«Велика лісова війна»

Присяга воїна Української Повстанської Армії: «Я, воїн Української Повстанчої Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров'ю усіх Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського: Боротись за повне визволення усіх українських земель і Українського Народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крові, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України. Буду мужнім, відважним і хоробрим у бою та нещадним до ворогів землі української. Буду чесним, дисциплінованим і революційнопильним воїном. Буду виконувати всі накази зверхників. Суворо зберігатиму військову і державну таємницю. Буду гідним побратимом у бою та в бойовому життю всім своїм товаришам по зброї. Коли я порушу або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Рево­лю

   Історія руху опору є однією з найбільш сфальсифікованих тем Другої світової війни. У випадку з Україною, крім традиційного питання про чисельність і силу партизанських загонів та підпілля, виникає проблема іншого характеру – тут  діяло відразу декілька антинімецьких рухів, що взаємно поборювали один одного. На українських землях рух Опору щонайменше був репрезентований трьома політичними течіями:

♦керованим радянською владою партизанським і підпільним рухом;

♦військовими формуваннями бульбівців, бандерівців і мельниківців, об'єднаними із часом в ОУН-УПА;

♦двома польськими арміями: прорадянською Армією Людовою та підпорядкованою лондонському еміграційному уряду Армією Крайовою, що вели боротьбу з гітлерівцями, у тому числі - на теренах України.

  Кожний з цих рухів має свою версію історії збройної боротьби проти фашистських окупантів, котрі, зрозуміло, нерідко суперечать одна одній. Суперечності стосуються не лише інтерпретацій тих чи інших фактів, але й навіть визнання того, чи самі ці факти існували.

   Дії партизанських загонів в Україні комуністична пропаганда трактувала як спонтанний опір українського населення німецьким загарбникам і вияв радянського патріотизму. Партизанські лідери зображувалися легендарними українськими героями, нащадками Хмельницького та запорозьких козаків.        Однак принаймні на початковому етапі теза про спонтанність партизанського руху не відповідала історичній правді. Цей рух був штучним витвором, контрольованим радянським керівництвом. Організацією партизанських загонів займалися працівники НКВС і місцеві комуністи, яких або не встигли евакуювати,або ж спеціально залишили у тилу для ведення підпільної діяльності.

   Зовсім іншими принципами керувались націоналістичні  угруповання, що сформувались на території України. Це був добровільний вияв боротьби не просто проти німецьких загарбників, а й вияв справжнього патріотизму. Крім того напад нацистської Німеччини на СРСР викликав сподівання на можливість відновлення української державності серед учасників Організації українських націоналістів (ОУН).

    Ще до нападу Гітлера на Радянський Союз ОУН (Б) (бандерівців) домовилася з військовими колами нацистської Німеччини про формування із оунівців двох батальйонів – «Нахтігаль» і «Роланд». Вони виникли 1941 р. під егідою німецького генштабу за підтримки німецьких спецслужб. На думку керівників ОУН, ці батальйони мали стати зародкам української національної армії.

    На окупованих гітлерівцями територіях Польщі ОУН сформувала три похідні групи. їхнє завдання полягало в тому, щоб, просуваючись слідом за німецькими фронтовими частинами, пропагувати в містах і селах ідею самостійності України, й організовувати цивільну адміністрацію – органи місцевого самоврядування та поліцію.

   І вже 30 червня 1941 р. спеціальна група ОУН (Б), очолювана Я.Стецьком, у будинку львівської «Просвіти» провела Українські національні збори, які ухвалили Акт відновлення Української держави.

  Ця подія і сьогодні викликала неоднозначні оцінки. Акт 30 червня 1941 р. мав суперечливе значення. З одного боку:

  –          в 1941 р. було офіційно проголошено про створення Укра­їнської держави;

  –          Акт став спробою консолідації націонал-радикальних сил в боротьбі за українську державність.

Але водночас:

  –          проголошення Акта та формування української влади здійснювалось невеликою групою ОУН (Б) без урахування інтересів інших політичних сил, наприклад, ОУН (М);

  –          у третьому пункті Акта суверенність України була підмінена принизливою роллю держави-сателіта гітлерівської Німеччини;

  –          під час прийняття Акта була присутня про гітлерівська риторика (наприклад, «Слава німецькому фюреру»), що відштовхнуло багато патріотів України від підтримки Акта.

   Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою і різкою. Лідерам ОУН (Б) було заявлено:

«Фюрер – єдиний, хто керує боротьбою... Ми не союзники, ми завойовники російсько-радянських територій».

    Гітлерівці заарештували 300 представників ОУН (Б), 15 з них згодом розстріляли, а інших відправили до таборів. Були заарештовані і лідери ОУН (Б) - Степан Бандера та Ярослав Стецько. 8 липня 1941 р. С. Бандеру нацисти вивезли до Берліна, а потім до концтабору Заксенхаузен.

Ще якийсь час керівники ОУН (Б) намагались знайти порозуміння з німецькою адміністрацією, але їхні намагання виявились марними.

   Наприкінці 1941р. ОУН (Б) взяла курс на боротьбу проти гітлерівців. Керівники ОУН вважали, що після перемоги Німеччини над Радянським Союзом перша буде настільки знесилена, що українські сили самі зможуть вигнати німців і утворити незалежну Українську державу. Націоналісти відійшли у підпілля. Згодом, розуміючи необхідність створення регулярної армії, яка б могла протистояти і радянським військам і німцям, була створена УПА.

  Навесні 1944 року відбулися перші збройні сутички УПА з регулярними радянськими частинами. 12 лютого 1944 року перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов підписав офіційне звернення до УПА з пропозицією добровільно скласти зброю, однак УПА не відступила від боротьби.

  Після закінчення Другої світової боротьба не припинилася аж до 1953-1956 року. Проте вже під кінець 50-х УПА й збройне підпілля після важких багатомісячних боїв понесли або важкі людські втрати, або були розбиті й розпорошені. Трагічною датою історії УПА стала смерть головного командира Р. Шухевича-Чупринки, який загинув у бою 5 березня 1950. Ця втрата, виснаження і радянський терор призвели до її остаточного послаблення й ліквідації.

   Хоча до початку Другої світової були мізерні спроби підняти народ на боротьбу зі спільним ворогом, українські націоналісти до останнього не втрачали надії відновити українську державу. Діяльність УПА можна назвати національно-визвольним рухом за незалежність нашої Батьківщини, вони були  національними героями, які своїм життям намагалися відстояти Україну.