Конституція - запорука демократії!

Основний документ, що передбачає створення правового поля у державі є запорукою її стабільності і процвітання. Щоби виправляти помилки - необхідно знати минуле.

Історичні предумови розвитку конституційного процесу в Україні.

Ідеї конституціоналізму в Укра­їні мають давні історичні вито­ки. Вони сягають часів Київ­ської Русі, коли на віче укла­далися договори між князем і народом, князем і дружиною що відображено, в різних редакціях "Руської Правди".

Пізніше особливу роль у формуванні конституційних ідей відіграла конституція Пилипа Орлика 1710 р. В силу історичних причин вона не розглядала Украшу як цілко­вито самостійну державу, однак, запровадила низку демок­ратичних на той час державних інституцій.

У 1846—1847 pp. Г. Андрузький — один із членів Кирило-Мефодіївського братства підготував "Начерки Конституції Республіки". Більш докладний проект Кон­ституції України під назвою "Проэктъ основаній устава украинскаго общества "Вольный союзъ" — "Вільна спіл­ка" був розроблений у 1884 p. видатним українським вче­ним та політичним діячем М. Драгомановим. Відповідно до нього Російська імперія мала бути перетворена на де­централізовану федеративну державу на зразок США або Швейцарії.

Значно радикальніший проект Конституції України було опубліковано у вересні 1905 р. в першому номері ча­сопису Української народної партії "Самостійна Україна" під назвою "Основний закон "Самостійної України" — спілки народу українського". Цей проект уже передбачав цілковиту самостійність України.

Питання конституційного будівництва в Україні, ідеї національно-територіальної децентралізації Російської ім­перії висунуто і М. Грушевським у статті "Конституційне питання і українство в Росії", опублікованій у травні 1905 p.

Однак, незважаючи на значимість вказаних конститу­ційних проектів та науково-публіцистичних праць, навряд чи можна твердити про початок в Україні за тих часів са­мостійного конституційного процесу. Такий процес пови­нен мати відповідні соціально-економічні та політичні передумови, нормативну базу тощо. Із огляду на минуле, можна відзначити лише наявність відповідних ідеологічних передумов, що сприяли подальшому становленню і роз­витку в Україні вже саме конституційного процесу.

Демократично спрямований конституційний процес (а саме цим визначалися особливості розробки проектів конституцій України за умов російського самодержавства) не міг бути політичною реальністю у повному розумінні цього слова доти, поки цей устрій існував. Уся ця політико-ідеологічна діяльність мала суттєве значення з точки зору підготовки відправних позицій для запровадження та дії майбутньої демократичної Конституції вільної України.

Початок реального конституцій­ного процесу в Україні пов'яза­ний із поваленням самодержав­ства і організацією у перших числах березня 1917 p. Центральної Ради.

Продовжуючи за принципово нових умов демокра­тичний конституційний процес, ми повинні не тільки кри­тично ставитися до тих негативних ідейнних перекру­чень демократичної конституційності, які мали місце за радянських часів, а й зважати на найголовніше за револю­ційної доби — на пошук шляхів економічного, політич­ного, соціального і духовного звільнення, на глибокі теоре­тичні розробки питань узгодження соціальних, націо­нальних та конфесійних інтересів, які свого часу були сфальсифіковані, вилучені з наукового обігу, із сфери практичної політики. Тому нині слід неупереджено про­аналізувати ті історичні документи, які започаткували кон­ституційний процес в Україні після повалення самодер­жавства.

Підгрунтя становлення української державності за­клали універсали Центральної Ради, перший з яких було прийнято у червні 1917 p. Він розглядався як "статут авто­номії України", здійснюваної за принципом: "Українські справи вирішують Українські Збори (Сойм), загальноросійські — Центральне Російське Правительство". Однак ці демократичні ідеї були відхилені російським Тимчасовим урядом і Центральна Рада звернулася до населення Украї­ни із закликом встановити нове життя, обіцяла прийняти нові закони.

Суттєве значення на той час мала і Декларація Гене­рального Секретаріату Центральної Ради від 27 червня 1917 p., тобто Декларація першого українського уряду. Го­ловне її завдання полягало у трансформації моральної влади, яку мала Центральна Рада, у публічно-правову з чітким розмежуванням повноважень кожного секретарства (міністерства) щодо управління відповідними галузями на­родного господарства.

До певного часу, зазначалося в Декларації, головним завданням Центральної Ради було об'єднання української демократії на засадах лише національно-політичних дома­гань. Однак економічне й соціальне становище потребува­ло відповідних управлінських дій, які й було зроблено Ге­неральним Секретаріатом Центральної Ради.

Отже, Центральна Рада перетворювалася на законо­давчий орган, а Генеральний Секретаріат — на орган цен­тральної виконавчої влади.

