КОРЕНІЗАЦІЯ

Історія України ХХст.

Одним з принципово важливих аспектів культурних процесів в Україні була політика коренізації – надання народам СРСР можливості розвивати власні культури, мови, готувати національні кадри з метою посилити вплив комуністичної партії у національних районах. Ці програмні ідеї, покладені в основу рішень XII з'їзду РКП(б) у квітні 1933 року були чітко реалізовані в  основних положеннях політики коренізації:

- підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності;

- врахування національних чинників при формуванні партійного і державного апарату;

- організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей;

- глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури.

В Україні коренізація набула характеру українізації, у практичному здійсненні якої виокремлюють  два аспекти: українізацію і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин.

Суть політики коренізації полягає в спробі більшовицького керівництва очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах. Цю тезу можна підтвердити висловами осіб, які у вирішенні національного питання займали діаметрально протилежні позиції. Нарком освіти України О. Шумський вважав, що «зростання української культури й української інтелігенції йде швидким темпом, що коли ми не візьмемо в руки цього руху, він може пройти повз нас»; з ним повністю погоджувався Й. Сталін, наголошуючи: «У заявах Шумського... є деякі слушні думки. Справді, широкий рух за українську культуру і українську громадськість почався і росте на Україні. І віддавати цей рух у руки чужих нам елементів не можна ні в якому разі».

Загальна мета коренізації охоплювала такі прагнення:

- створення у світового співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку радянських республік ; формування привабливого іміджу СРСР на міжнародній арені;

- пошук спільної мови з селянством;

- залучення на свій бік національної інтелігенції;

- зняття в перспективі наростаючих протиріч між народними масами й партійним , радянським, господарським апаратом;

- спроба більшовицького керівництва очолити й поставити під контроль процес національного відродження;

- зміцнення новоутвореної структури  - Радянського Союзу   - шляхом  надання республікам прав «культурно-національних автономій», що мало принаймні частково компенсувати їм втрату політичного суверенітету.

 Користуючись деякими правами і можливостями, що мали КП(б)У і Уряд УРСР згідно із союзним Договором та Конституцією СРСР 1924 p., патріотично налаштована частина компартії України розгорнула в 20-х роках активну діяльність, спрямовану на проведення українізації і широкого культурного будівництва, її складовими були:

-         підготовка та залучення кадрів української національності до партійних і державних органів та установ ;

-         запровадження в усіх установах і навчальних закладах української мови;

-         видання газет, журналів, книжок українською мовою;

-         усебічний розвиток української культури під контролем партійного керівництва;

-         глибоке вивчення національної історії, відродження традицій;

-         створення умов для розвитку мови та культури всіх національних меншин, які мешкали в Україні.

Кампанія українізації охопила всі сфери життя Української РСР. Одним з головних її напрямів було розширення сфери вживання української мови в державній сфері. 3 серпня 1923 року була створена організація для державних чиновників і партійних функціонерів курсів української мови ( той, хто не пройшов відповідного іспиту, ризикував втратити свою посаду). 1925 року було введено обов’язкове вживання української мови в державному діловодстві, а 1927  - переведено партійну документацію на українську мову. У результаті: якщо у 1922 р. українською мовою велося лише 20% усього діловодства, то у 1927 р. цей показник досяг 70%; у 1927 р. в апараті ЦК КП(б)У 42% працівників володіли українською мовою.

Відчутно торкнулася політика українізації й народної освіти, у ході її здійснення можна виокремити такі заходи:

-         Відсутність фінансування , нестача освітянських та наукових кадрів, класовий підхід до працівників освіти й науки;

-         Насильницька реорганізація «Просвіт» у сільські будинки та хати-читальні;

-         Створення розгалуженої системи освітніх закладів;

-         Безкоштовне навчання дітей у загальноосвітніх та професійно-технічних закладах;

-         Створення навчально-виховних закладів для сиріт і безпритульних;

Зростання кількості шкіл з українською мовою викладання.

Реальними практичними кроками для здійснення політики коренізації (для України — «українізації») стали декрети ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 року, у яких проголошувалася рівність мов і вказувалася  необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипник, Л. Каганович, О. Шліхтер, М. Попов, О. Шумський та ін. (з усіх членів комісії з українізації уціліли лише Л. Каганович та О. Бойченко — згодом відомий український письменник).

Слід звернути увагу на кампанію з ліквідації неписьменності дорослих та її підсумки для України:

-         Розгортання більшовиками кампанії з ліквідації неписьменності дорослого населення;

-         Травень 1920  - видання IV Всеукраїнським з’їздом рад постанови про боротьбу з неписьменністю , згідно з якою все неписьменне населення віком від 8 до 50 років було зобов’язане навчатися грамоті.

-         Здійснення загального керівництва кампанією з ліквідації неписьменності Головполітосвітою, до складу якої входила Всеукраїнська надзвичайна комісія з боротьби з неписьменністю.

-         1923р  - заснування в Україні під головуванням Г. Петровського товариства «Геть неписьменність!»

-         Забезпечення державою безкоштовного навчання в гуртках лікнепу ; надання пільг тим, хто їх відвідує( звільнення робітників від праці на 2 години зі збереженням заробітної плати; отримання селянами 25% знижки на обов’язкове страхування майна тощо).

За порівняно короткий час енергійне втілення в життя політики українізації дало

значні результати.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років політика коренізації, що сприяла зростанню національної самосвідомості, національному відродженню, почала здавати позиції під тиском міцніючої командно-адміністративної системи, за межі якої вона дедалі більше виходила. У цей період українізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про «націоналізм» та «націонал-ухильництво». У Сталіна була чітка мета: тримати під неослабним контролем розвиток національних процесів, але досягти цього, «оволодіти новим рухом на Україні за українську культуру, — писав він у листі до Л. Кагановича ще у квітні 1926 p., — можна, лише борючись з крайнощами... в лавах комуністів... тільки в боротьбі з такими крайнощами можна перетворити зростаючу українську культуру й українську громадськість на культуру і громадськість радянську».

Політика українізації була одним із національних різновидів політики коренізації, здійснюваної керівництвом ВКП(б) з 1923 року. Мета політики коренізації в загальносоюзному масштабі - завоювання довіри неросійського населення, втягування його в орбіту владних інтересів та активна участь націоналів у модернізаційних процесах. Завдання стояли суто практичні, потрібні як для зміцнення влади в суспільстві, так і для створення можливостей для прискореного економічного розвитку, що було важливою умовою вдалої конкуренції зі світовими розвинутими країнами. Особливу роль у такому ставленні до національного питання відігравав також інший зовнішньополітичний чинник: сталінське керівництво на власному досвіді переконалося, що комуністичні ідеї привабливіші для колоній та напівколоній (що свого часу фактично заперечував К. Маркс), а відтак демонстрація переваг національно-культурного розвитку неросійських народів відігравала важливу роль у створенні там позитивного іміджу більшовицької влади та поширення комунізму.