Питання про проведення політики українізації за межами УСРР довгий час було поза увагою істориків. Адже від часу згортання українізації й до останніх днів існування комуністичного режиму українці за межами УРСР не мали жодних національних культурних та освітніх установ, не друкувалася преса українською мовою, не видавалися книги тощо. Такий стан речей компартійною верхівкою вважався природним, він повністю відповідав тим цілям у національній політиці, які ставила перед собою КПРС. Зрозуміло, що за таких обставин згадувати про політику коренізації, яка проводилася серед українського населення РСФРР у 1920-1930 рр., було недоречно з ідеологічних міркувань.
Нині історики мають змогу ліквідувати багато “білих плям” нашої історії. Одним з малодосліджених явищ є стан національно-культурного життя українців у РСФРР на початку 1930-х рр. Раніше дослідники якщо й звертали свою увагу на це питання, то розглядали майже виключно українізацію Кубані та її припинення. Про стан національно-культурного розвитку українців у інших регіонах Радянського Союзу за межами УСРР згадувалося лише мимохідь.
Лише в останні роки з’явився цілий ряд публікацій, що стосуються цієї проблеми. Особливо варто відзначити при цьому праці В.Сергійчука, завдяки яким введено до наукового обігу чимало документальних джерел тієї доби з національної політики щодо українців за межами УСРР. Однак ця тематика ще потребує подальшого опрацювання. При аналізі національно-культурної політики ВКП(б) стосовно українців за межами радянської України досліднику необхідно звернути увагу на ряд важливих аспектів проблеми.
По-перше, слід розглянути, у яких саме районах РСФРР українці заселяли суцільні території, бо саме у місцях компактного проживання зберігався побут, звичаї та українська мова, а отже, і проходила коренізація. При цьому необхідно звернути увагу на те, наскільки сильними були асиміляційні процеси до початку політики коренізації, як обґрунтовувалася необхідність її проведення.
По-друге, важливим є питання стану початкової та середньої освіти у цих регіонах. Добре відомо, що саме навчання в школі, поряд з родинним вихованням, формує світогляд дитини, її
ставлення до того, що її оточує. Про можливість навчання рідною мовою мріяло багато поколінь українців. Вимоги запровадити навчання в школі українською мовою були в центрі українського питання в дореволюційній Росії. Отже, українізація початкової та середньої освіти мало, крім всього, ще й величезне політичне значення.
Оскільки українізація початкової та неповної середньої освіти повинна мати якесь продовження, а діти, які отримали освіту українською мовою - якісь перспективи, то потрібно звернути свою увагу на питання українізації середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, преси, культосвітніх закладів. Крім уже зробленого на ниві українізації, необхідно також звернути увагу на те, що планувало зробити в справі українізації цих сфер компартійне керівництво. І, нарешті, необхідно розглянути питання про згортання українізації на території РСФРР. Варто вияснити причини заборони українського національно-культурного життя. Чому в 1932-33 рр. політика коренізації була згорнута лише серед українського та білоруського населення РСФРР? Чи закономірнимбуло припинення цієї політики серед українського населення, як воно співвідносилось із тією національно-культурною політикою компартійного керівництва, що проводилася на території радянської України.
У квітні 1923 року на ХІІ з’їзді РКП(б) компартійним керівництвом було прийнято рішення про запровадження курсу на коренізацію, який, природно, в тих районах, де українці становили більшість місцевого населення, мав проходити у формі українізації. Звичайно ж, це не був подарунок комуністичного керівництва українцям. Цей процес був об’єктивно вимушений умовами України 20-х років, був спрямований на опанування української визвольної ідеї та наближення радянської влади до місцевого населення. Більшовицька національно-культурна політика скеровувалася на те, що “укорінитися” серед місцевого населення, щоб виховати більшовицькі кадри з середовища українців. Розвиток української культури був побічним, але необхідним ефектом проведення такої політики.
Формально підійшовши до проблеми коренізації, компартійне керівництво намагалося “укорінитися” також серед українців, що проживали за межами УСРР. В основному це стосувалося Північного Кавказу та Центрально-Чорноземної області. Так, за даними перепису 1926 року на території Північно-Кавказького краю проживало 8 363 00 чол., у тому числі українців 3 106 852 чол., або 37% до загальної кількості населення. Основна маса українського населення зосередилася в 37 районах Північно-Кавказького краю, де українці становили абсолютну більшість. У цих регіонах воно у основному зберегло свої мовні особливості і вважало рідною мовою українську. Схожа ситуація склалася і в Центрально-Чорноземної області, до складу якої входили території сучасних Воронезької, Курської, Білгородської, Липецької, Тамбовської та Орловської областей Росії. Там проживало 1 700 00 українців, що становило близько 20% українського населення РСФРР. Загалом українці складали 14,63% населення ЦЧО. У 26 районах (з 155, що входили в склад ЦЧО) вони складали абсолютну більшість, а ще в 20 районах - від 20 до 50% населення. Райони, в яких українці становили абсолютну більшість, підлягали повній українізації, інші ж з названих – частковій. Оскільки території, заселені українцями, межували з УСРР, то асиміляції українського населення майже не відбувалося. Однією з причин того, що українці в цьому регіоні добре зберегли свої мовні та культурні особливості було також те, що рівень писемності в ЦЧО в дореволюційні часи та в перші роки радянської влади був одним з найнижчих у Росії.
Чимало українців проживало в Далекосхідному краї РСФРР. У цьому регіоні 350 тис. українців становили 23,6% всього населення краю, а в 9 районах питома вага українського населення складала від 51 до 90%7 Саме в таких районах асиміляція не торкнулася .переважної більшості українців. В українців цього регіону була досить розвинутою національна самосвідомість. Цікаво, що після Жовтневого перевороту українці навіть вибрали свій уряд – Раду, яка “чекала сприятливої ситуації для проголошення самостійності”. Зрозуміло, що в цих районах більшість українців визнавала своєю рідною мовою українську.
Значно більше українського населення було в Казахстані. Тут проживало – 860,8 тис. українців. Вони становили 13% від загальної кількості населення, 652 тис. з них (або 76%) вважали українську мову рідною.
