Бомба замедленного действия
Как известно, накануне Верховная Рада приняла правительственный закон «О доступе к архивам репрессивных органов коммунистического тоталитарного режима 1917-1991 годов», который, как пишет «» «по неофициальной информации, лоббировали в расчете на финансирование из фонда Джорджа Сороса».
Но, в данном случае это – дело второстепенное.
Куда важнее то, что мы имеем уже сейчас, например – официальные экспертные выводы, на которые народные депутаты, голосуя за законопроект, откровенно закрыли глаза, просто не читая документа, чем подложили под украинское общество ещё одну бомбу замедленного действия.
Итак, что же говорят эксперты?
Из выводов Главного научно-экспертного управления:
«...В частині першій статті 1 законопроекту зазначається, що „цей Закон регулює відносини, пов’язані із забезпеченням права кожного на доступ до архівної інформації репресивних органів...“, проте слово „кожного“ має широке значення і його можна тлумачити довільно, що неприпустимо при написанні тексту правової норми».
«...У законопроекті містяться внутрішні суперечності, які можуть призвести до плутанини при застосуванні їх на практиці».
«...Деяким положенням законопроекту бракує чіткості, внаслідок чого важко дійти висновку щодо їх змісту».
«...Чимало зауважень містить понятійно-термінологічний апарат законопроекту. Так, деяким положенням законопроекту бракує уніфікованого вживання термінології.... У визначенні терміну „жертва репресивних органів“, зазначається, що це „особа, яка зазнала будь-яких переслідувань, репресій...“. Проте важко зрозуміти, що означає слово „будь-які“, оскільки до них можна віднести як „політичні“, „кримінальні“ та інші репресії, які за своєю сутністю є різними.
...У законопроекті містяться формулювання, яким бракує юридичної визначеності та однозначності сприйняття і які не є властивими для текстів законів. Зокрема, „які фактично володіють архівною інформацією репресивних органів“ (п. 6 статті 2), „розпорядники архівної інформації забезпечують доступ... усіма доступними способами“ (п. 3 статті 10).
...Виглядають недостатньо коректними з юридичної точки зору передбачені „Прикінцевими та перехідними положеннями“ законопроекту доручення державним органам... Адже Верховна Рада України Конституцією України не уповноважена давати доручення переліченим вище органам».
«...Положення частини п’ятої статті 9 порушують права жертв репресивних органів (включаючи й членів її сім’ї та родичів)»
«Стаття 12 законопроекту не узгоджується з Конституцією України».
«...Вважаємо, що документи та інші носії архівної інформації повинні бути передані на зберігання не до ГДА УІНП (архив Украинского института национальной памяти — ВК), а зберігатися відповідно до Закону України „Про Національний архівний фонд та архівні установи“ в державних архівних установах. До того ж формування фондів ГДА УІНП потягне за собою розпорошеність фондів державних архівів та призведе до знищення чинного довідкового апарату на документи багатьох архівів, документи яких в подальшому потребуватимуть довготривалого науково-технічного опрацювання»
«...Головне управління погоджується з позицією Державної архівної служби України, що вилучення документів з фондів архівів є недоцільним і спричинить порушення головного архівного принципу — походження та неподільності архівних фондів. Принцип походження передбачає класифікацію документів за історично сформованими комплексами (фондами) і враховується при класифікації документів в архівах. Документи одного архівного фонду не підлягають розділенню по різних архівах, чого дотримуються архівісти всього світу...
Аналогічного змісту зауваження були викладені у листі Спілки архівістів України, яка вважає, що в разі прийняття цього законопроекту виникне катастрофічна руйнація державної архівної системи та Національного архівного фонду України, а тому висловлює категоричний протест проти вилучення документів „репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму“ з фондів центральних та обласних державних архівів України та передачу їх ГДА УІНП».
«Реалізація положень законопроекту потребуватиме відповідного додаткового фінансування з державного бюджету України, що у свою чергу потребує відповідного розрахункового обґрунтування.
Викликає зауваження пункт 8 Пояснювальної записки до законопроекту, в якому наголошується, що проект закону не потребує громадського обговорення, що, в свою чергу, не узгоджується з Постановою Кабінету Міністрів України „Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики“ від 3 листопада 2010 р. № 996. Зокрема, порядок проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики передбачає, що „в обов’язковому порядку проводяться консультації з громадськістю у формі публічного громадського обговорення щодо: проектів нормативно-правових актів, що мають важливе суспільне значення і стосуються конституційних прав, свобод, інтересів і обов’язків громадян, а також актів, якими передбачається надання пільг чи встановлення обмежень для суб’єктів господарювання та інститутів громадянського суспільства, здійснення повноважень місцевого самоврядування, делегованих органам виконавчої влади відповідними радами“ (пункт 12)»
А вот это - замечания и предложения к закону Государственной архивной службы Украины:
«...Державна архівна служба України вважає, що прийняття цього проекту Закону внесе дезорганізацію у систему чинного законодавства України, що регулює питання доступу до інформації. Системний аналіз проекту Закону свідчить про його недосконалість та суперечливість»
«Твердження розробників проекту Закону, що „закритість архівів стала однією із передумов анексії півострова Крим та конфлікту на території Донецької та Луганської областей“ (абзац 9), є необґрунтованим, безпідставним та не базується на конкретних фактах. У архівних установах України зберігається понад 55 мільйонів справ, із них на секретному зберіганні — 0,18% справ, що не дає підстави говорити про закритість архівів».
