщо вона є неплатоспроможною. Але умови та порядок такого відшкодування, відповідно до Цивільного кодексу України, встановлюються окремим законом. Його український парламент ще не прийняв. В даному разі слід виходити з того, що право осіб на відшкодування шкоди, завданої невстановленим злочинцем або якщо він неплатоспроможний, є «легітимним сподіванням», тому доречно керуватися правовими позиціями ЄСПЛ, зазначеними у попередніх абзацах, щодо відшкодування державою шкоди завданою особі терактом. Відшкодування державою шкоди, завданої невстановленими або неплатоспроможними особами, шляхом вчинення злочину у сфері майна, український законодавець не врегулював жодним чином, тому слід говорити про відсутність у потерпілого «легітимних сподівань» на сатисфакцію.

До другої групи джерел порушень прав людини слід віднести дії українських сил безпеки, котрі відповідають вимогам національного законодавства щодо їх законності, але завдають шкоди правам особи. Ці дії не є кримінально караними так як не містять достатнього обсягу елементів передбачених нормами Кримінального кодексу України. Згідно концепції держави, котра виражається у діяльності її органів та посадових осіб, в тому числі при прийнятті актів законодавства, збройна агресія – надзвичайна подія, що вимагає від неї прийняття силових заходів, які є виправданими, а отже, шкода завдана потерпілим – законна. Такий підхід мотивується тим, що ст. 56 Конституції України надає право тільки на відшкодування втрат, що були спричинені структурами публічної влади незаконно. Тому, у випадках так званої «законності шкоди» відповідальність держави не настає. Як правило, її несе конкретна особа, що скоїла правопорушення (якщо дії цієї особи можна кваліфікувати як делікт), але, по-перше, якщо не мав місце злочин, тягар встановлення такої особи несе потерпілий, а по-друге, такий підхід нівелює базові конституційні норми про гарантування Україною недоторканості прав осіб, що знаходяться під її юрисдикцією. Лише державні органи відповідають за здійснення АТО та, взагалі, за те, щоб події, які в наш час відбуваються на Донбасі, не мали місця.

Тому, відповідальність держави має наступати не лише в результаті терактів, а має охоплювати й ситуації заподіяння шкоди силами національної безпеки.

Щодо цього Європейським судом вироблено певний масив правових позицій.

ЄСПЛ виходить з того, що перелік випадків «законного заподіяння шкоди» державою досить вузький, і не завжди це поняття має використовуватися. Держава зобов'язана робити все для того, щоб у суспільстві зберігалися порядок і безпека, а у випадку їх порушення будь-ким вона зобов'язана компенсувати шкоду потерпілим виходячи тільки з факту заподіяння шкоди.

Так, наприклад, у справі «Айдер та інші проти Туреччини» розглядалася ситуація, коли спецслужби турецької держави, в умовах активного збройного протистояння, що супроводжувалося численними жертвами людей, здійснили масштабні підпали будинків, згідно позиції властей, задля захисту від нападників. Суд проаналізував норму Конституції Туреччини аналогічну ст. 56 Конституції України та зазначив, що вона не є причиною будь-яких обмежень відповідальності держави навіть у разі надзвичайних обставин або війни. Не обов'язково повинна бути доведена провина держави. Відповідальність держави носить абсолютний характер і має об'єктивну природу, засновану на теорії «соціального ризику». Таким чином, держава може бути притягнута до цивільної відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли вона визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей та власність. Дії сил безпеки Туреччини ЄСПЛ визнав як особливо значне і невиправдане втручання у право осіб на повагу до приватного і сімейного життя, права на житло, а  також у право на мирне володіння своїм майном. Отже, мало місце порушення статті 8 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1 до неї. Оскільки державою не було здійснено ретельного і ефективного розслідування тверджень заявників нею було порушено ст. 13 Конвенції.

Взагалі, відповідно до «філософії» Суду, останнє зазначене порушення є самостійною підставою відповідальності держави за дії своїх органів та їх посадових осіб. Дана позиція набуває найвищого ступеня жорсткості у разі заподіяння смерті особам. Так, щодо випадків загибелі людей в умовах спецоперацій ЄСПЛ сформовано наступні критерії оцінки судами «якості» їх розслідування.  