Істотна кількість українців проживала в Нижньо-Волзькому краї. Українське населення цього краю становило 437,1 тис., що складало 8,1% від всього населення. В цьому регіоні значна частина українців проживала компактно, у трьох районах українці становили абсолютну більшість: у Ніколаєвському районі Камишинського округу – 81%, у Самойловському районі Балашовського округу – 51,6%, у Старо-Полтавському районі Республіки Німців Поволжя – 89,5%. Ще в 9 р-нах українці становили від 20 до 50% населення. В місцях компактного проживання більшість українців визнавали рідною мовою українську.
У Сибірському краї в 1930 р. проживало 827 500 українців або 45% всіх неросіян цього краю. З них 56,5% визнавали своєю рідною мовою українську. Українці були зосереджені на території колишніх Славгородського та Омського округів (саме у 1930 р. округи було ліквідовано), у яких 164 населених пункти були заселені виключно українцями. Вони становили більшість у Славгородському, Хабаровському та Ново-Алєксєєвському районах. У Сибірському краї теж, починаючи з 1929 р., розпочався процес українізації. Так, ІІІ окружний з’їзд рад Славгородському округу, який відбувся наприкінці 1929 р., виніс рішення українізувати в Славгородському районі не лише школи (це потрібно було робити скрізь, де українці становили більшість), а й радянський та партійний апарат.
Керівництво краю пізніше збиралося українізувати ще один район зі складу Омського округу. Чимало українців проживало в Уральському та Середньо-Волзькому краї, в Кримській АСРР та в Західній області РСФРР. У Середньо-Волзькому краї проживало близько 217 тис українців, в Уральському – 51,7 тис. (в основному в Троїцькому районі), у Західній області - 144 тис., причому близько 80% цієї кількості проживало компактною масою. В Кримській АСРР у 1930 р. проживало близько 83,1 тис. українців. Влада на початку 1930-х рр. розглядала українізацію за межами України як засіб радянизації краю. Так, комісія ЦКК ВЦВК прийшла до такого висновку: “До проблеми українізації потрібно підходити не абстрактно, а практично, як до одного з найбільш перспективних засобів посилення радянізації краю шляхом втягування мільйонів трудящих мас у річище радянського будівництва”. А на нараді керівників Нижньо-Волзького краю навесні 1929 року зазначалося, що вкрай необхідно якомога швидше розпочати українізацію в краї, оскільки ”куркульська верхівка серед українських селян, а значить і класова боротьба сильніше, більше середніх цифр по краю”, а в зв’язку з тим, що куркуль “свою політичну агітацію проводить українською мовою”, то без українізації радянський актив програє боротьбу за середняка.
Вищеназвані та інші, які не згадуються у цьому дослідженні, постанови компартійного керівництва призвели до того, що українізація почала розвиватися успішніше. Прискорення її темпів, як і взагалі коренізації в СРСР, припадає на 1929-1932 рр., тобто саме на час міжнародної економічної кризи.
Добре відомо, що більшовики розпочинаючи революцію в Росії, розраховували на “світову революцію” (тобто на захоплення влади у світовому масштабі). Віра в це не згасла і на початку 1930-х рр. Здійснюючи політику коренізації серед національних меншин компартійне керівництво намагалося привернути на свій бік симпатії народів, які ще не мали своєї державності. На Всеросійській нараді робітників нацменосвіти в січні 1930 р. так пояснювалося величезне значення запровадження рідною мовою освіти серед національних меншостей: “те, що ми пропонуємо робити по відношенню нацменосвіти, має величезне політичне значення. Як подивляться ці індуси чи китайці на те, що в нас проводяться такі ось заходи з боку радянської влади? Саме те, про що люди століттями мріяли, та те, що англійці й не думають проводити стосовно індусів, те проводиться в Радянському Союзі. Адже це - величезне політичне питання, бо те, що ми з вами розгортаємо, буде мати певний відгук у колоніальних та напівколоніальних державах”.
При цьому більшовицьке керівництво не відмовлялося від своєї стратегічної мети в національній політиці - “можливе і необхідне зникнення національних відмінностей та національних мов, злиття націй та утворення єдиної мови”, але це в майбутньому, після перемоги соціалізму в світовому масштабі. А до перемоги світової революції “партія підтримує і буде підтримувати розвиток та розквіт національних культур народів нашої країни”.
Оскільки перемога в світовому масштабі здавалася реальною, компартійне керівництво робило все можливе в національно-культурній політиці, щоб виглядіти якомога привабливіше для народів колоніальних та напівколоніальних держав і цим самим прискорити “світову революцію”. І багато у чому національна політика, здійснювана у Радянському Союзі, справді схиляла симпатії поневолених народів до СРСР. Особливо ж привабливою була коренізація системи початкової та середньої освіти. Цей процес безпосередньо торкнувся й територій РСФРР, заселених українцями.
Найбільш успішно процес українізації початкової та середньої освіти проходив у Центрально-Чорноземній області РСФРР. У 1378 початкових школах, з яких 1050 знаходилися в районах, в яких українське населення становило абсолютну більшість, за станом на 1 травня 1931 року рідною мовою навчалося 125 134 учнів. Це трохи перевищувало 78% від кількості дітей-українців, які були охоплені початковим навчанням. Чимало було українізовано й неповних середніх шкіл - ФЗС та ШКМ. За станом на 1 травня українізація запроваджувалася в 51 неповній середній школі, причому в 26 школах викладання було вже повністю переведено на українську мову, в 8 школах частина предметів викладалася українською мовою, а частина російською, в 17 інших школах українська мова була введена як предмет. Така невелика кількість неповних середніх шкіл пояснюється не слабкістю процесів українізації, а невеликою кількістю подібних шкіл взагалі. Адже рішення про перехід на загальне семирічне навчання було прийняте лише перед початком 1931-32 навчального року. За планом культурного обслуговування нацменшин, складеним обласним керівництвом ЦЧО, у 1932-33 навчальному році планувалося “доукраїнізувати школи підвищеного типу до 139 з контингентом до 98 091 з продукцією в останній рік п'ятирічки 8 535 чол.”. На жаль, дані по ЦЧО на кінець 1932 р. нам не вдалося віднайти, але судячи по тому, що в 1931 році процентне співвідношення було набагато краще в ЦЧО, ніж у Північно-Кавказькому краї, можна припустити, що плани українізації виконувалися.
