Боротьба ОУН і УПА

Боротьба ОУН і УПА проти гітлерівського і сталінського режимів за відродження української незалежної держави

Для нас, українців, свобода й незалежність завжди були значимими та обов’язковими складовими держави. З початку загарбання наших етнічних земель ми боролися за право бути вільними. Такими борцями за Україну були й ОУН та УПА. Думки людей розділились: хто ж вони, члени ОУН та УПА, – герої чи терористи?

Ліквідація греко-католицької церкви, насильницька колективізація, масові депортації викликали в місцевого західноукраїнського населення опір діям влади. Ядром цього опору стала Організація українських націоналістів, що була створена  3 лютого 1929 року, та ціллю якої стало встановлення Української соборної самостійної держави, її збереження та розвиток. Створивши власну Українську повстанську армію, ця організація вела боротьбу за самостійну соборну Українську державу, за справедливий лад у державі без панів, поміщиків і більшовицьких комісарів, за справедливий міжнародний устрій на основі прав кожного народу на самостійний розвиток.

Як же все починалося? Першим ворогом з початку заснування ОУН була Польща. Крайовий провід ОУН тлумачив терор як засіб, що мав призвести до загального антипольського повстання. Терористичні акти разом з відповідними діями польської влади мали довести українське населення до стану постійного революційного кипіння, щоб у слушний момент взятися за зброю і стати до остаточної розправи з ворогом. Кажуть, що ціль виправдовує засоби. У цьому випадку це, безперечно, правда, адже ОУН намагалася зробити усе можливе для того, щоб Україна нарешті визволилась від панування закордонних впливів. У 1939 році проголосила свою незалежність Карпатська Україна, після чого (за потурання Німеччини) на її терен увійшли угорські війська. «Карпатська Січ» вела боротьбу з окупантами, проте сили були нерівними і новостворену державу було ліквідовано. Звідси й почалося протистояння між нашими бійцями та німецькими окупантами, але все було не так просто, тому мусили коритися хоча б для того, щоб Україна стала незалежною.

У цей самий час відбувся розкол ОУН після смерті лідера організації Євгена Коновальця. Криза організації викрила фундаментальні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні та членами Проводу українських націоналістів (ПУН), які жили за кордоном. Краєві кадри прагнули відстоювали авторитарні ідеї та методи під сильним впливом ідей Дмитра Донцова, який пропагував культ сили. Старші провідники ОУН хоча і не цурались терору, були більш поміркованими. Після смерті Євгена Коновальця ПУН очолив полковник Андрій Мельник. Група молодих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем, домагалася від ПУН та його голови А.Мельника зміни тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох його членів. Члени цього крила ОУН стали називати себе «бандерівцями», членів же другого крила — «мельниківцями» або ОУН(м).

Війна… На диво, це жахливе явище активізувало українську націю. Але що ж могло захопити й повести на жертовне та самозречене протистояння тоталітаризму сотні тисяч селян, ремісників, студентів, учителів, військових і робітників? Звичайно, думка про те, що наша держава стане суверенною. Треба зазначити, що рух націоналістів був заздалегідь приречений, адже занадто велику силу мали тоталітарні системи, що зійшлися у основній сутичці. Голови та «ідейні натхненники» Німеччини та СРСР не залишали жодного шансу для будівництва самостійної України: не було їй місця в арійській моделі "нової Європи", а сталінізм за природою своєю не міг відмовитись від "ласого шматка", яким була наша держава для них. Тому, мусили обирати хоч якийсь шлях, щоб вести боротьбу.

Напад Гітлера ОУНівці обох сторін зустріли як допомогу в проголошенні незалежності.  "З точки зору німців, – вважає історик Орест Субтельний, – основна користь ОУН полягала в тому, щоб служити диверсійною силою для створення хаосу в радянському тилу. Зі свого боку, націоналісти, розчаровані політикою Гітлера щодо Карпатської України, не мали наміру бути знаряддям для Берліна. Вони планували скористатися війною й поширити по всій Україні свій вплив. Відтак кожна сторона прагнула використати іншу у своїх власних, часто протилежних цілях".

Реальні цілі Німеччини стали зрозумілі після проголошення відновлення Української Держави 30 червня 1941 року. Сумнозвісний міністр закордонних справ Німеччини Ріббентроп заявив, що ця дія немає жодного конституційного значення. Того ж дня політичне бюро ОУН (б) опублікувало в Берліні Декларацію, в якій, підтвердивши свою відданість Акту, навідріз відмовилося відкликати його. Це був початок запеклого конфлікту між колишніми «союзниками».