Віхою у розвитку конституційного процесу стало прийняття 3 липня 1917 p. II Універсалу Центральної Ради, який можна розглядати як своєрідний договір про порозу­міння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом. Згід­но з ним Центральна Рада поповнювалася представниками інших національностей, що проживали в Україні. Крім того, зазначалося, що "прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна Рада в згоді з національними меншос­тями України підготовлятиме проект законів про авто­номний устрій України для внесення на затвердження Учредительного зібрання".

Документами, що мають суттєве значення для харак­теристики тогочасного конституційного процесу в Україні, є також "Основи тимчасового управління на Україні" і "Тимчасова Інструкція Генеральному Секретаріатові Тим­часового Уряду на Україні". У них визначалися основні питання організації структурної побудови та функціону­вання Генерального Секретаріату як найвищого органу уп­равління в Україні.

Розвиток подій у другій половині 1917р. підводив Ук­раїну до проголошення незалежності. Важливим політико-правовим передконституційним кроком на цьому шляху стало прийняття Центральною Радою 20 листопада 1917 р. III Універсалу, який проголошував побудову стосунків із Росією не на автономних, а на федеративних засадах.

IV Універсал проголошував ряд інших важливих поло­жень щодо державного устрою України, у тому числі:

1.      якнайшвидше встановлення миру з петроградським уря­дом народних комісарів;

2.      встановлення Українськими Установчими Зборами справжньої влади народу;

3.      після повернення додому вояків проведення Центральною Радою переобрання місцевих рад та міських дум, щоб всі змогли брати участь у їхній праці;

4.      передача трудовому народові землі без викупу;

5.      запровадження державно-на­родного контролю над усіма банками;

6.      розгортання рішу­чої боротьби проти всіх контрреволюційних сил.

Як бачимо, усі зазначені положення мали демо­кратичне спрямування й у подальшому знайшли відобра­ження у Конституції Української Народної Республіки 1918 p., яка мала підзаголовок "Статут про державний устрій, права і вільності УНР".

Наведене вище свідчить, як поступово, віддаючи перевагу мирним засобам розвитку держави. Центральна Рада намагалася встановити в Україні справді демо­кратичний устрій. Саме це засвідчує Конституція УНР 1918 p., яка, однак, так й не набула чинності, бо у день її прийняття до Києва увійшли німці. Почалася німецька окупація під кольорами українського гетьманату П. Скоро­падського.

За гетьманату особливого зна­чення набула "Грамота до всього українського народу" від 29 квіт­ня 1918 p., яка відновлювала старі порядки, скасовувала усі акти, прийняті Централь­ною Радою, у тому числі й Конституцію, визначала право приватної власності як фундамент культури і цивілізації, проголошувала повну свободу торгу і широкий простір для приватного підприємництва та ініціативи. Того ж дня було прийнято установчий правовий акт під назвою "Закони про тимчасовий державний устрій України", яким врегу­льовувалися питання "про гетьманську владу", "про віру", встановлювалися "права і обов'язки українських козаків і громадян". У спеціальному розділі наголошувалось на особливому правовому статусі цього акта. Йшлося також "про Раду Міністрів і проміністрів", "про фінансову Раду", "про Генеральний Суд". Тобто вказаний документ мав ознаки конституційного акта, бо порушував найпринци­повіші питання організації Української гетьманської дер­жави.

За цим Законом уся повнота державної влади зосеред­жувалася в руках гетьмана: він затверджував закони, які розроблялися у міністерствах і потрапляли до нього через Раду Міністрів; був наділений верховною владою щодо уп­равління державою; призначав голову і членів Ради Мініс­трів; був "Верховним Воєводою Української Армії і Флоту"; мав право помилування засуджених. Силу кон­ституційного закону мав й ухвалений Радою Міністрів та затверджений П. Скоропадським "Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами ясновельможного пана Гетьмана всієї України". За обумовлених обставин верхов­не управління державою переходимо до трьох її верховних правителів, одного з яких заздалегідь визначав сам гетьман, Другого обирав Державний Сенат, а третього — Рада Мі­ністрів.

Характеристика розвитку кон­ституційного процесу в Україні була б неповною без згадки про правові акти, прийняті у Західно-Українській Народній Республіці. Серед них — Статут Української Національної Ради, прийнятий у Львові 18 жовтня 1918 p.. Прокламація Української Національної Ради від 19 жовтня 1918 p., Відозва Української Національ­ної ради від 1 листопада 1918 p.. Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Україн­ською Національною Радою 13 листопада 1918 p., Закон про виділ Української Ради від 4 січня 1919 p., а також Уні­версал Директорії Української Народної Республіки від 22 січня 1919 р., в якому, відповідаючи на звернення Української Національної Ради Західно-Української На­родної Республіки, проголошувалася "злука Західно­української Народної Республіки з Наддніпрянською На­родною Республікою в одноцільну, суверенну Народ­ну Республіку". Тим самим, зазначалося в Універсалі, "здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка".