Дещо гірше (в процентному відношенні) склалася ситуація з українізацією початкової та середньої освіти в Північно-Кавказькому краї. Там близько 60% учнів-українців навчалися в початковій школі рідною мовою. Цікаво простежити динаміку зростання кількості українських шкіл. У 1928-29 навчальному році діяло 776 початкових шкіл, в яких навчалося 38 тис учнів та працювало близько 1 тис. вчителів. Діяло також 20 неповних середніх шкіл, в яких навчалося 6163 учні та працювало 208 вчителів28. На початку 1931-32 навчального року функціонувало вже 940 українських початкових шкіл.
Було також 49 українських та російсько-українських неповних середніх шкіл, в яких українською мовою навчалося 8274 учні. Наприкінці 1932 р. на Північному Кавказі українською мовою працювало 1609 початкових шкіл, в яких навчалося 221 463 учня з 558 вчителями, 259 неповних середніх шкіл з 42 тис.148 учнями та 1552 викладачами. Отже, найбільш активно процеси українізації освіти в Північно-Кавказькому краї (як і в інших регіонах) відбувалися саме в 1931-32рр.На початку 1930-х років лише розпочинався процес українізації середньої освіти в Казахстані. Згідно з рішенням Президії КазЦВК від 21 лютого 1930 р., яке збиралися запровадити в дію з 1933 навчального року, планувалося “введення в усіх українських селищах і районах викладання в школах українською мовою, забезпечивши до цього часу створення необхідних для цієї мети кадрів вчителів українців, підручників та учбових посібників”. Українізувати ж радянський апарат планувалося ще раніше.
Але навесні 1931 р. українізація проходила успішно лише в Федорівському районі: тут було відкрито 8 початкових шкіл. В Аккемарському та Павлодарському районі, згідно з даними С.Гамалова (спеціаліста, який займався питанням українізації в РСФРР), місцеві керівники “тільки розгортають підготовчу роботу до практичного здійснення заходів щодо українізації”. В більшості ж районів з українським населенням місцеві органи виконавчої влади взагалі за підготовку українізації ще не бралися, хоча підручників українською мовою було заготовлено для 800 перших та других груп. Тож, як бачимо, в Казахстані велася серйозна підготовча робота.
Подібна ситуація склалася і на Далекому Сході. Тут процес запровадження української мови в культурне життя відставав навіть від Казахстану. Керівництво краю до 1930 року не визнавало українців за національну меншину. Яскраво характеризує становище з українізацією на Далекому Сході лист одного партійця до ЦК КП(б)У:
“Слово "українець" дуже важко почути, а слово "хохол", "малорос" лунає скрізь. Воно укорінилося не тільки у безпартійних, але навіть у партійців. У партію, в комсомол і на з'їзд посилаються активісти. А на зібраннях виступає той, хто добре балакає по руськи /.../ Заукраїнську школу виступати не сміють, щоб не назвали націоналістом-петлюрівцем, хохлом, малоросом або Махном, Мазепою, Квачем /.../ Дякуючи таким обставинам, українці на Далекому Сході почувають себе не як на батьківщині, а як на чужині, чого в Радянськім Союзі неприпустимо. На це слід звернути увагу. Партійці і комсомольці, які приїхали недавно з України, виступають за українську школу сміливіше, не бояться, що їх назвуть петлюрівцями. Там, де вони є, селяни веселішають і сміливіше йдуть у колгосп”.
Зрозуміло, що при такому морально-психологічному кліматі, що майже не змінився, а то й погіршився з часів царату, говорити про швидкий успіх українізації не доводилося. Та все-таки навесні 1931 року і тут розпочалися зрушення. За планом, складеним на початку 1932 року, в 1933 році повинні були діяти 809 шкіл 1 ступеня, 6 груп ФЗС, 42 групи ШКМ, 24 вечірніх ШКМ, 309 дошкільних закладів українською мовою, повинно було відкритися 209 хат-читалень, 26 бібліотек з наявною українською літературою. З метою підготовки до розширення процесу запровадження української мови було проведено короткострокові курси для вчителів українських шкіл, на яких навчалося 139 вчителів, а з України завербовано 170 вчителів, замовлялись також українські підручники.
Чималих успіхів у справі українізації, і перш за все українізації освіти, було досягнуто в Нижньо-Волзькому краї. Восени 1932 р. початковою та середньою освітою українською мовою в краї було охоплено 46 тис. учнів, з них 6 962 навчалося в школах підвищеного типу. Було взято за настанову "сповна українізувати початкові та зразкові середні школи” в тих місцях, де українці становили більшість протягом 1932-33 навчального року, задля чого український НКО й збирався надати допомогу педагогічними кадрами Нижньо-Волзькому краю. Цікаво, що не менше 25% педагогів, які збиралися приїхати в Нижньо-Волзький край, мали бути комуністами й комсомольцями.
Це зайвий раз підкреслювало, що владні органи розглядали українізацію як засіб радянизації місцевого населення. Найгірше, мабуть, йшли справи в Західній області Російської Федерації. Тут, за даними на початок 1932 р., процент учнів - українців за національністю, які навчалися рідною мовою в початковій школі становив лише 3,1%, тоді як становище з коренізацією навчання інших неросійських у цьому ж регіоні було все-таки краще: діти поляків були охоплені початковою школою на 5%, німців - на 17%, естонців - 21%, євреїв -22%, латишів - 23%, білорусів - 67%40. Шкіл же підвищеного типу з українською мовою викладання тут не існувало взагалі.
Лише мізерні дані є по стану українізації в інших регіонах РСФРР. Так, за станом на 1 травня 1931 року була така кількість шкіл “підвищеного типу” (даних по початкових школах у цих регіонах, на жаль, немає): на Уралі 1 українська школа в складі 3 груп та 85 учнів, у Криму 1 школа, 2 групи, 70 учнів. Існувало також одна українсько-російська школа в Криму, в якій 3 групи були українськими, в них навчалося 93 учні. Але це були лише перші кроки по українізації шкіл підвищеного типу.
У зв’язку з цим цікаво порівняти стан коренізованості освіти серед українців та інших нацменшин РСФРР. Так, наприклад, якщо з усіх вірменів, що навчалися в школах Росії, рідною мовою навчалося 94,5% учнів, німців - 72,5%, євреїв - 63%, і навіть естонців - 31,5%, то з 16 466 українців - лише 24%.