Я дійшла висновку, що окупанти завжди однакові. Німці накладали важкі повинності на українців, як, наприклад, примусову здачу хліба, що раніше вже робила влада СРСР. Це викликало справедливе невдоволення у народу. Перші збройні формування стихійно виникають у волинських і поліських лісах ще у 1941 році під такими назвами як "Поліська січ", "Поліське лозове козацтво" та ін.

У жовтні 1942 року була створена УПА, дата започаткування якої припала на свято Пресвятої Покрови. Це було диво і неабияка відповідь країнам-окупантам, адже, не маючи власної держави та перебуваючи під впливом ворогів, Україна змогла сформувати боєздатну армію, що поширила свій вплив на велику частину рідних земель та достатньо довго тримала оборону.

Люди вступали до лав УПА, бо бачили ті безчинства, що чинила німецька армія на їх землях: підпали, крадіжки, вбивства. Обороняючи свої землі, українці не раз жертвували собою. Один із перших боїв відбувся 7 лютого 1943 року, коли сотня Г.Перегійняка здійснила напад на німецькі поліцейські бараки у містечку Володимирець. Важливими були бої біля Оржівського лісокомбінату під Рівним, в Острозі, у селах Велика Любаша, Постійне, Янкевичі, Яполоть на Костопільщині.

Збережені документи УПА містять згадки про дрібні бойові зіткнення з німцями, при цьому відсутня інформація про битви з великими силами вермахту. Остаточне рішення про виступ проти німецьких окупантів ОУН-Б прийняла на III конференції 17-21 лютого 1943 р. До другої половині 1943-го збройні загони ОУН-Б і УПА взяли під контроль значну частину сільських територій округу Волинь і Подолія райхскомісаріату Україна. Хоч німці й кинули цілу дивізію для боротьби з націоналістами, та зазнали значних утрат.

Німці почали готувати широкомасштабний наступ на УПА. У 1943 році територія Полісся та Волині нагадувала котел, де велася запекла боротьба між фашистами, радянськими військами та націоналістами. Однією з найбільших акцій проти повстанців була операція під командуванням генерала фон ден Баха. Німці зосередили на Волині великі каральні сили: 27 літаків, 50 танків, 10 моторизованих батальйонів із важкою зброєю та артилерією і біля 10 тисяч солдатів з польськими поліцаями. Фашисти в тих боях втратили понад три тисячі чоловік. Повстанці здобули перемогу, але дорогою ціною, – загинуло 1237 людей.

Обидва табори ( радянський та німецький) намагалися дискредитувати повстанців: фашисти приписували їм зв'язок із Москвою, а радянська влада – навпаки.

Уже в квітні служба ренхекомісара склала карти генерального округу Волинь-Поділля, на яких була показана справжня ситуація німецького управління. Починаючи віл лютого 1943 року, цей регіон був великою мірою контрольований рухом опору. Але генеральний округ Волинь-Поділля простягався аж до кордону з Білорусією і мав 80 506 кв. км, де проживало 4 мли. 212 тис. мешканців. Цей регіон мав велике значення з економічного погляду.

В одному з німецьких рапортів підкреслювалося, що коли йдеться про український національний рух, тоді "треба повністю евакуювати місцеве населення з цих районів". Рапорт інформував, що повстанці часто вживали важку зброю, навіть гармати, які здобули "у словаків та інших".

У травні 1943 р. у Волинській, Подільській, Житомирській областях, тобто на території 145 308 кв. км (43% території Рейхскомісаріату Україна) німці повністю втратили 32% орної землі, 17% виробництва хліба, 33% рогатої худоби тощо. Тоді як у 1942 р. Україна постачала для німців на фронті всю необхідну кількість м'яса, то тепер німці змушені були везти 6 тис. тонн м'яса з Рейху.

      Велике значення для українців мало й те, що ОУН-УПА рятували людей, а в першу чергу молоде покоління, від примусового вивозу їх на рабську роботу до Німеччини.

