Ставлення більшовиків до української державності

Революція 1917 року

Національно-демократична революція, яка спровокувала патріотичне піднесення, що розбурхало усі верстви народу України незалежно від соціального та національного складу, запалало яскравим полум'ям у всіх кінцях України Національно-визвольні змагання ширилися, набували нових барв та відтінків, проте стратегічна мета залишалася незмінною — завоювання незалежності і будівництво суверенної Української держави. Йшли пошуки най прийнятніших форм державного будівництва, зазнавали змін державний устрій і відповідно назва держави, калейдоскопічно змінювалися уряди, але не змінювалося спрямування національно-визвольного руху, його патріотичний порив до незалежності. Але звичайно такому перевороту в Україні раділи не усі, зокрема більшовіцька партія, яка виступала проти розпаду єдиної російської держави. Етнонаціональна політика більшовиків у своїй основі спиралася на три головних принципи: По-перше, максимальне збереження регіонів колишньої царської Росії; По-друге, сувору централізацію органів управління народним господарством, суспільно-політичним життям, культурою, наукою; По-третьє,  поступове обмеження, а в перспективі й позбавлення прав, національних привілеїв народів окраїн. В їх основу було покладено зміцнення влади більшовицької партії.

Більшовицькі вожді розуміли, що їх позиція щодо України мала бути надзвичайно гнучкою, як з економічних, так і з етнонаціональних питань. Проте стосунки між Центральною Радою і Радою Народних Комісарів погіршилися після того, як Центральна Рада не визнала влади РНК, а Генеральний секретаріат очолив заходи по створенню федеративного уряду для всієї Росії.

3-4 березня 1917 року в Києві була організована Українська Центральна Рада (УЦР), яка об'єднала представників головних українських політичних партій. Ідея створення Центральної Ради народилася на зборах Товариства українських поступовців (ТУП), яке було започатковане М. Грушевським, С. Єфремовим і Є. Чикаленком після Революції 1905-1907 pp. як міжпартійний політичний блок усеукраїнського масштабу. Товариство українських поступовців, засноване в Києві 1908 року, згуртувавши представників української інтелігенції, планувало домагатися автономії України в рамках конституції буржуазної Росії.

Центральна Рада перетворилася на керівний осередок української націонал-демократичної революції, об'єднавши під революційними гаслами політичні партії, інтелігенцію, представників культурно-освітніх, селянських, кооперативних, військових, студентських товариств та речників церкви. Помітне місце в Центральній Раді, що стала своєрідним парламентом, посіли представники національних меншин: євреї, росіяни, поляки.

Керівником (головою) Української Центральної Ради був обраний Михайло Грушевський, видатний український історик і політичний діяч. У 1917 році він належав до партії українських есерів. Від самого початку діяльності Центральної Ради М. Грушевський стояв на автономістських позиціях. Його підтримував інший керівник Центральної Ради Володимир Винниченко, відомий український письменник, лідер Української соціал-демократичної партії. Знаними діячами Центральної Ради були також Б. Мартос, С. Петлюра, І. Стешенко, П. Христюк тощо.

Крім прибічників автономії України у складі Росії, до Центральної Ради входили й прибічники негайного проголошення незалежності України. Одним з них був Микола Міхновський, що активно виступав за створення українських державних інституцій, передусім українського війська.

Між автономістами та самостійниками в Центральній Раді спалахнула боротьба, яка не могла не позначитися на єдності українського визвольного руху.

У вересні 1917 р. з ініціативи Центральної Ради в Києві зібрався з’їзд народів Росії. На ньому було прийнято резолюцію про перетворення Росії в федеративну республіку [1]. Для більшовиків резолюція про федеративну форму облаштування Росії була явно небажаною. До того ж вектори розвитку російського та українського суспільства набували дедалі різних напрямків. У них поступово

складалися відмінні форми державної влади: в Україні – демократичний лад, наближений до центристського, у Росії – влада Рад. У перші місяці свого існування російська Рада народних комісарів прийняла і проголосила значно більше міжнародних декретів і декларацій (про мир без анексій і контрибуцій, рівність націй і права народів, експлуатованих Росією тощо), ніж усі уряди Європи разом узяті. Однак подібні акції виявилися здебільшого голослівними, не підкріпленими реальними кроками, як на міжнародній арені, так і в середині країни. На практиці – спроби самовизначення народів Росії, утворення автономій, незалежних держав розцінювалися як зрада принципів пролетарського інтернаціоналізму та класових інтересів пролетаріату. Більшовицьке тлумачення декларованого права на самовизначення націй насправді означало реалізацію більшовицьких державницьких інтересів і перетворювалося на засіб боротьби проти будь-яких самостійницьких тенденцій.

Більшовицьке керівництво, усвідомивши, що після жовтневого перевороту автоматичного переходу влади в Україні до збільшовичених робітничо-селянських рад не сталося, вважало за необхідне (найефективнішим і політично найзручнішим) повторення тут місцевого “жовтня”. Таким чином, на першому етапі свого перебування при владі, більшовики, демонструючи свій “демократизм” у етнонаціональному питанні, одночасно показали, що головне для них – зміцнення власної влади та її потенціальної експансії в широкому геополітичному ареалі. Більшовицька партія після приходу до влади, займаючи з національного питання найрадикальніші позиції серед тогочасних політичних організацій, декларувала самовизначення націй аж до відокремлення. Проголошуючи на словах право націй на самовизначення, рівність народів, суверенітет, державність, більшовики дедалі більше відходили від цих постулатів, використовуючи на практиці декларування гасел, а не прийняття рішень у питаннях національної політики.

Отже, можно зробити висновок, що формуючи радянський апарат в Україні, більшовики не мали наміру будувати тут суверенну державу. 26 лютого 1919 р., коли радянські війська широким фронтом наступали на Лівобережній Україні, центральний орган більшовиків газета «Правда» писала про Україну як про «тимчасово відчужену частину єдиної країни». Але беручи до уваги настрої українського народу, у свідомість якого вкарбувалося прагнення мати власну державність, вони оголосили, що УСРР об'єднується з Радянською Росією на засадах «соціалістичної федерації». Це мало означати, що Україна є цілком рівноправною з Росією. Але, як і в 1918 р., загальнофедеративних органів створено не було. Україна управлялася з центру через Раднарком і ЦВК Російської Федерації, а також через РКП(б), що залишалась унітарною, централізованою партією. Додатковим знаряддям централізації стали також профспілки й молодіжні комуністичні організації.

Таким чином, заява про федеративні зв'язки України й Росії була суто декларативною. Ідеалом більшовиків залишалась унітарна держава, «повна єдність». Цього «ідеалу» вони прагнули досягти якнайшвидше.