Причому це з врахуванням ЦЧО та Кубані, де цей відсоток був значно вищим. Однак потрібно відзначити, що владні структури були незадоволені таким показником і збиралися виправити становище. Про це свідчать рішення владних органів на початку 1930-х рр., які сприяли розвитку освіти українською мовою. Завдяки сприятливому ставленню компартійного керівництва початкова та неповна середня освіта українців рідною мовою за межами УСРР розвивалася досить швидкими темпами й мала, здавалося б, великі перспективи. Згідно з постановою колегії наркомату освіти РСФРР від 13 жовтня 1931 року коренізацію початкової школи серед українського населення планувалося завершити в 1932-33 навчальному році, в однакові строки з кабардинцями, ойротами, черкесами, хакасцями, тоді як коренізацію початкової школи основної кількості національностей Росії планувалося завершити ще в 1931-32 навчальному році. При цьому відзначалося, що "робота по коренізації буде поєднана зі значними труднощами внаслідок важкої спадщини русифікаторської політики царизму", що виражалося у відсутності педагогічних кадрів та літератури українською мовою. Хоча поряд давалося пояснення, що українізація початкової освіти на Північному Кавказі та в ЦЧО повинна бути завершена ще в 1931-32 навчальному році.
Поряд з початковою освітою на рідну мову переводилися й інші культосвітні на виховні заклади. Так, у постановах конференції з питань другої п'ятирічки культурного будівництва в РСФРР, що відбулася 16-19 травня 1932 року, зазначалося, що "необхідно не пізніше 1933 року всі національні дошкільні заклади перевести на рідну мову". Коренізацію семирічної школи планувалося завершити в 1934 р., а масових політосвітніх закладів - у 1933 р. У цих постановах говорилося також про необхідність створення цілої сітки національних музеїв, театрів, розвиток самодіяльного мистецтва.
Здавалося б, що українська мова мала всі шанси прижитися в освіті та в культурі українців за межами УСРР. Тим більше, що на території Російської Федерації відкривалося чимало українізованих середніх спеціальних закладів (переважно педагогічних технікумів), була проведена певна робота й по українізації вищих учбових закладів, радянського та партійного апарату на місцях. Тобто українська мова, здавалося б, переставала бути “мужичою”, вона ставала все більш рівноправною з російською.
Найкраще справи в українізації середньої спеціальної та вищої освіти в йшли Центрально-Чорноземній області. Ще у 1931 році було повністю українізовано 6 педагогічних технікумів (Розсошанський, Павловський, Богучарський, Грайворонський, Борисовський та Волоконовський), було відкрито українські відділення при Острогозькому та Новооскольському технікумах (з майбутнім перетворенням їх у суто українські), введено українську мову як предмет у Валуйському, Суджанському та Корочанському педтехнікумах. Суджанський технікум планувалося теж перетворити на український. Крім педтехнікумів було ще чимало інших подібних навчальних закладів: Богучарський сільськогосподарський технікум, Калачаєвський зоотехнікум, Кантемирівський яйце-пташиний, Коросчанський сільськогосподарський, Острогожський ветеринарний, Розсошанський медичний та птахопромисловий, Богучарський радгосучб, Павловський робфак, Павловська школа ФЗУ, українське літературно-лінгвіністичне відділення при Воронезькому державному університеті.
Одним з основних джерел постачання педагогічних кадрів у ЦЧО, особливо кадрів високої кваліфікації, була УСРР, бо на території самої ЦЧО таких кваліфікованих спеціалістів, які б володіли українською мовою, взагалі не існувало. Влітку 1931 р. до Києва прибуває уповноважений відділу культурної пропаганди обкому ВКП(б) ЦЧО Самойлов з проханням надати 5 викладачів для українського педфаку Воронізького університету, 10 викладачів для радпартшкіл, 6 редакторів районних газет, 13 пропагандистів і завкультпропами. Звичайно ж, головною вимогою, поряд з професіональними якостями, було вільне володіння українською мовою. Надана допомога, на думку Самойлова, "значно посилить успіх українізації і проведення заходів здійснення національної політики".
У той час в ЦЧО вже видавалося українською мовою 13 районних газет та обласна газета "За письменність колективіста" тиражем 28 тис. екземплярів. Згідно з тематичним планом видавництва "Комуна" в 1932 р. планувалося видати українською мовою 17 назв суспільно-політичної літератури загальним тиражем 85 тис. екземплярів, 6 назв економічної та науково-технічної літератури тиражем 12 тис., 5 назв сільськогосподарської літератури загальним тиражем 18 тис., а також різних типів навчальної літератури для початкової та середньої школи кількістю 21 назва та загальним тиражем більше 110 тис. екземплярів. На українському ж педфаку ВДУ на двох курсах у 1931 році навчалося 53 студенти, з яких 52 були українці. Але лише 4 викладача (щоправда з основних дисциплін) володіло українською мовою. Повністю українізувати цей факультет планувалося за два роки. Цікаво, що роз'яснювати населенню та викладачам важливість запровадження української мови не було такої необхідності, як у інших регіонах за межами УСРР. Це якби розумілося само собою.
Плани щодо подальшої українізації, як зазначалося в постанові обкому ВКП(б) ЦЧО, були величезні:
- "довести контингент в українських педтехнікумах у 1932-33 рр. до 1590 чол. й дати продукцію 184 чоловіка до кінця п'ятирічки, що дасть 77% потрібної кількості., кількість, якої не вистачає дадуть школи з педагогічним нахилом й короткострокові курси;
- збільшити кількість с.-г. технікумів до 5 з кількістю 2841 й продукцією 775 чоловік;
- відкрити український вуз з 1930-31 року на 300 чоловік й довести до кінця п'ятирічки контингент до 1015 чоловік з продукцією 285 чоловік;
- довести контингент на робфаку до наступного року до 300 чоловік".
Пропонувалось також відкрити медичний та індустріальний технікуми з українською мовою викладання, створити театр, забезпечити переклад кінофільмів на українську мову й таке інше. В результаті реалізації цих планів українці дійсно отримували б у ЦЧО рівні з росіянами права в національно-культурному розвитку.