      Але, проаналізуючи, можна дійти висновку, що Протинімецький фронт ОУН і УПА, який виник на початку 1943 р. і проіснував до середини 1944 р., відіграв винятково важливу роль в українському русі опору в роки Другої світової війни. Збройний виступ проти нацистської Німеччини, яка категорично заперечувала можливість існування самостійної України, дозволив ОУН(Б) згуртувати в лавах УПА тисячі українських патріотів і об'єднати їх навколо ідеї боротьби за Українську самостійну соборну державу. Однак боротьба ОУН і УПА на протинімецькому фронті не набула пріоритетного значення в стратегії українського руху і мала тимчасовий характер, тому що головним ворогом української самостійності визнавався московський імперіалізм. Цей базовий принцип зводив бойові дії повстанської армії проти німців до форм «самооборони народу» і трактував нацистів, як тимчасових окупантів України. Збройні акції УПА на протинімецькому фронті не мали стратегічного значення і не впливали на хід боротьби між Німеччиною і Радянським Союзом, а лише обмежували діяльність німецької окупаційної адміністрації стосовно економічної експлуатації теренів Волині—Полісся, де створювалася матеріальна база українського самостійницького руху. Разом з тим спротив ОУН і УПА німецькій політиці у північно-західному регіоні України в певній мірі обмежував можливості гітлерівців стосовно боротьби з радянським партизанським рухом на Волині—Поліссі та в прилеглих до цього терену районах Правобережної України.

Після звільнення Західної України від нацистів, ОУН-УПА почали свою боротьбу проти радянської Росії, що не ні на крок не відставала від Німеччини в спробах поневолити українців.

На цьому етапі загони УПА тримали під своїм контролем досить значну територію — майже 150 тис. км2, На якій намагалися створити альтернативні радянським органам влади національно-державні структури. Формування повстанців мали у своєму складі кавалерійські та артилерійські частини. Активність УПА була ще досить високою: так, за перше півріччя 1945 р. вона здійснила 2207 збройних акцій.

Наприкінці 1946 р. Українська Головна Визвольна Рада прийняла рішення про докорінну реорганізацію УПА, суть якої полягала в демобілізації частини повстанців, відправленні певної кількості вояків на Захід і організації підпілля з найстійкіших і найвитриваліших людей. За висловом одного із ідеологів ОУН—УПА, у цей час розпочався перехід «від форм широкої повстанської боротьби до форм боротьби глибоко підпільної».
         Зрозумівши ілюзорність своїх сподівань на радянсько-американську війну, ОУН і командування УПА на початку 1947 р. переходять до тактики партизанської війни невеликими групами, широкої підпільної боротьби, саботажу, антирадянської пропаганди, індивідуальних терористичних акцій проти представників правлячого режиму.

У цій боротьбі жорстокість допускали обидві сторони. Спалені й збезлюднені хутори та села на західноукраїнській землі — це часто справа рук не «бандерівців»  хоч як би не переконувала у протилежному радянська пропаганда, а тих, хто з ними боровся. Без селян бандерівці не змогли б так довго протистояти державній військовій машині, їм ні на кого й ні на що було опертися, нізвідки було черпати ресурси для боротьби.

Постійні облави, блокади цілих районів призводили до розгрому погано озброєних загонів УПА. Тактична лінія УПА, курс на масовий опір західноукраїнського населення радянській владі давав привід сталінському керівництву для широкомасштабних каральних акцій у регіоні. Тому під колесами репресивної машини опинились не лише повстанці. Свавілля, беззаконня, провокації стали нормою поведінки спецвійськ у Західній Україні.

 Вони боролись до загину… Відчутним ударом для них стала загибель 5 березня 1950 р. головнокомандуючого УПА, керівника підпілля ОУН на західноукраїнських землях, голови УГВР Р. Шухевича. Його замінив В. Коваль (Крук), який у 1954 р. був схоплений органами держбезпеки. У збройній боротьбі загинуло не менше півмільйона патріотів. Та ідею самостійної України підхопили інші покоління борців.

Після війни марними виявилися сподівання на лібералізацію сталінського режиму. В Україні були повністю поновлені структури тоталітарної системи, тривали репресії, особливо проти інтелігенції. Під забороною опинилася греко-католицька церква, на західноукраїнських землях відбулася насильницька колективізація. Збройний опір ОУН—УПА був зламаний.

Та те, що зробили для України члени ОУН-УПА неможливо переоцінити. Вони боролись до загину! Боролись за нас!

Слава Україні! Героям Слава!