Дорога болю українського народу

«Долі не обирають...Її приймають - яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас…» Василь Стус

Протягом всього часу український народ боровся за незалежність, за своє вільне існування, за свою культуру, мову, традиції та людей. Багато крові і безневинних полягли заради ідеї, заради рідної України. Важкі часи припали на 1917-1932 роки, на зміну царському режиму прийшов комуністичний. Найстрашніший біль принесла хвиля радянської влади: репресії, знущання, катування людей. І це була не просто смерть , а страшні муки, які мали пережити наші предки, котрі мужньо захищали і боролись за своє існування. Українці вставали з колін і вірили, що саме повалення царської влади створить сприятливі умови для реалізації національних прагнень українського народу. У багатьох містах проживання українців відбулися мітинги та збори, учасники яких заявляли про підтримку революції, вимоги відновлення національно-політичних і культурних прав українців. Створення Української Центральної Ради дало надію українцям, що у найближчий час вони будуть незалежними. УЦРада проголосила, що Україна є вільною, не відділяючись від Росії, щоб тільки українці були господарями на своїй землі. Ніби все відбувалось за планом. УЦРада підписала 1 Універсал, який проголошував автономію, а вже 4 надавав повну державну незалежність. Багато людей виступали проти гніту українців, один з найактивніших представників культурного руху, Син українського народу, відомий поет - Василь Стус. Його іменем названий Меморіал, який об'єднав історію цього часу, відтворив поетапно усі роки та відобразив факти, які відбулися у той період. Кожен день цього важкого часу описаний на стендах, підтвердження, укази, списки та листи людей відображені на них, кожне слово пронизане болем і стражданням наших братів. Радянська влада , вважала , що якщо почне давити українців, вбивати їх- інші притихнуть. Але велика кількість смертей не змогла вже зупинити народ, який впродовж десятиліть боровся за Незалежну Соборну Державу. Люди готові були на все. Росія не готова була попрощатися з вигідною і потрібною Україною. Тож Російська імперія вирішує зробити перший окупаційний наступ на Україну 1917-1918 роки і придушити це повстання. 29 січня 1918 року відбувся бій українських підрозділів і об'єднаних російських військ поблизу ст. Крути. У ньому брали участь київські студенти, гімназисти і юнаки 1-ї української військової школи ім. Б. Хмельницького - всього до 600 чоловік. Їм протистояли значні сили російського війська: 1300 багнетів колони П. Єгорова (1-а армія), що вела наступ від Полтави, загони Р. Берзіна (2-а армія) - до 3500 багнетів, які до цього вели бойові операції на Чернігівщині, та підрозділи С. Кудинського (3-а армія) - до 800 багнетів і інші. Бій тривав увесь день. Не маючи боєприпасів, українські підрозділи почали відступ до ешелону. Захоплених у полон студентів і гімназистів, всього 27 чоловік, за наказом П. Єгорова було розстріляно. Одна з найтрагічніших подій, яка відбулась. Нині це трагедія усього народу. Другий окупаційний наступ 1918-1919 роки мав вже більш жорстокіший характер. Відбувся наступ з Курську на Україну. Військові дії російських окупаційних військ супроводжувалися жорстоким катуваннями, знищення людей, масові розстріли, нищення культурності та духовності. А вже третя окупація 1919-1920 роки мала намір повністю придушити і знищити дух героїзму та свободи. Терор проти українського населення складав основний зміст чекістів. Чимало їхніх злочинів, що чинилися під час відступу або наступу Червоної армії у 1918-1920 роки, були задокументовані. Так у 1919 р. у Києві чекісти знищили не менше 1200 осіб. Ці роки великих репресій та жорстоких вбивств. Письменники описували жахливі знущання, коли ставили людей і стріляли в них та ще живими закопували. На стендах цього меморіалу можна прочитати наскільки безжально чекісти могли знущатись. У листах родичі описували увесь жах побаченого. Те, що вони бачили, своїх рідних, яких дуже важко було впізнати та знайти, бо на їхнє тіло та обличчя неможливо було дивитись. Зірвана шкіра з людини була кинута на підлозі, усе залито кров'ю, десь можна побачити вирвані очі. Квартири наповнені трупним сморідом. На вулиці вириті могили і у них по сорок мерців, які ще до смерті піддавалися катуванням. У деяких викручені руки та ноги, у інших забиті цвяхи в голову та руки, а деякі з відрізаною головою, хтось навіть заритий заживо у могилу. Багато людей зі слізьми на очах намагалися знайти своїх рідних, але важко впізнати та зрозуміти хто є хто. Після таких жахливих подій окупаційна влада не зупинилася, а вже проводила політику примусового вилучення в українського селянства сільськогосподарської продукції без будь-якої компенсації. Колоніальна політика московського уряду, який, прикриваючись гаслами про "дружбу народів-братів", " пролетарську солідарність" та " історичну спільність", вивозив з України збіжжя та інше продовольство до Росії на Захід, спричинила до Голоду 1921-1923 і Голодомору 1932-1933 років. Експорт українського хліба використовувався більшовиками для тиску на керівництво західноєвропейських країн. Але комуністична влада не зупинилась і пішла ще далі - визнала церкву своїм ворогом. Сотні тисяч священників і віруючих було розстріляно, ув'язнено, арештовано та заслані в концтаборі. Віра в Бога, була важливою складовою українського народу, це було їхнє духовне збагачення. Вони молилися і просили найкращої долі, цінували релігію та берегли традиції. А радянська влада вирішила підмінити Бога собою. Більшовики знищували церкви, знімали дзвони, перетворювали собори на антирелігійні музеї. Радянська влада мала намір повністю розтоптати духовність українців, вирвати з серця те єдине , що залишилось їхнім і де вони відчували себе господарями.