Дещо важче становище склалося в Північно-Кавказькому краї. Довгий час доводилося переконувати місцеве комуністично-радянське керівництво в самій наявності української людності. І хоча саме кубанські українці першими загострили свою увагу на питанні українізації, навіть у керівних ешелонах влади РСФРР був серйозний опір українізації. Так, сам комісар освіти А. Луначарський вважав, що українці Кубані зовсім не українці і що проводити там українізацію немає потреби. Але під тиском фактів та доказів української інтелігенції він змушений був поступитись. Це питання, здавалося б, було остаточно вирішене в 1928 році на користь українців.
Та й вже навіть визнавши кубанців українцями, багато місцевих керівників з метою недопущення справжньої українізації почали розповсюджувати теорію про переваги "шевченкової мови", якою, мовляв би, розмовляли кубанці, "перед культивованим на Україні галицьким наріччям", хоча коли їм давали читати самого Шевченка, то вони деяких слів також не розуміли. Та все ж супротивники запровадження коренізації змушені були поступитися, коли проти них висунули класовий аргумент. Під час обстеження українських районів Кубані керівники краю зробили висновок, що "прихильниками українізації є радянський елемент, а супротивниками - антирадянський. Українізація радорганів повинна поставити станичного куркуля або заможного козака віч-на-віч з козацькою біднотою… Верхівка кубанського козацтва намагається підчас удавати супротивника українізації в інтересах своєї політичної реабілітації".
Звичайно ж, після таких висновків керівництво краю ставало на шлях активної українізації. Цікаво, що перекручування при запровадженні українізації називалися проявом великодержавного шовінізму, бо робилися ці перекручення з метою дискредитації українізації в очах трудящих мас (що, мабуть, так і було). А от "невіра в успішне розв'язання в майбутньому українського національне питання…, зневір'я, занепадництво й пораженські настрої щодо українізації і спроби розглядати українізацію як якийсь "тимчасовий", "тактичний" маневр партії", називалися, як не дивно, проявом українського націоналізму.
За станом на кінець 1931-32 навчального року в краї діяло 12 українських педтехнікумів, Кубанський педагогічний інститут ім. Скрипника, який, фактично, було повністю українізовано, український відділ при Ростовському КомВИШі. Українською мовою друкувалося 12 українських районних газет, ще 8 газет мали українські сторінки при загальному тиражеві українських газет у краї в 150 тис. примірників.
Чималих успіхів у справі українізації, і перш за все українізації освіти, було досягнуто в Нижнє-Волзькому краї. Так, за станом на осінь 1932 р. було організовано 2 українських педтехнікуми, один відділ радпартшколи, український відділ при Саратовському КомВИШі, робітничий педагогічний факультет та український відділ при Саратовському педінституті. Заснування вищеназваних учбових закладів звичайно ж не означало, що всі предмети одразу ж почали викладати українською мовою, але мета така поставлена була. Керівництвом краю було взято за настанову сповна українізувати вищеназвані середні та вищі учбові заклади протягом 1932-33 навч. року.
Подібна ситуація була і в інших регіонах, де компактно проживали українці. В 1932 р. було засновано український педтехнікум було засновано в Троїцьку. Для обслуговування українців Уральського краю в тому ж Троїцьку в 1932 р. було засновано міжрайонну газету українською мовою, яка розповсюджувалася в місцях компактного проживання українців, друкувалося 3 багатотиражних газети українською мовою. Ще в 1931 році діяло по 2 педагогічних технікуми на території Далекосхідного та Сибірського краю, Український народний університет в Благовєщенську тощо.
Та, на жаль, недовго продовжувалася така політика радянської влади по відношенню до української людності за межами УСРР. Це виявилося лише тактичним маневром, тимчасовим заграванням радянської влади. Продовжуючи політику коренізації на територіях, які компактно заселяли українці, влада ставила перед собою завдання, яке неможливо було виконати. Адже водночас із запровадженням навчання українською мовою та укорінюванням української мови в державних структурах руйнувався етнічний менталітет, побут та духовна культура українців, тобто руйнувалися саме ті національні особливості, які намагалися зберегти в мові. Насильницька колективізація, фактична заборона релігійних громад, втручання в побут та звичаї місцевого населення не сприяли підтримці влади основною масою населення.
Українізацію не вдалося зробити засобом радянизації територій, заселених українцями. Мало того, саме на цих територіях з найбільшими ускладненнями проходила колективізація, бо селяни-українці, що проживали за межами УСРР, були в основному заможними (особливо це стосується Північно-Кавказького краю, де проживали нащадки запорізьких козаків). Вони з недовірою ставилися до подібних заходів радянської влади, досить часто відверто саботували їх. Радянській владі не вдалося переконати селян українців у перевагах соціалістичного ведення сільського господарства. У липні 1930 р. на пленумі Кубанського окрвиконкому один кубанський хлібороб висловив таку думку: “Якщо хочете наказати козаку-хліборобу, торозмовляйте з ним російською мовою, але якщо ви хочете його в чому-небудь переконати, то зрозумілішою й ріднішою буде для нього українська мова”.
До грудня 1932 року компартійно-радянське керівництво методом батога та пряника (примусова колективізація з одночасним масовим відкриттям шкіл українською мовою, введення української мови в діловий обіг) намагалося переконати українське населення в необхідності колективізації та інших заходів радянської влади на селі. Та досягти цього не вдалося.
Найбільший опір (пасивний та активний) проведенню політики примусової колективізації на селі існував в Україні та на Північному Кавказі – основних хлібних житницях Радянського Союзу, де в першу чергу було необхідно завершити колективізацію. І якщо згорнути загалом політику коренізації на терені УСРР на той час було ще неможливо, то за межами УСРР, де й так було багато незадоволених українізацію, це вдалося зробити значно легше. Великодержавницькі шовіністичні сили використали невдачі хлібозаготівель на Україні та Північному Кавказі для загального наступу на українську культуру. Можна навіть сказати, що ця криза була штучно утворена і серед основних її цілей якраз і було звинувачення в усіх негараздах “українських націоналістів” та наступ на українське національне відродження. І якщо на території радянської України при наступі на “націоналістів” усе ж зберігалася українська форма, то за межами УСРР всі прояви українського життя були заборонені.
