Футбол, як лакмусовий папірець суспільства.

Так вийшло, що фінал Кубку України став не тільки чудовим футбольним дійством, але й вказав нам наші недоліки.

Отже, коротенько, підсумуємо матч Кубку України. Минуло декілька днів. Емоції затихли, і можна тверезим поглядом оцінити ситуацію. А ситуація поганенька.

Почнемо з вечора матчу. Години за дві до початку народ почав поступово підтягуватись до стадіону. Атмосфера неймовірна. Прихильники обох команд були в чудовому настрої і в ейфорії передчуття справжнього футбольного дійства, справжньої спортивної битви. І хоча градус емоцій, та й не тільки їх, просто шкалив, атмосфера була дружня і по-справжньому мирна. Хоча й треба зазначити, кількість вболівальників Динамо була набагато більшою. 
Приємні емоції не зникають і на вході до самого стадіону, і на початку дійства, яке є передумовою матчу. Прекрасна театральна постанова в національному дусі, інтегрована в символи сучасного футболу, просто неймовірна.

І ось нарешті свисток, битву розпочато. Вболівальники просто неймовірні, чудові речівкі, та надзвичайний рівень єднання та патріотизму.
Та чим далі продовжується матч, тим більше відчувається скупчення негативу. Неначе дощові хмари, навис він над куполом Олімпійського. Приємний дух єдності і толерантності змінюється на безкінечний потік образ. Причому, з деяким духом змагання, хто по гостріше підбере слівце, звісно ж із нецензурного ряду. Далі за діло беруться Ультрас, час від часу утворюючи на стадіоні непроглядну димову завісу, з п’ятнадцяти хвилинним смородом після. Звісно ж, на стадіоні, такого роду витівки заборонені. Але Ультрас живе за власними законами. Це у звичайних людей при вході перевірять, навіть чохол від фотоапарату, а їх, здається, не перевіряють взагалі. Іноді складається враження, що, при бажанні, ця каста привілейованих вболівальників і гранатомет може до чаші пронести. Звідси напрошується висновок, що вся заборонена атрибутика проноситься з негласного дозволу керівництва Клубу. Вже не знаю за які такі заслуги, та з яких міркувань. Уже не говорячи про те, що такі речі напряму загрожують життю та здоров’ю звичайних вболівальників. Чого вартий тільки згорілий прожектор, в який влучила ракета і ледь не спричинила займання тенту покриття стадіону. Звісно цей факт  тихенько зам’яли.
Та футбол є футбол. І всі ці неподобства згодом стають непомітні. Знову неперевершена атмосфера, знову неймовірні патріотичні речівкі, пісні. Знову атмосфера переходить в русло цивілізованого вболівання, толерантності і культури.
І ось  фінальний свисток. Заслужена перемога «Динамо». Приємне відчуття виграного кубку. Та ейфорія триває недовго, її змінює гостре почуття нерозуміння і здивування. Орда народу на полі, затоптаний газон, знову навал диму та смороду. Десь на протилежному боці тріщать ворота, та ріжеться сітка.

В цей момент хочеться кричати – люди, що ви робите! Де ваш розум?! Де ваша культура, куди подівся патріотизм. Ви схожі на стадо ошаленілих звірів, не буду уточнювати яких, котрі кинулись до водопою після виснажливої засухи. І ось тут приходить прозріння. Що всі ці патріотичні речівкі, пісні, та єдність духу – це елементарна показуха, яка не має до цих понять ніякого відношення. Адже як можна бути патріотом країни і так по звірячому себе вести по відношенню до її цінностей та власності. Адже патріотизм та любов до країни, в першу чергу, починається з наших вчинків.  А який же патріотизм у відвертому вандалізмі.

Отож-бо й висновок: доки ми не змінимося не на словах, а на ділі – все марно. Ми так і залишимося країною дикунів третього сорту. А зміни починати потрібно з себе і зі свого відношення, зі свого рівня культури та освіти, толерантності та розуміння.

P.S. Дякуємо всім вболівальникам-вандалам за рішення повісити сітки на стадіоні для запобігання вибігання на газон. Завдяки вам дивитись футбол стало «краще». :(