Дисидентський рух

​Коли у 60-х роках ХХ століття у країні була бездержавність, зростала русифікація, відбувалися постійні утиски національно-культурного життя українців, панувала партійно-державна бюрократія, звісно, що була маса людей, які були незадоволені таким становищем. Так, у знак протесту до всіх негараздів та негативних процесів, які відбувалися у той час в державі виник дисидентський рух.

​Цей рух був досить довготривалим, тривав приблизно 20 років. Він об’єднував опозиційні інтелектуальні сили. Приблизно 80 % дисидентів становила інтелігенція. Важливим є те, що він створив осередки майбутніх масових рухів. Дисидентство також називають «духовною опозицією». ​Сам термін «дисиденти» вживався для позначення інакодумців, чиї погляди не збігалися із політикою центральної влади. Ними ставали представники усіх професій: селяни, робітники, вчителі, науковці, літератори, та інші. Загалом, цей термін прийшов до нас із Заходу, за підрахунками дослідників, у 1960-1970 роках кількість людей, які були заангажовані у різних формах дисидентської діяльності, сягала близько тисячі осіб. ​Найактивніше висловлювали свою позицію Київ і Львів, менш активні, проте також помітні прояви дисидентства були і в інших містах України. Це і Дніпропетровськ, й Одеса, Івано-Франківськ, Луцьк, та багато інших. ​У різних частинах держави цей рух виявлявся по-різному. Також ідеї, які мали на меті дисиденти могли бути відмінними одна від одної. Формування цих об’єднань на території України почалося ще в 1950-х роках. Групи людей створювали спілки, на меті яких було національне визволення. ​Таких організацій у державі налічувалось багато, їхня діяльність поділялась на два типи: одні діяли легально, інші – в підпіллі. Останні можна було знайти переважно на заході України, де створювались підпільні антирадянські групи. Однією з них була «Об’єднана партія визволення України»(ОПВУ), яка сформувалась на Івано-Франківщині у 1955 році. Її членами були молоді студенти та робітники, очолив рух Богдан Германюк. Діяльність ОПВУ була суто пропагандистською, представники організації поводили агітацію серед населення, поширювали листівки, тощо. Це об’єднання мало свій статут, програму і текст присяги. Богдан Германюк згадував: «Ми рішили вести агітаційну роботу і призивати всю Україну, весь наш український народ до боротьби: і релігійних, і інтелігенцію, і робочи х – всіх ми мали на увазі долучати до цієї боротьби. Крім того, ми мали наміри зв’язатися з другими республіками: з Білорусією, з Естонією, з Латвією, з Грузією, тому що вже тоді зрозуміли, що якщо будемо всі разом боротись, то Совєцький Союз не в силі буде встояти, і тому така в нас зародилася ідея, щоби об’єднати всі республіки і наш весь український народ, щоби боротись за незалежну Україну. » Тож ми бачимо, яку ідею несла ця підпільна організація Івано-Франківщини – самостійна Україна! Проте, діяльність ОПВУ була викрита у 1958 році, її члени були засуджені. ​Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) – ще одна організація дисидентів. Вона була створена на Львівщиі за ініціативою юриста Левка Лук’янченка. Вважається, що об’єднання сформувалось у 1959 році, до 1961 року група нараховувала всього біля десяти членів – жителів різних областей України. Їхнім головним завданням була ненасильницька боротьба за громадські національні, економічні та культурні права в Україні. А також боротьба за самостійність держави. Члени УРСС вважали тогочасне становище нашої країни колоніальним, проте їхня програма все ж базувалась на засадах марксизму – ленінізму. Цю організацію вважають першою саме дисидентською групою і за засобами боротьби, і за метою. УРСС проіснувало не довго, у січні 1961 року їхню діяльність викрили, ув’язнили членів. ​У 1964 р. У Заїідній Україні також була створена організація «Український національний фронт». Задум створити цю групу з’явився у Дмитра Квецька. Своїм завданням визначив боротьбу за незалежність держави. До 1967 р. УНФ розгорнув діяльність у п'яти областях України. Програма фронту ставила за мету відокремлення України від Росії, створення української самостійної держави в її етнографічних межах. УНФ дотримувався засад націоналізму й уважав республіку колонією Росії. Так оцінювали долю Батьківщини й учасники інших груп. У відповідності з цим поставало питання про боротьбу з російським шовінізмом, великодержавною