Застосування сили повинно бути «абсолютно неминучим», щоб позбавлення життя не вважалось порушенням Конвенції. Це вказує на необхідність керуватися більш суворими та переконливими умовами, ніж зазвичай використовуються для визначення державного втручання, яке є «необхідним у демократичному суспільстві».

Розслідування має проводитися в кожному випадку, коли через застосування сили гине людина з вини представника поліції  або третьої особи (справа «Тахсін Акар проти Туреччини»,). Розслідування має бути особливо ретельним та неупередженим.

Загалом, для того, аби розслідування вважалося «ефективним» потрібно щоб особи, які несуть відповідальність, і ті, хто займається розслідуванням, були незалежними. Це вимагає не тільки відсутності будь-якого ієрархічного або інституційного зв’язку, а й практичної незалежності (справа «Рамсахай та інші проти Нідерландів»)

Розслідування також має бути ефективним у визначенні, чи було виправдано застосування сили за певних обставин і щоб виявити та покарати винних. Йдеться про необхідність вжити заходів, а не досягти результату. Влада повинна вжити необхідних заходів, щоб отримати необхідні докази, пов’язані з фактами справи, в тому числі отримати свідчення, експертні дані та у разі необхідності провести аутопсію, яка надасть повний і точний аналіз про травму та об’єктивний аналіз клінічних даних, у тому числі причину смерті (справа «Салман проти Туреччини»)

У цьому контексті мається на увазі вимога оперативності та належної дбайливості (справа «Яса проти Туреччини»)

Треба зауважити, що можуть виникати перешкоди або ускладнення, які заважають просуванню розслідування в певній ситуації. Тим не менш, швидке реагування з боку влади стосовно розслідування справи із застосуванням сили із смертельним наслідком може розглядатися як важливий засіб для збереження суспільної довіри до принципу законності та уникнення будь-якої змови або допущення незаконних дій.

В будь-якому разі, родичі жертви мають бути долучені до процесу розслідування, щоб захищати свої законні інтереси (справа «Гюлек проти Туреччини»)

Будь-який недолік розслідування послаблює його здатність встановити причину смерті, а отже особи, відповідальні у справі, можуть зробити висновок про його невідповідність, тобто що воно не відповідає цій правовій нормі.

Суд має відповісти на запитання, чи була запланована операція з підтримання порядку з метою скоротити, наскільки це можливо, застосування сили із смертельним наслідком, в іншому випадку він повинен визнати порушення певних обов’язків відповідно до статті 2 Конвенції.

Суд має розглянути конкретні обставини, за яких стався інцидент, а також як змінювалася ситуація. Його єдиною проблемою в цій справі є визначення питання про відповідальність правоохоронних органів за підготовку та проведення операції з підтримки порядку. Чи намагалися вони зменшити загрозу життя особи, проявити уважність та обережність, вживаючи ті чи інші заходи.

Враховуючи важливість захисту, відповідно до статті 2 Конвенції («право на життя»), суд повинен уважно розглядати випадки позбавлення життя, і враховувати не тільки дії співробітників сил безпеки, а й усі обставини справи, включаючи підготовку та контроль дій (справа «Мак-Канн та інші проти Сполученого Королівства»).

ЄСПЛ вважає, що слідство має охоплювати принаймні аспекти організації та управління операціями з підтримки порядку, бо він вбачає тісний зв’язок між смертельним наслідком та ситуацією. Приміром, у справі «Джуліані та Гаджіо проти Італії» Судом було встановлено що в під час проведення саміту лідерів країн світу у форматі «G8» мала місце спецоперація з підтримання безпеки, під час якої здійснено напад радикальних маніфестантів на працівників поліції, одним з останніх було застосовано вогнепальну зброю та смертельно поранено нападника. Згідно позиції Суду національне розслідування дало правильну відповідь щодо правомірності позбавлення життя особи, але  оскільки в його ході здійснено ряд порушень, що не дали можливості встановити цілісну картину безпосередніх обставин застосування сили та не було охоплено аспекти організації та управління операцією, держава порушила статтю 2 Конвенції в її процесуальному аспекті.

