Відвоювати у смерті

Мало хто знає, що 15 лютого – Міжнародний день дітей, хворих на рак. Він внесений в календар не так давно – лише у 2003 році. Та вже нині у багатьох країнах світу саме 15 лютого відбувається низка бла

Мало хто знає, що 15 лютого – Міжнародний день дітей, хворих на рак. Він внесений в календар не так давно – лише у 2003 році. Та вже нині у багатьох країнах світу саме 15 лютого відбувається низка благодійних та інформаційних акцій, направлених на привернення уваги суспільства до недитячих проблем маленьких людей. 

Якщо подивитися на суху мову цифр, то бачимо дитяча онкологія – це не тільки страшна, а дуже гостра проблема. Вдумайтеся, щороку в Україні онкологічні захворювання діагностуються більш, як у тисячі дітей. А смертність залишається дуже високою, хоча лікарі стверджують, що дитяча онкологія відрізняється від дорослої вищою ймовірністю позитивної відповіді на лікування. Хтось скаже, що це проблеми держави, пізнього виявлення хвороби, нестачі коштів, якісних лікарських закладів тощо. Воно так, але не зовсім. Думаю, що найбільша проблема в небажанні побачити ситуацію через призму суспільства. 

Словосполучення "дитяча онкологія" звучить жахливо. Збагнути, чому рак вражає дітей – надскаладно. В це не хочеться вірити. Від такої інформації нерідко люди воліють відгородитися. Та чи спрацює правило: "я цього не бачу, значить цього нема"? Насправді, невизнання проблеми лише поглиблює її. Від цього маленькі люди, які втратили частину дитинства, частину здоров’я не одужають. 

А чи маємо ми, дорослі, право позбавити малечу часу на реалізацію своїх мрій, особливо коли дитина мріє про те, що має, мусить бути частиною її життя: бігати на вулиці з друзями, пустувати, бачити заклопотаних, а не стурбованих батьків? Звичайно – ні. І тут важливо діяти кожному, за принципом: на державу сподівайся, але сам не займай позицію байдужого спостерігача, згадай, що благодійність – риса характеру українця. Та цього треба вчитися, та виховувати в собі, зрозуміти: як би важко не було самому, поруч є ті, кому важче, кому хай здавалося незначна ваша підтримка вагоміша за найцінніший скарб. І це не пафосні слова, а життя. 

Знаєте, що приємно. В Україні є люди, які уміють співпереживати. Ось днями прості броварчани зібрали чималу суму для онкохворих, просто вечір 13 лютого провівши не на дивані, а прийшовши на благодійний концерт. І головне не те, скільки нулів у зібраній сумі. Оскільки благодійний концерт, це одна з можливостей зібрати кошти та допомогти конкретній людині вижити. А нам важливо відновлювати в Україні традиції меценатства. 

Співучасть, а не банальне жаління – рятують життя. І це не слова, а правда. 

Вдячний Благодійному фонду підтримки онкохворих людей "Інна" за організацію концерту. Ми, громадська організація інвалідів з ураженням опорно-рухового апарату "Прагнення", з задоволенням приєдналися до співпраці. І угоду вже підписали. Ми опікуємся людьми, які втратили частину здоров’я. Розуміємо, як важливо не залишатися сам-на-сам з труднощами, і як кожен потребує адресної фізичної, моральної підтримки. Так, ми весь час наголошуємо, що у боротьбі з недугом, з його наслідками – стійкість, воля, характер є запорукою швидшого одужання. Та один в полі не воїн – це не просто слова, а факт. Мені навіть важко виразити словами вдячність броварчанам, які це розуміють і діють кожен у той спосіб, у який може.