«...Нормативні положення пункту 4.6 статті 4 надають Українському інституту національної пам’яті повноваження на реалізацію державної політики у сфері архівної справи, чим дублюють повноваження іншого центрального органу державної влади — Державної архівної служби України, яка відповідно до статті 24 Закону України „Про Національний архівний фонд та архівні установи“ та п. 1 Указу Президента України від 06.04.2011 № 407/2011 здійснює цю функцію».
«...Виходячи зі змісту цього проекту Закону, до „репресивних органів“ можна віднести і Верховну Раду УРСР, яка відповідно до положень Конституції 1937 та 1978 рр. здійснювала помилування осіб, засуджених судами України»
«Оскільки проект Закону не містить виключного переліку «репресивних органів», то це ставить під сумнів саму можливість його реалізації в частині передавання фондів до новостворюваного Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті, адже залишається відкритим питання про те, які власне фонди мають бути відкриті та передані.
За своїм концептуальним наповненням визначення «репресивні органи» зводиться до їх заочного і беззаперечного осуду. Проте, здійснення кримінальної репресії це одна із функцій держави. Осуду заслуговують протиправні репресії як знаряддя державного терору.
У цьому сенсі недосконалим є визначення «жертва репресивних органів». Проект Закону не розрізняє «політичної» та «кримінальної» репресії«...Відповідно до положень цього проекту Закону до працівників «репресивних органів» можна віднести і працівників архівних установ, оскільки Головне архівне управління та архівні установи УРСР з 1938 по 1947 рр. перебували у сфері управління НКВС, а з 1947 по 1960 рр. — Міністерства внутрішніх справ«.
«...Положення статей 2 і 3 проекту Закону передбачають віднесення усіх силових відомств, а також штатних та позаштатних працівників, які в них працювали до 1991 року, до репресивних органів на законодавчому рівні, що ставитиме під сумнів наявний статус вищезазначених осіб, який їм надано на виконання вимог законів України „Про статус ветеранів війни та їх соціальний захист“, „Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний статус“ та інше»
«...Підпункт 8.4. законопроекту суперечить вимогам статті 16 Закону України „Про Національний архівний фонд та архівні установи“ та п. 4.2.1 Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, затвердженого наказом Служби безпеки України від 12.08.2005 № 440, зареєстрованим у Міністерстві юстиції Україні 17.08.2005 № 902/11182, а саме: інформація щодо позаштатних працівників, незалежно від часу співробітництва, належить до відомостей, що становить державну таємницю»
«...Стаття 9 передбачає порядок обмеження доступу до архівної інформації. При цьому насамперед важливо вказати на цілковито нереалістичний порядок введення обмеження. Не зрозуміло, звідки особа чи її нащадки мають дізнатися про те, де і в якому архіві, в якій справі та на яких сторінках перебувають відомості про неї чи її родичів. Відкидання цієї проблеми є порушенням основоположних прав людини і громадянина, закріплених Конституцією України»
«У проекті Закону наявні лише дві категорії осіб: жертви репресій та працівники репресивних органів. У зв’язку з цим постає питання, а як кваліфікувати осіб, які були сторонами в цивільному суді? Як кваліфікувати осіб, які були жертвою та злочинцем у справі про грабіжництво чи вбивство. Виходячи із норми проекту Закону, в останньому випадку право на захист особистих даних матиме не жертва злочину, а злочинець, який був засуджений і таким чином перетворюється на „жертву репресивних органів“. Поза увагою проекту Закону залишилися права свідків, третіх осіб тощо»
«...Не визначено відповідальність особи (стаття 11 розділ 3 проекту), що працюватиме з носіями архівної інформації в архівних установах, за форму та зміст поширеної нею архівної інформації»
«...За попередніми підрахунками переміщенню підлягає понад 5,5 млн. документів Національного архівного фонду. Переміщення та концентрація в одному місці такої кількості документів Національного архівного фонду вимагає спорудження окремої спеціальної архівної будівлі»
«Слід зазначити, що у зв’язку з підготовкою цього законопроекту виникає питання певної селективності формування політики історичної пам’яті українського народу. Безперечно, він зазнав наймасовіших репресій в добу комуністичного тоталітаризму. Але український народ потерпав у ХХ столітті від репресій інших режимів: Державної варти Гетьманату (1918), німецьких та австрійських військово-польових судів (1919), денікінської контррозвідки (1919), Польської Республіки (1918-1939), Королівства Румунія (1918-1939), німецької окупаційної влади (1941-1944). Серед них тисячі українських патріотів, пам’ять про яких має бути збережена та увічнена, як і про героїв Крут чи жертв ГУЛАГу».
Делаем выводы…
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.