Фатальний розкол ОУН

Як точилася боротьба між керівництвом двох різних українських націоналістичних організацій, які мали одну і ту саму назву, але протистояли одна одній.

Друга світова війна повністю змінила українську політичну ситуацію як в Україні так і поза нею. В Україні, окрім ОУН, зникли всі політичні партії. У Німеччині рух Скоропадського скоро втратив популярність. Тільки ОУН утвердилась скрізь як вирішальна сила. Але в 1940 в ОУН відбувся розкол.

Радикальна зміна політичного контексту у Східній Європі і можливість німецько-радянського конфлікту сприяли тому, що серед керівництва ОУН виникли глибокі розходження і, зокрема, між членами ПУН (Мельник, Капустянський, Сушко та ін.) та молодими революціонерами (Бандера, Стецько, Шухевич).

Розходження були різного роду. Так, молоді революціонери хотіли нової політики і стратегії ПУН, прагнули встановити контакти з іншими державами. Крім того молоді активісти висловлювали недовіру деяким членам ПУН і вимагали змін у його складі.

Є.Коновалець та більшість членів ПУН були прагматичними реалістами, що уявляли свою діяльність у руслі традиційного військового авторитаризму; тоді як молодші члени руху були інтергральними націоналістами, які відзначалися романтично-ірраціональною відданістю. Ці ідеологічні розбіжності у кінцевому рахунку привели до розколу організації.

Багато галицьких та волинських діячів ОУН були засуджені польським судом у 1930-х рр., два судові процеси відбулися на Буковині у 1937. У 1934 польська поліція заарештувала декількох провідних діячів ОУН, у т. ч. С.Бандеру, голову КЕ ЗУЗ, протримавши їх в ув'язненні до поч. Другої світової війни. Незважаючи на ці невдачі, ОУН розбудувала заново свою організаційну сітку, їй не вдалося проникнути на Радянську Україну, проте сталінський режим був настільки стурбований потугою ОУН, що організував вбивство Є.Коновальця в Роттердамі у 1938.

Смерть Є.Коновальця призвела до кризи, виникло питанння - хто має бути його правонаступником. Все це викрило фундаментальні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні та членами ПУН, як жили за кордоном.

 Другий Великий Конгрес ОУН, що проходив у Римі 27.8.1939, вибрав головою організації А.Мельника і надав йому титул «вождя», проголосивши його відповідальним лише «перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням». З допомогою такого різкого відходу від своєї консервативної орієнтації ПУН намагався запобігти виклику авторитетові А.Мельника з боку крайових кадрів. Це несподівано привело до протилежного наслідку: С.Бандера, який був випущений з ув'язнення після краху Польщі у 1939, разом зі своїми послідовниками, зформував 10.2.1940 Революційний провід і проголосив своє право спадкоємності. З того дня існували вже дві різні українські націоналістичні організації, які мали одну і ту саму назву, але дуже часто протистояли одна одній.

На початку 1940 р. голова Крайової Екзекутиви в Україні Юрій Тимчій-Лопатинський, таємно перейшовши кордон, прибув до Бандери у Відні. Вони одразу вирушили до Риму, де в цей час перебував голова Проводу ОУН полковник А. Мельник. Метою було усунути розходження у поглядах, що виникли між ними і Мельником.

Кожна сторона теоретично погоджувалася на мирні переговори, але... лише і після того, як протилежна «беззастережно капітулює». Мельник вимагав, щоб Бандера негайно розпустив свою «революційну ОУН», а Бандера - щоб Мельник її визнав.

     Останній марно намагався розв'язати кризу через переговори. У квітні 1941 фракція С. Бандери провела свій власний Другий Надзвичайний Конгрес у Кракові, який проголосив Римський конгрес незаконним, вибрав С.Бандеру головою та прийняв програму, що наново підтвердила основні рішення 1929. Більшість крайових членів визнали повноваження С.Бандери, і невдовзі розлам став незворотним. Дві новостворені фракції, за іменами своїх лідерів, стали відомі як ОУН(Б) -«бандерівці» та ОУН(М) - «мельниківці». Впродовж війни ОУН(Б) прийняла назву Революційна ОУН [ОУН (р)].

Революційне керівництво ОУН (Б), окрім постійного зв'язку з рухом у країні встановило контакт з іншими опозиційними рухами на території СРСР. ОУН (Б) мала намір залучити до боротьби всі поневолені нації. Програма організації була викладена у грудні 1940 р. в маніфесті. У преамбулі даного документу проголошувалося, що світ, заснований на насиллі скоро зникне. СРСР, будучи частиною цього світу приречена на загибель. ОУН (Б) закликала вставати на боротьбу проти цієї "Тюрми народів". Що стосується соціальної програми то ОУН (Б) підкреслювала: українські націоналісти борються проти "приниження людини", збіднення громадян, терору, депортацій, економічного грабунку України та інших пригноблених країн.

Прихильники Бандери твердять, що чи не головною причиною першого розколу ОУН були особливості характеру Андрія Мельника: мовляв, у нього були диктаторські замашки, він не вмів іти на компроміси. Але, мабуть, ще менше був схильний до компромісів Степан Бандера, та й диктаторських нахилів йому не бракувало. Зрештою, його теж можна зрозуміти: молодий, темпераментний, п'ять років не мав куди прикласти свою енергію, зате мав досить часу, щоб укласти купу планів, а тут йому на всі пропозиції відповідають: ні!

Деяким виправданням для обох сторін може бути та історична епоха, коли кожен народ шукав свого «вождя» і в ньому бачив порятунок у складній ситуації.

Усе це, безумовно, дуже зашкодило справі інтегрального націоналізму. Ворожнеча між двома фракціями сягала такої гостроти, що вони нерідко боролися одна проти одної з не меншою жорстокістю, аніж з своїми ворогами. Тому українські інтегральні націоналісти виявилися глибоко розмежованими напередодні великих випробувань війни. А запеклі чвари між ними завдавали шкоди всьому рухові українського інтегрального націоналізму й послабили його авторитет.