Голодомор на Кубані 1932—1933 років

Голодомор проти українців - злочин!

    Голодомор на Кубані 1932—1933 років

Голодомор на Кубані 1932—1933 років — штучно створений голод  в сільських районах Кубані й Північного Кавказу з метою зменшення населення, більшість якого становили на той час в регіоні етнічні українці.

За даними Всесоюзного перепису 1926–1937 років, сільське населення на Північному Кавказі скоротилося на 24%. На Кубані тільки за період з листопада 1932 р. по весну 1933 р. число задокументованих жертв голоду склало 62 тис. чоловік. На думку інших істориків, реальна цифра загиблих в рази більше.

Голод супроводжувався тотальним винищенням козаків і селян, засланнями до Сибіру, політикою переселення, денаціоналізації і боротьби з проявами української і козацької свідомості. За масштабами жертв Кубанський Голодомор не поступається голоду на інших територіях,  а його наслідки стали катастрофічними для села, козацтва і української національно-культурної традиції в регіонах Північного Кавказу.

1.Геноцид  українського народу

Як і на території УРСР на Кубані проводилися політика, що призвела до голоду. Те, що він на Кубані був штучним і є геноцидом українського народу, свідчать і дані офіційного перепису населення. В результаті цих подій значно скоротилася кількість населення, особливо чоловічого. Дані чисельності населення є яскравим свідченням того, що голод, розкуркулення і репресії спричинили більше наслідків в тих областях, де населення активно супротивилося політиці вищого керівництва СРСР на чолі з Й. Сталіним. Відповідно до перепису населення 1926 року на Кубані проживало близько 1,5 млн українців, зокрема в Кубанському окрузі їх проживало 916 тисяч, що становило 62% всього населення; в Ставропольському окрузі 246 тисяч українців (34%), Чорноморському − 104 тисячі (38%), Терському — 194 тисяч (30%). Згідно перепису населення Краснодарського краю 1958 року українців в краї проживало вже лише 137 604 чол. (3, 96%). Тобто за 32 роки з 1926р. по 1959 рік, завдяки голодомору, депортаціям, чисельність українців на Кубані зменшилось на 1 млн. 362 396 чол. Перепис населення, котрий було проведено 2010 року, засвідчив катастрофічне зменшення чисельності саме українців на цих землях, головною причиною якого став саме голод 1932-33 років. Згідно з цим переписом, у Краснодарському краї зараз проживає лише 84 тисячі українців (1,6%), а в Ставропольському — 30 тисяч (1,1%). Разом це становить ледве 114 тисяч українців. Це майже в 15 разів  менше ніж було в 1920-х роках. Про  це писало інтернет-видання «Українська Кубань».

2. Радянська влада досягла поставлених цілей

Наслідки цілеспрямованої політики Й. Сталіна відчуваються й сьогодні: в Україні менше, на Кубані більше. Якщо в 1925 році на Кубані працювало майже 150 україномовних шкіл, то зараз нема жодної; якщо у 1920-х роках у краї діяли видавництва, редакції, котрі випускали україномовні видання, то зараз на Кубані не випускається жодної газети чи журналу українською мовою; в краї немає українського радіо і телебачення. 

3. Спогади

Дослідник Кубані, український письменник і історик, автор праці «Малиновий клин» Дмитро Білий, батьки якого були вихідцями з Кубані, наводить такі спогади очевидців:

У ті страшні роки  1932-33 батько Коновалов Іван Іванович  однієї дівчинки, Коновалової Марії Івановни, спогади якої, я знайшла, врятував 38 дітей.

Її спогади:

"Отец подбирал на улице еле живых ребят и брал под свою опеку. Он сумел спрятать у нас во дворе под навозной кучей четыре мешка зерна. Каждую ночь брал оттуда тайком понемногу. Мама варила кашу на сорок с лишним ртов - каждому доставалось по ложке. Ещё траву ели. А дети те спасённые, когда выросли, часто к маме моей в гости приезжали, подарки привозили. Помнили, хотя открыто говорить о том голоде в советское время было нельзя. А отец от тифа скончался в 1933 году. Мы к тому времени зерно всё съели. И мама моя, Евдокия Васильевна, каждую ночь ходила в степь 18 км до кукурузного поля и обратно, чтобы нам принести початков. Если бы её схватили с поличным, то нас бы тоже в Сибирь отправили. Тогда за один початок давали 10 лет.

Мама часто вспоминала коллективизацию, когда станичников в колхоз загоняли. Надо было весь скот колхозу отдать и все орудия труда. Отцу моему больней всего было с конём расстаться. Он тому коммунисту, что принимал от него добро, сказал: «Ты коняку-то моего привяжи, а то он сейчас за мной пойдёт». Отец потом маме рассказывал, что конь его заплакал.

Как мы выжили, не знаю. Столько станичников тогда вымерло, убито было, сослано. До сих пор народу у нас в станице меньше, чем в начала 30-х гг. было.

После коллективизации мы все превратились в крепостных. Денег нам не платили, только начисляли трудодни. Я с юности и до пенсии трудилась в колхозе".

Прочитавши усі ці спогади, факти та статті про голодомор на Кубані, кожна людина повинна зробити правильні висновки.

Мені важко читати усе, що пов’язано з трагічною історією українського народу.  І тут виникає питання у людей : «Чому важко?Ти ж не українка!». Так, я не українка, але я дитина українського народу.  Тому що з самого дитинства я тут росла, вчилася та формувалась як особистість. Я дишу українським повітрям,  ходжу на українській землі, їм український хліб та живу з українцями. Тому я ніяк не можу бути байдужою до цієї країни.

Чому я обрала саме голодомор на Кубані? Тому що, я народилася на Кубані і доля цього краю  також не може бути байдужою для мене.