У Постанові ЦК ВКП(б) і СНК СРСР від 14 грудня 1932 р. “Про хлібозаготівлі в Україні, Північному Кавказі і Західній області” говорилося, що “легковажна, не випливаюча з культурних інтересів населення, небільшовицька “українізація” майже половини районів Північного Кавказу при повній відсутності контролю за українізацією школи та друку з боку крайових органів, дала легальну форму ворогам радянської влади для організації опору заходам та завданням радянської влади з боку куркулів, офіцерства, реемігрантів козаків, учасників Кубанської Ради”. А значить, щоб перемогти всіх перелічених ворогів, українізацію потрібно відмінити. У цій же постанові ЦК та РНК СРСР вимагають “негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських та кооперативних органів “українізованих” районів, а також всі газети та журнали, що видаються, з української мови на російську мову, як більш зрозумілу для кубанців, а також підготувати й до осені перевести викладання в школах на російську мову. ЦК та РНК зобов’язує крайком та крайвиконком терміново перевірити й покращити склад робітників шкіл в “українізованих” районах”. Цією постановою якби заборонялося українцям Кубані бути українцями.
Коли вимовляєш “а”, потрібно говорити й “б”. Наступного дня вийшла нова постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР, яка була вже спрямована проти українізації в інших регіонах СРСР за межами УСРР. У ній зазначено, що ЦК ВКП(б) та РНК СРСР “рішуче засуджують виступи та пропозиції, що виходять від окремих українських товаришів, про обов’язкову українізацію цілого ряду районів СРСР / наприклад в ДВК, Казакстані, Середній Азії, ЦЧО й ін. Подібні виступи можуть тільки грати на руку тим буржуазно-націоналістичним елементам, які, бувши вигнані з України, просякають в знов українізовані райони та ведуть там розкладницьку роботу.Доручити Крайкому та крайвиконкому ДВК, обкому та облвиконкому ЦЧО, Казакстанському крайкому та РНК негайно призупинити подальшу українізацію в р-нах, перевести всі українські газети, друк та видавництва на російську мову й до осені 1933 року підготувати перехід шкіл та викладання на російську мову”.
Як видно з цієї постанови, ніякого теоретичного обґрунтування цього рішення не було. Українізація була заборонена, на наш погляд, з трьох причин.
Першою й найголовнішою причиною було те, що радянській владі не вдалося встановити повний контроль над цим процесом. Інакше кажучи, не вдалося перемогти українську ідею на теоретичному фронті. Українізацію не тільки не змогли зробити засобом радянизації, а й навпаки, саме в українських районах був найбільший опір колективізації та хлібозаготівлям, тоді як потреби комуністичного режиму вимагали, щоб саме регіони, заселені українцями, ставали основним постачальником фактично безкоштовного зерна для держави. Українці не лише не виступали з ініціативами, спрямованими на “злиття націй”, а й навпаки, все більше підкреслювали свою “окремішність”. Щоб тримати під більш пильним контролем український національний рух радянська влада й вирішила зосередити все національно-культурне життя українців лише в межах УСРР, бо контролювати всі території, заселені українцями була не в змозі. Та й непотрібні були зайві клопоти. Адже українці, на відміну від неслов’янських народів СРСР, й так добре розуміли російську мову.
Другою причиною припинення українізації за межами УСРР було те, що після встановлення тоталітаризму в державі, після того як розкуркуленням, колективізацією та голодомором підірвали саму основу українства – селянство, в комуністичної влади відпала необхідність загравати з українцями. Вони вже не потрібні були як союзники в боротьбі за владу. Відмінити ж відразу всі започатковані раніше процеси було неможливо, тому й вирішено було розпочати саме територій за межами УСРР, тим більше, що саме на цих територіях був значно сильнішим опір запровадженню української мови в культурне та державне життя, саме на цих територіях російський великодержавний націоналізм мав найміцніші позиції. Таким чином, у прагненні ліквідувати започаткований раніше процес українізації в радянської влади було чимало союзників з числа місцевого населення, що значно полегшувало завдання.
Третя причина, на наш погляд, була зовнішня. Незважаючи на світову економічну кризу, яка тривала в той час у розвинутих капіталістичних країнах, у компартійного керівництва СРСР не було надії на швидку перемогу комуністичної ідеї, в колоніальних країнах не набув широкого розмаху національно-визвольний рух, а отже не потрібно було проявляти надзвичайну активність у намаганні показати представникам гноблених націй переваги розвитку різних національностей у складі СРСР. Тим більше, коли за цим розвитком (як було у випадку з українським рухом) було важко стежити й контролювати його.
Компартійно-радянське керівництво у цей час почало згортати національно-культурний розвиток некорінних націй. Заборона ж національно-культурного життя українців за межами УСРР стала немовби пробним камінцем, дослідним полігоном для радянської системи в подальшій ліквідації проявів національно-культурного життя інших національностей на території СРСР, у тому числі й на території України. Світове панування доводилося відкладати не необмежений строк. Потрібно було навести лад у своїй державі.
Після припинення процесу коренізації не тільки розвивати, а навіть й прилучатися до української культури на території Російської Федерації було заборонено. Ситуація з національно-культурним життям українців за межами УСРР складалася гірша, ніж за часи царату. Так, наприклад, на Кубані, виходячи з тези Луначарського про те, що "мова кубанського козацтва з часів його переселення значно змінилася і перестала бути, по суті, українською", радянська влада фактично забороняла українцям бути українцями. "Кубанцям, нащадкам запорожців, змінювали прізвища на російські - так Грім став Громовим, Малько - Малєвим і т.д. З запровадженням паспортної системи всі корінні українці-кубанці отримали в графі національність - росіянин". Отож не дивно, що при такому стані за офіційними даними українців у Краснодарському краї в 1959 році було лише 3,9%. Повсюди закривалися будь-які освітні та політосвітні установи, що так чи інакше були пов'язані з українською мовою. Всю українську літературу, підручники наказувалося здавати в НКВС. Вже наприкінці грудня, згідно з постановою Північно-Кавказького крайвиконкому від 26 грудня 1932 р., все діловодство, всі колишні українські газети та інші друковані видання були переведені на російську мову.