Особливої уваги вартий "Передвступний договір", укладений 1 грудня 1918 р. в м. Фастові між Українською Народною Республікою й Західно-Українською Народною Республікою про майбутню злуку обох українських держав в одну державну одиницю.

У ньому зазначалося, що ЗУНР "заявляє цим непохит­ний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику дер­жаву з Українською Народною Республікою". Те ж саме заявляла в цьому акті і УНР, визнаючи за ЗУНР територі­альну автономію, межі якої мала визначити спільна комі­сія. Рішення мало бути ратифіковане відповідними орга­нами обох держав.

Падіння Директорії на початку 1919 p. і створення так званого другого українського радянсько­го уряду засвідчило початок в Україні нового етапу розвитку конституційного процесу.

Більшість норм та положень радянської Конституції України, прийнятої ВУЦВК у березні 1919 p., лише повто­рювали Конституцію Російської Федерації 1918 p., розвивали основи державного устрою, проголошеного на початку січня 1919 р. у Маніфесті Тимчасового робітничо-селянсь­кого уряду України.

За радянських часів у наукових працях, у яких йшлося про Конституцію УСРР 1919 p., як правило, наголошува­лась лише одна її специфіка, а саме: що в ній були широко сформульовані (ст. 2) завдання диктатури пролетаріату на перспективу, особливості її розвитку, зокрема зазначалося, що диктатура пролетаріату не буде існувати завжди, після придушення експлуататорських класів потреба в її існуван­ні відпаде. Особливо часто на це посилалися після прого­лошення на XXII з'їзді КПРС ідеї загальнонародної дер­жави.

Конституція увібрала всі основні комуністичні ідеоло­гічні штампи. Вона не ставила завдання побудови суверен­ної держави. Навпаки, у ст. 4 зазначалося, що УСРР "заяв­ляє про свою повну солідарність з існуючими радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними у найтіс­ніше політичне об'єднання для спільної боротьби за тор­жество світової комуністичної революції".

Створення у 1922 p. Союзу радянських республік і прийняття у 1924 p. Конституції СРСР зумовило необхід­ність внесення змін до Конституції УСРР 1919 p., го­ловним чином пов'язаних із розподілом компетенції.

У грудні 1936 p., тобто у самий розпал сталінських реп­ресій, було прийнято нову Конституцію СРСР, яку одразу ж було охарактеризовано як найдемократичнішу в світі. Насправді ж вона покликана була замаскувати той "вели­кий терор", який Й. Сталін та його підручні здійснювали в Радянському Союзі, і від якого, мабуть, Україна потерпала більше, ніж інші регіони. Недарма М. Хрущов, який саме очолив КП(б)У, з гордістю казав, що вона "була вичищена до блиску".

Конституція Української РСР, прийнята в 1937 р. на основі Конституції СРСР, повністю повторювала її основні положення. Відмінність полягала лише в максимальному звуженні повноважень республіканських органів, зведенні до мінімуму кількості республіканських наркоматів, які теоретично повинні були вирішувати питання управління саме на республіканському рівні. Що ж до державних орга­нів управління, які мали союзно-республіканський статус, то їх роль зводилася до передаточної інстанції.

Необхідність прийняття нових союзної та республі­канських конституцій була соціальне обумовлена. Ліквіда­ція культу особи Й. Сталіна, певне розширення наприкінці 50-х років повноважень союзних республік, визнання того, що Радянський Союз із держави диктатури пролетаріату перетворився у загальнонародну державу, деякі кроки, пов'язані з розбудовою демократичних інститутів, виник­нення опозиційних рухів, учасники яких були заплямовані офіційною пресою як дисиденти, — все це вимагало здійс­нення якихось прогресивних кроків. І хоч після усунення від керівництва державою М. Хрущова у 1964 p. мали місце спроби повернення до старого, відкрито цього вже не можна було зробити. Навпаки, треба було йти шляхом демократичного розвитку країни, водночас гальмуючи процес в інтересах правлячої номенклатури.

За таких умов і почався новий етап розвитку конститу­ційного процесу в Україні. Його повністю було зорієнтова­но на норми та положення Конституції СРСР 1977 p.

Роки, що минули після прийняття у 1978 p. Консти­туції України, показали, що вона не спричинила принци­пових змін у державному і суспільному житті республіки. І все ж треба зазначити, що прийняття цієї Конституції пев­ною мірою сприяло прояву загальної тенденції до демо­кратизації суспільного життя, що врешті-решт зумовило зростання політичної активності народу України у праг­ненні до незалежності, побудови справді демократичної, правової, соціальної держави.