З точки зору Суду для настання зазначених вище обов’язків держави не має значення, чи насильство походило від посадових осіб держави, терористів, або невстановлених осіб. При цьому потрібно мати на увазі, що відповідно до ст. 15 Конвенції від 4 листопада 1950 року навіть війна чи інше надзвичайний стан не є підставами для порушення права на життя.

Відсутність об'єктивного і незалежного розслідування випадків вбивства людей, що навіть має зовнішні ознаки законного позбавлення життя, є самостійною підставою відповідальності держави і розглядається як порушення права на життя особи.

Отже узагальнивши вище зазначене, слід дійти до висновку про те, що Європейський суд з прав людини своєю прецедентною практикою в достатній мірі вирішив питання належних для держави зобов’язань у випадках заподіяння особам, що перебувають під її юрисдикцією, шкоди в умовах надзвичайних ситуацій, в тому числі антитерористичної операції. Хоча в Україні відсутнє спеціальне законодавство щодо даного питання, слід виходити з наступного.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», українські суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Таким чином «правові пустоти» українського національного законодавства у сфері гарантування державою прав та свобод всім особам, на яких поширюється її владний вплив, в тому числі розслідування випадків заподіяння шкоди в ході бойових зіткнень, інших надзвичайних подій, відшкодування потерпілим завданої їм шкоди, заповнюються юридичними конструкціями ЄСПЛ, котрі підлягають застосуванню на рівні закону.

Проте, фактичний стан справ дає підстави стверджувати, що даний підхід існує лише де-юре, де-факто ж українська влада не виконує в належній мірі свої обов’язки.

Так, спеціальний доповідач ООН з питання позасудових страт, страт без належного судового розгляду або довільних страт Крістоф Хайнс, опублікував звіт за підсумками візиту до України. Документ під заголовком «Lives lost in an accountability vacuum» (згідно перекладу в українських ЗМІ він має назву «Україна: Втрата життів в умовах відсутності відповідальності») опублікований Управлінням Верховного комісара ООН з питань прав людини. У звіті Хайнс повідомив, що відвідав протягом 8-18 вересня 2015 року низку українських міст, в тому числі, які перебувають в зоні АТО, де зустрівся з посадовцями різних рівнів влади, правозахисниками, адвокатами, представниками громадських організацій, дипломатами, у тому числі російськими, а також спостерігачами ОБСЄ. За результатами свого візиту доповідач ООН висловив низку занепокоєнь, в тому числі, щодо виконання Україною, аналізованих у цій статті зобов’язань.

В цілому, згідно звіту спеціального доповідача ООН, в Україні нормативна система у сфері захисту прав людини розроблена: необхідні закони прийняті, угоди підписані. Але гострою є проблема відсутності системи і культури відповідальності за порушення їх норм, належного реагування держави на випадки порушень прав людини, їх ретельного і ефективного розслідування.

Крістоф Хайнс зазначає, що за своїм характером події на Сході України є збройним конфліктом, але владою держави кваліфікуються як антитерористичної операція. Це призводить до значної плутанини як зі сторони спостерігачів і моніторів, так, в деяких випадках, і серед самих учасників з приводу того, хто в Уряді керує цією «війною». Це може призвести до невизначеності стосовно відповідальності. На додаток, в червні 2015 року Уряд України повідомив відповідні інституції, що він відступить від деяких державних зобов’язань за Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, які Комітет ООН з прав людини розтлумачив як такі, що не допускають відступу.

Під час спілкування Крістофера Хайнса з органами української влади він не був переконаний, що проводиться належне розслідування у разі отримання повідомлень про жертви серед цивільного населення у ході бойових зіткнень. Відповідь, яку спеціальний доповідач отримав від деяких військових органів, на запитання про те коли починається розслідування на підставі повідомлень про надмірні жертви серед цивільного населення, полягала в тому, що такі жертви не трапляються, адже існує наказ Міністра оборони, згідно якого ця проблема не може існувати. Крістоф Хайнс розуміє труднощі, пов’язані з проведенням розслідування на територіях, які знаходяться поза контролем урядових збройних сил, однак не має розуміння заперечування самої можливості верифікації втрат серед цивільного населення, спричинених обстрілами, або можливості оцінки повідомлень про порушення міжнародного гуманітарного права. За конфліктом уважно стежить декілька міжнародних організацій, які публічно доповідають про випадки жертв серед цивільного населення по обидві сторони «лінії зіткнення». На думку міжнародного представника, у поєднанні з записами українських військових про застосування артилерії і можливістю зв’язатися з родинами жертв, моргами, лікарнями або іншими джерелами встановлення картини ситуації Уряд зможе оцінити шкоду, спричинену застосуванням артилерії.