Також з кінця грудня 1932 р. на російську мову було переведено всі короткострокові курси по підготовці спеціалістів народного господарства та політосвітні заклади. З лютого 1933 р. у школі перестали викладати українську мову як предмет, а до 1 березня всі українські технікуми були переведені на російську мову навчання. Надбання багатьох років важкої праці були зруйновані миттєво. Викладацький склад в Уманському та Полтавському педтехнікумах змінили повністю, а в інших технікумах частково. Тоді ж було "заарештовано всіх професорів і доцентів Благовєщенського Українського Університету, Краснодарського Педагогічного Інституту, Педагогічного Технікуму в станиці Полтавській (на Кубані), Білгородського Педагогічного Інституту (на Курщині)".
За спогадами колишнього співробітника МВД В.Дєнісова 90 % кубанського козацтва були супротивниками радянського режиму. Всіх кубанських українців розділили на 4 категорії. До першої входили активні борці з радянським режимом, вони були знищені. До другої відносилися співчуваючі - їх чекало тривале ув'язнення. До третьої категорії належали ті жителі, які не довели своєї відданості режимові - їх виселяли за межі Кубані. І лише тих, які довели свою лояльність комуністичному режиму, залишали на місці. Д.Соловей у своїй монографії “Голгота України” говорить, що "на думку багатьох знаючих осіб з кіл НКВД Кубанська операція охопила близько двох мільйонів осіб. Причому близько одної чверті цієї кількості було розстріляно, а решту вивезено з Кубані на Північ Європейської частини та в Північно-Західний Сибір".
В інших регіонах українцем називатися не заборонялося, але будь-які прояви національно-культурного життя ліквідовувалися. Українці як національна меншина немовби перестали існувати. Так, наприклад, відомо, що в 1930-32 рр. наркоматом освіти УСРР, на чолі якого стояв М.Скрипник, активно проводилася агітація вчителів українців на роботу в українізовані райони за межі УСРР. Та все ж необхідної кількості набирати не вдавалося. У 1934 р. НКО УСРР вже з усіх сил відбивається від бажаючих поїхати за межі України. Видається навіть спеціальна постанова "Про відсутність учительських вакансій у школах Далеко-Східного краю, Казахстану, Сахаліну", щоб хоч якось зупинити потік бажаючих виїхати за межі України, кількість яких значно зросла внаслідок відомих подій 1933 року. Причини відсутності вакансій добре зрозумілі - українці перестали вважатися національною меншиною за межами України, а отже, українські вчителя вже були непотрібні. Інший приклад: у довіднику по Казахстану, виданому в 1935 р., говориться про успіхи в національно-культурному будівництві серед уйгур,
дунган, узбеків, а про українців ніде не згадується жодним словом.
Та навіть у самій РСФРР багато хто не зрозумів такої різкої зміни у здійсненні національної політики. Місцеві українці, як і ті росіяни, що вважали доцільним навчання рідною мовою дітей українців, почали писати листи до центральних органів влади. Вони, мабуть, вважали, що місцеві українофоби перекрутили зміст постанови ЦК ВКП(б). Тому російський наркомат освіти був змушений ще раз дати пояснення з приводу цього питання. У постанові колегії наркомосу РСФРР від 9 липня 1933 р. зазначалося: “Внаслідок запитань, які ми маємо з місць, підтвердити надіслану раніше директиву НКО про те, що всі українізовані школи на території РСФРР до осені 1933 р. мають перейти на російську мову викладання”.
Ліквідовувалися, щоправда з деякими запізненнями, українські клуби та земляцтва пролетарського студентства в Москві та Ленінграді. У цьому відношенні показовим є лист П.Постишеву від С.Ракського з Московського інституту Червоної професури (без згоди українського керівництва ліквідовувати подібні організації ще побоювалися, адже допомога іншим націям у розбудові їх культурного життя ще не припинялася). У ньому одним із головних аргументів ліквідації вищезгаданих закладів є поліпшення освоєння студентами марксизму-ленінізму, "коли вони будуть опрацьовувати по оригіналах твори Леніна й Сталіна". В цьому ж листі також підкреслювалася небезпека виникнення в таких земляцтвах проявів українського націоналізму (!):”Маючи свій клуб, будучи спеціальною національною організацією, земляцтво невільно може бути розсадником та джерелом всякого роду національних ухилів, а що ще гірше - не виключена небезпека, що під його крильцем може звити собі гніздо національно-буржуазна контрреволюція. Адже вони до подібних організацій особливо пристають. Адже саме Наркомос, ВУАН, інститут Шевченка були найбільш "липкими" для них місцями”. Але, мабуть, спочатку не було отримано згоди - вже занадто різкий би це був поворот у національній політиці партії.
Та супротивники розвитку українського національно-культурного життя не припиняли спроб добитися своєї мети. У 1934 р. владні структури придивлялися до наслідків того погрому українців, який вони вчинили в 1933 р. І якщо на території радянської України в цей час знову спостерігалося деяке пожвавлення українізації, активно висувалися українські кадри, продовжувався процес українізації у пресі тощо, то на території Росії ніякого повороту в бік українців не відбулося, бо вони вже не становили небезпеки для тоталітарного режиму.
У січні ж 1935 року все-таки ліквідовується земляцтво українських студентів, а незабаром у Москві закривається й український клуб ім. Шевченка. Серед причин закриття клубу - невисока відвідуваність, "повна відірваність клубу від робочих мас" та проникнення туди "класово-ворожих націоналістичних елементів (10 чол.)". Та все-таки, незважаючи на жорсткий режим "особливий сектор ЦК КП(б)У направив (№ 602-13 від 17.IV.1935 р.) заяву групи товаришів з протестом проти рішення президії Московської обласної Ради Професійних Спілок про закриття в м. Москві українського клубу ім. Шевченка". Та після того, як голова МОРП Сойфер направив П.Постишеву листа з переліченим вище обґрунтуванням ліквідації проявів українського національного життя в Москві, П.Постишев, а в його обличчі й ЦК КП(б)У, в телеграмі від 28.V.1935 р. погодився з закриттям: "Добре зробили, що клуб закрили. Ми не проти".
Подібне ставлення до українців за межами України було в царській Росії лише в найгірші для українського руху часи.
