Першими вмирали від
голоду чоловіки. Пізніше діти. І останніми жінки. Але перед тим, як умерти,
люди часто втрачали розум і переставали бути людьми.
Найжахливіше виглядали малі діти, зі скелетними
кінцівками, що звисали з роздутих животів. Голодування стерло з їхніх облич
будь-які сліди молодості, обернувши їх на вимучених потвор; лише в їхніх очах
теплилися залишки дитинства. Скрізь знаходилися чоловіки і жінки, що лежали
ниць, з розпухлими обличчями та животами, з очима, позбавленими будь-якого
виразу.
Життя поступово завмирало. Ще взимку малеча
перестала ходити до школи; залишилися тільки учні старших класів. А навесні
школи взагалі почали закриватися. Голодні вчителі подалися в міста. Сільські
фельдшери теж - адже ліками голод не вилікуєш.
Доведені до відчаю селяни прагнули будь-що
дістатися до міст, але знаходили там мало допомоги. Так було у
Дніпропетровську, в Донбасі, в інших місцях, де майже половина прибулих уже
доживала свої останні дні. Аби потрапити до Києва, уникаючи перекритих шляхів,
селяни продиралися скрізь ліси та болота. Інколи виживав один на кілька тисяч,
але щастя його було не довгим: у місті йому все одно судилося помирати.
На вулицях міста можна було бачити моторошні
сцени. Люди, як звичайно, поспішали у своїх справах, а поміж ними, на землі,
повзали діти та дорослі, знесилені голодом. Досить часто на них майже не
звертали уваги. Проте траплялися й інші випадки. Деякі кияни допомагали селянам
переховуватися від міліції. А ось що повідомляє харків'янка: "Я бачила
жінку, опухлу від голоду, що лежала на кінній площі. Хробаки буквально поїдали
її живцем. Уздовж тротуару ішли люди, які клали маленькі шматки хліба поруч з
нею, але бідолаха була вже надто близька до смерті, щоб їсти їх. Вона лише
плакала і просила медичної допомоги...".
В одній українській родині, пише ще один свідок,
де деякі лежали ледве дихаючи, а інші зовсім не дихали, "дочка господаря
лежала на підлозі в якомусь приступі божевілля, гризучи ніжку стільця... Коли
вона почула, як ми входимо, вона не повернулася, а загарчала, точно як гарчить
собака, якщо підійти близько, коли він гризе свою кістку".
Голод породжував згубні психічні симптоми, які
декому важко було подолати. Люди писали анонімні доноси на своїх сусідів, що ті
приховують зерно. Частим явищем стали вбивства, подібні до цього: "у селі
Білки Денис Іщенко вбив свою сестру, зятя, та їхню 16-ти річну дочку, щоб взяти
собі 12 кілограмів борошна, яке вони мали. Він же вбив свого приятеля, коли той
ніс 4 хлібини, які дістав у місті". Отож, засліплені голодом, люди
подекуди втрачали людську подобу.
Існують численні повідомлення про самогубство,
майже завжди повішання. Але найстрашнішим фактом було інше: "деякі божеволіли...
Були такі, що різали та варили трупи, що вбивали власних дітей та поїдали
їх". Моторошний випадок стався в селі Каламазівці на Одещині, коли по
всьому селі шукали вкрадену свиню, а знайшли зварені дитячі трупи.
Ще дивовижніший аспект психопатії сталінізму
можна побачити в тому, ані слова про голод не дозволялося промовляти у пресі чи
деінде. Спочатку в хід пускалося твердження, що ніякого голоду немає. Його
поширювали за кордоном радянські дипломати, західні журналісти та інші, яких
ошукав або розбещив радянський режим. Усередині країни радянська преса просто
ігнорувала катастрофу, час до часу вміщуючи гнівні заперечення чергового
закордонного "наклепу". Будь-яка згадка про голод стала злочином - за
одне те слово карали навіть самих голодуючих. А нагорі Сталін поводився так,
наче нічого не було.
І навіть зростання рівня смертності, які
сталися, мовляв, через упертість селян, котрі відмовилися належно сіяти та
збирати врожай. Поміж усім це було рівнозначне визнанню того, що існувало певне
явище, яке дехто, може, й називав голодом, але радянський уряд не був винний у
тому, і взагалі все було не так серйозно, як іноді показувала злісна буржуазна
пропаганда.
Щодо сталінців із самої московської верхівки, то
вони чудово знали про голод. Молотов відвідав українське село наприкінці 1932
року, і окружні урядовці доповідали йому, що хліба не було і населення
голодувало.
І врешті відомо, що й сам Сталін був відповідно
проінформований. Він регулярно отримував найретельніші зведення про все, що
відбувалося в будь-якому куточку країни.
Сталін не квапився. Він міг будь-коли надати
допомогу голодуючим районам, але утримувався до пізньої весни 1933 року, аж
поки голод не досяг свого жахливого апогею.
Ми не маємо безпосередніх доказів того, що голод
планувався Сталіним заздалегідь. Але те, що він - як із самого початку, так і
далі - суворо вимагав реалізації курсу, який спричинився до катастрофи,
показує, що Сталін вважав голодомор за ефективний і цілком сприйнятний засіб
боротьби з українським селянством як "куркульсько-націоналістичним
елементом".