Крістоф Хайнс дійшов до висновку, що в Україні відсутня стала традиція відповідальності за порушення права на життя або інших прав, до якої можна було б звернутися. Судячи з усього, існуючий конфлікт загострив ці структурні недоліки. Доповідач вважає, що довготривала безпека буде залежати від ступеня встановлення повністю функціонуючої системи захисту прав людини, яка буде спрямовувати дії всіх членів суспільства. Підхід, який він занадто часто бачив під час своєї місії в Україні, полягає в тому, що при порушенні питання про захист прав людини, кожна сторона збройного конфлікту негайно звертається до порушень іншої. Права людини використовуються як інструмент, яким атакують опонента, а не як спільна система відповідальності. Багато посадовців, з якими він зустрічався, зокрема в Службі безпеки України, просто заперечували те, що будь-які правопорушення мали місце і вказували на існування законів, які відповідають міжнародним стандартам. При такому підході не варто сподіватися на прогрес.

Окрім проблем висвітлених у звіті Крістофа Хайнса існує ще одне, не менш важливе проблемне питання. Це відсутність правових знань у осіб, які перебувають під юрисдикцією України, щодо зобов’язань держави, як гаранта їх прав та законних інтересів. Зокрема, більшість людей не знає про обов’язки властей розслідувати кожен випадок порушень прав людини, навіть якщо це сталося в наслідок так званого «законного заподіяння шкоди», їх прав на відшкодування з боку держави. Такому стану справ в значній мірі сприяють дії центральних органів влади, з огляду на які у пересічних людей виникає розуміння  про те, що лише Росія, як країна агресор, несе відповідальність за порушення їх прав. Наприклад, Міністерством юстиції України здійснюються масштабні заходи щодо консультування постраждалих від бойових зіткнень та анексії Криму громадян про їх права звернутися до ЄСПЛ лише проти держави Росія. Жодною заявою українська держава не визнала свої зобов’язання, скажімо, щодо компенсації таким людям завданої їм шкоди. Також занепокоєння викликає і відсутність належної правороз’яснювальної роботи інституцій громадянського українського суспільства щодо прав осіб, які аналізуються у цій статті.

Підсумовуючи весь викладений вище матеріал «під один знаменник» слід дійти до наступних висновків.

Прецедентна практика ЄСПЛ не є «панацеєю» у вирішенні проблеми відшкодування потерпілим шкоди, завданої в результаті бойових дій на Донбасі. Практика показує нехтування правовими підходами цієї міжнародної установи щодо аналізованих питань національними органами влади. Єдиним шляхом реалізації права на відшкодування є звернення до Європейського суду.

Тому вирішення проблеми гнучкої та ефективної системи захисту прав зазначеної групи осіб залежить від законотворчості.

Рухатися слід в кількох напрямках. Так, щодо питання відшкодування шкоди, завданої терактом існує потреба лише у прийнятті закону який би врегулював порядок та процедуру отримання потерпілими сатисфакції. Це ж саме стосується порядку відповідальності держави перед потерпілими від насильницьких злочинів, якщо особу злочинця не встановлено або вона непрацездатна. Відносно так званого «законного заподіяння шкоди» національне законодавство не містить навіть загальної правової моделі, тому необхідно внести відповідні доповнення до Цивільного кодексу України або ж сформувати додатковий закон, який містить базові юридичні конструкції відповідальності держави. Та, знову ж таки, на рівні спеціального закону потрібно передбачити механізм реалізації даних прав потерпілого.

Іншою, найбільш важливою стороною вирішення окресленої проблеми є суто практичне виконання органами державної влади, її посадовими особами обов’язків з гарантування прав людини на усій території України. Досягнення цієї мети лежить у площині «активного спонукання» українським громадянським суспільством та міжнародними партнерами представників держави до належного виконання своїх обов’язків.

Автор: Козін Ярослав Миколайович – юрист, Вінницька правозахисна група