Більшовицьке керівництво на чолі із Й.Сталіним добре розуміло, що в тих міжнародних умовах, що склалися, коли вже ніяких надій на світову революцію не було, за допомогою ідеології інтернаціоналізму, рівності та рівноправності всіх націй втримати владу було дуже важко. У цих умовах однією з головних засад державницької політики стає своєрідний месіанський інтернаціоналізм, в якому роль визволителя належить російському народу. І лише "коли марксизм набув рис державної релігії, в тісному переплетінні з якою була проголошена й державницька ідеологія, марксизм-ленінізм почав проникати в маси". Тобто поєднувалися марксистські та великодержавницькі принципи. Щоправда компартійною пропагандою росіяни подавалися тепер не як панівна нація, а як єдино можливий народ, який вкаже вірний шлях іншим народам, “безкорисливо” допоможе їм у національно-культурному політичному та господарському розвитку.
Українізація ж (і особливо за межами УСРР) спотворювала саму ідею месіанської ролі російського народу та його культури, бо за рівнем свого розвитку масова українська культура мало в чому поступалася культурі російській і була немовби її конкурентом, бо через свої певні зв'язки з західноєвропейським світом вона мала свій окремий шлях розвитку, який не повторював шлях російської культури, а тому й не підпорядковувався їй. У такому ж випадку про жодне месіанство росіян мови вже не могло й бути. А це вже суперечило державницьким інтересам. І з цієї точки зору будь-які прояви української самобутності вже були націоналізмом.
Для розвитку ідеї про месіанську роль російського народу компартійному керівництву необхідно було щоб українська культура (хоча б на словах) успішно розвивалася, але ще більш необхідно було, щоб головну роль у цьому розвитку відігравала допомога “братнього” російського народу. Великі ж історичні традиції української культури, її зв'язки із західним світом, заважали цьому. І тому більшовицьке керівництво почало планомірно винищувати саму українську ідею та її носіїв. Якщо в 20-х роках компартійно-радянське керівництво намагалося проголосити ідею рівноправності всіх націй, критикуючи росіян за їх імперські амбіції та інші негативні риси, характерні для них, то вже після 1930 р. така критика поступово згортається й забороняється. І навпаки, почитається прославляння російського народу. Показовим у цьому відношенні є лист Сталіна Дем'яну Бєдному від 12 грудня 1930 р., де Сталін критикує письменника за те, що той виголошував, "що Росія в минулому являла собою посудину мерзоти і запустіння, що нинішня Росія являє собою суцільну "перерву", що "лінощі" і "прагнення сидіти на печі" є мало не національною рисою росіян взагалі, а значить - і російських робітників… це не більшовицька критика, а наклеп на наш народ, розвінчання СРСР, розвінчання пролетаріату СРСР, розвінчання російського пролетаріату". Адже, на думку Сталіна, "революціонери всіх країн одностайно аплодують радянському робітничому класові, авангарду радянських робітників, як визнаному своєму вождю… Все це вселяє (і не може не вселяти!) в серця російських робітників почуття революційної національної гордості, здатне рухати горами, здатне творити чудеса".
Поступово в СРСР створювалася така атмосфера, в якій бути неросіянином ставало соромно адже належати до авангарду робітничого класу - це велика честь!), це сприймалося як якийсь вроджений недолік, який будь-що необхідно було надолужити. І звичайно, українізація на території Росії аж ніяк не вписувалася в цю схему. Успішна ліквідація дерусифікаторських процесів у районах компактного проживання українців за межами УСРР була немовби прикладом для партійного керівництва.
Прискорення політики коренізації національно-культурного життя серед українців за межами УСРР припадає на 1930-32 рр., тоді як подібні процеси стосовно національних меншостей України відбуваються в 1930-33 рр. Таким своєрідним “спалахом” коренізації влада намагалася роз’єднати представників неосновних націй, поставити їх на полярні позиції під час проведення насильницької колективізації. Оскільки ті українці, які проживали за межами УСРР були в основному досить заможними, то стає зрозумілим, що, започатковуючи колективізацію на цій території, влада вважала вкрай необхідним для себе протиставити заможних українців біднякам та середнякам. Потрібно було не допустити їх спільного виступу проти колективізації. Своєю ж, рідною, влада могла здаватися хоча б частині українських селян лише за умов пояснення мети своєї політики українською мовою.
Доки комуністичним можновладцям вигідним було здійснення українізації в районах компактного проживання українців, доти це процес проходив успішно. Він відчутно посилився, як ми вже зазначали вище, у 1930-1932 рр., коли у Радянському Союзі відбувалася колективізація сільського господарства. Та лише потреба у підтримці частиною селян свого курсу відпала – то відразу будь які прояви українських форм національно-культурного будівництва за межами УСРР були заборонені. При цьому прихильників українізації компартійна верхівка використала для виправдання своїх злочинних дій на селі – причиною негараздів оголошувалася “петлюрівська українізація”. Таким чином формувалася думка, що будь-які прагнення українців розвивати своє національно-культурне життя за межами УСРР є проявом “петлюрівщини”.
Згортання цих процесів за межами УСРР відбулося в основному наприкінці 1932 - на початку 1933 р., остаточно завершившись у 1935 р., тоді як подібні процеси стосовно національних меншостей України відбувалися протягом 1934-38 рр. У тому ж таки 1938 р. розгортається новий наступ великодержавного шовінізму на українську культуру в межах УРСР. Успішному завершенню цього наступу завадили відомі міжнародні події.
Тож ми бачимо, що в здійсненні національно-культурної політики стосовно українців за межами УСРР компартійне керівництво СРСР випробувало на життєздатність свої принципи національної політики, повторюючи чи маючи намір повторити подібні дії пізніше на території України як стосовно нацменшин, так і щодо самих українців. За умов встановленого тоталітаризму Й.Сталін самочинно вирішував, коли нації досягли свого розквіту при соціалізмі, після якого, згідно з відомими принципами національної політики більшовиків, повинен розпочатися процес злиття соціалістичних націй. З “теоретичним обґрунтуванням” же злиття націй ще до перемоги соціалізму у світовому масштабі проблем теж би не виникло – перед очима був свіжий приклад обґрунтування В.Леніним можливості перемоги соціалізму в одній країні.