політикою Москви, тобто питання національно-визвольного руху українського народу. Ці групи справді переходили від обставин діяльності ОУН до умов послаблення терору і репресій. Їх структура, цілі і програми були актуалізовані. ​Основна ж частина опозиційної інтелігенції нового покоління у 60-х роках прийшла до боротьби з режимом через культурно-освітні проблеми. Це були представники Центру та Сходу України. Основою їхніх домагань були проблеми української мови та культури. Ці опозиціонери вимагали від влади повернутися до ленінських принципів у національній політиці. Найкраще ці вимоги викладено в роботі Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». ​Цей твір Івана Дюби був написаний у 1965 році, автор з марксистських позицій проаналізував національно-культурну політику радянської влади в Україні. Поштовхом до написання цієї книги стало проведення в 1965 році у державі репресій проти української інтелігенції. У своїй роботі, Іван Дзюба доводив, що компартія ще за часів Сталіна перейшла на бік російського шовінізму. Він був твердо переконаний, що політика КПРС, зокрема щодо України, суперечить корінним інтересам українського народу і вбачав вихід у поверненні до ленінських принципів національної політики. Цю працю поширювали у самвидаві, а у лютому 1968 року було опубліковано в журналі «Сучасність». Звісно, що реакція влади на книгу була жорсткою і негативною. «Інтернаціоналізм чи русифікація?» визнали анти радянським твором, а її читання - злочином. Книга була видана в Україні лише 1991 року. ​Найбільше представників української інтелігенції входило до складу шістдесятників. Найбільше проявили себе у 60-х роках ХХ століття. Їхня політика несла у собі опозицію до радянського тоталітарного режиму. Шістдесятники виступали за свободу творчості, намагалися захистити національну мову та культуру українського народу. Вони влаштовували неформальні літературні зустрічі, художні виставки, ставили вистави, вечори пам’яті репресованих митців. Культурницька діяльність шістдесятників викликала незадоволення російської влади. Вони зазнали жорсткого опору партійного апарату, у відповідь, частина з них пішла на компроміс із владою, інші – еволюціонували до відкритого протистояння режимові. Часто ідеї шістдесятників поширювались у «самвидаві». ​Виготовлення й розповсюдження «самвидаву» було однією з головних організаційних форм руху наприкінці 60-х. За допомогою цього всеукраїнського підпільного видання, національний український рух ще більше згуртувався. Головним завданням «самвидаву» було поширення негайної інформації про важливі, недопущені до розголошення, події, шляхом розповсюдження листівок і документів. У нимх містились питання про нерозв’язане національне питання, вияви антирадянського опору, протести громадян проти порушення законів на судових процесах, про арешти, суди й позасудові репресії. Розповсюджувались стенографічні записи допитів і судових процесів, ревеляції в’язнів у в’язницях, виправно-трудових таборах, психіатричних лікарнях, тощо. Російські дослідники визначили «самвидав» як суть опозиційної діяльності в СРСР. «Адже до чого зводилася дисидентська активність 1950-1980 років? Відсотків на дев’яносто п’ять – до породження різного роду текстів. Художніх, правозахисних, наукових, публіцистичних, політичних – будь-яких!» Одного разу Володимир Буковський, письменник, публіцист , сказав : «Сам пишу, сам поширюю, сам сиджу за це в тюрмі.» Саме ці слова можна вважати символом «самвидаву». ​Тож, дисидентський рух почав формуватися на території України в 50-х роках ХХ століття. Це були опозиційні організації проти насильницького режиму Москви. Переважна більшість дисидентів – інтелігенція. Органіязації діяли як підпільно, так і в голос заявляли про свої ідеї та наміри. На жаль, діяльність фактично усіх груп дисидентів була закрита російськими органами влади. Величезна кількість представників української інтелігенції була репресована. Проте дисидентські рухи на території нашої держави мають величезне значення. Цей рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав демократичні суспільні ідеали. У період перебудови і здобуття незалежності значною мірою були легалізовані і використані традиційні дисидентські лозунги: гласність, демократизація суспільного життя, правова держава, відкрите суспільство тощо. Виконала Студентка 1 курсу, 2 групи, Кулібаба Анастасія