Роль Івана Франка в національному відродженні України

національнe відродження України

Коли рідна мова втрачає силу, а разом з нею і культура всієї держави залишаються тільки небайдужі люди, у яких руках майбутнье  нації. Так Україна опинилась у стані коли, правляча австро-угорська монархічна кліка, російські, німецькі, польські, угорські й румунські феодали ігнорували українську мову, не дозволяли народним масам користуватися нею ні в школі, ні в державних установах, ні в галузі культури. Проте, так само, як вони не могли добитися денаціоналізації й знищення українського народу, не в їх силах було спинити розвиток та літературне оформлення його мови.

Культурне надбання українського народу має важливе значення для духовної та соціальної розбудови України. Рубіж ХІХ - ХХ століття – переломна віха української історії, сплеск національного відродження, спалах громадської думки, момент, коли багаття свідомості українців нарешті зайнялося.  Політика російського царизму в Україні призвела до зростання протидій цій політиці з боку національно свідомої частини українського суспільства, активізації українського національного руху в усіх його формах, як політичних, так і культурних. У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відродження кінця XVIII-XX ст. Об'єктивна мета цих процесів полягала в консолідації української нації та відтворенні української державності.

   Хто тримав сірник? Хто підкидав хмиз до вогню національного     відродження?  Відповідь очевидна - інтелігенція.

 Доречно буде почати замислюватися над спадщиною українського письменника, громадського діяча, перекладача, публіциста та політичного діяча І. Франка. Національна ідея та переживання про майбутнє українського народу супроводжувала Франка постійно. Він переймався долею українців, він прагнув допомогти їм створити самостійну державу. Цей поет, мислитель зробив величезний внесок в культуру, літературу та моральний розвиток українців.

Франко був одним з організаторів Русько-Української радикальної партії, брав участь у виданні її пресових органів та ін. Характеризуючи політичні погляди Івана Франка, можна виділити: аграрну проблему, її вирішення в Галичині, загальні принципи розв'язання селянського питання; проблеми робітників, обґрунтування їх ролі в боротьбі за соціальне і національне визволення; проблеми суспільства і держави. На ранньому етапі творчості Іван Франко - соціаліст, але не виступав за диктатуру пролетаріату, натомість акцентував увагу на загальнолюдських, а не класових цінностях. Значну увагу приділяє і проблемам економічного, політичного і соціокультурного розвитку, розв'язанню національного питання. Його глибоко хвилювала доля українського народу, розвиток його культури. Він закликав українську інтелігенцію сприяти формуванню українські нації як суспільного культурного організму, здатного до самостійного культурного й політичного життя, спроможного протистояти асиміляційним процесам і водночас активно швидко засвоювати загальнолюдські культурні здобутки, «без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава ні може встоятися». Для нього майбутня Україна — це розвинена, висококультурна нація Європи.

 Друга половина XIX ст. стала добою дальшого утвердження ідеї соборності України. Переслідування української культури в Росії сприяло передачі матеріальних коштів і великій моральній підтримці з боку Наддніпрянської України українцям Галичини.

У цей час серед учнівської молоді почали створюватися гуртки. Про спроби організації учнівських гуртків І.Франко писав: "Ученики Дро­гобицької гімназії в другій половині 60-х і в пер­шій половині 70-х рр. поза школою жили звичайно кружками, крім тих місцевих, що жили в своїх родинах і переважно не мішалися до кружкового життя. Позамісцеві жили на квартирах ("стаціях") переважно по різних передмістях у міщан та міщанок, і відповідно до тих квартир творилися між ними кружки... Формально кружкових організацій між гімназіальними учениками в моїй класі не було".

 У 1875 р. І.Франко став членом "Академіческого Кружка", що гуртував москвофільську університетську молодь. Тодішня народовська (українофільська) молодь гуртувалася в това­ристві "Дружній Лихварь". "Академіческий кружок" видавав студентський журнал "Друг". Під впливом Михайла Драгоманова, особ­ливо під впливом його листів до редакції "Друга", які були опубліковані в цьому журналі в 1875 і 1876 рр., відбулась велика зміна серед членів "Академіческого Кружка". Більшість їх пере­йшла на українські позиції і в 1876 р. опанувала на загальних зборах "Академіческий Кружок", а журнал "Друг" перейшов на чисту українську мову. Велику роль у розвитку подій на терен і "Акаміческого Кружка" відіграв Іван Франко. У журналі "Друг", він публікував свої перші оповідання з бориславського циклу, повість "Петрії і Довбущуки" та значну кількість поезій. Годі І.Франко був уже членом "Просвіти", часто бував у "Бесіді", в якій гуртувались народовці, близькою була йому культурно-освітня праця для народу, яку вела "Просвіта".

Показовою є його оцінка радикального періодичного видання журналу "Народ": "...радикальні елементи почали організовуватися і з початком 1890 р. виступили з виданням двотижневика "Народ", що в тім першім році свого існування дав взірець найкращого часопису, до­ступного й цікавого рівно для освічених селян, як і для інтелігенції, і при тім так багатого і різнородного змістом, як ні одно подібне видання в Галичині". Відзначимо, що преса відіграла велику роль у налагодженні культурних зв'язків між українським населенням Наддніпрянщини й західноукраїнських земель, у зростанні його національної свідомості. Це мало велике значення для процесу формування української нації.

У досягненні цієї мети І. Франко надавав великої ваги розвиткові української культури: мережі шкіл, преси, що відстоює «стяг національності», національної мови, письменства, народної освіти. Особливо дбав він про національну мову. Разом із тим ця мета може бути досягнута з утіленням суспільного ідеалу, за який він бореться: досягнення Україною політичної самостійності. Крилатими стали слова великого гуманіста проте, що не може бути вільним народ, який пригноблює інші народи. Він закликав до боротьби за досягнення народом загально­людських, а отже, національних прав, виступав за політичну самостійність, політичну незалежність націй. Але ці поняття, на його погляд, не перед­бачали обов'язкового на той час відокремлення всіх націй, що входили до складу Російської імперії.

Кожна нація має право на свою державність, але національна політика має спиратися на усвідомлення фактичних відносин, а не на збудження низьких почуттів та інстинктів, тобто бути реалістичною. Він вважав, що формою політичної незалежності соціально звільнених народів може бути демократична автономія в складі федерації, тобто обстоював ідею федерації народів, рівноправних політично та юридично, які мають демократичну республіку, засновану на громаді як первинному терито­ріально-виборчому об'єднанні, що самоуправляється. Вільний розвиток народів без будь-якого верховенства однієї народності над іншою здатні забезпечити соціалізм і федерація. Федералізм без зміни соціально-економічної бази суспільства, без ствердження демократичної рівності членів добровільного політичного об'єднання не буде корисним для народу. Формування майбутньої федерації І. Франко уявляв собі в такому порядку: 1) створення федерації в межах возз'єднаної України; 2) створення федерації в межах визволених народів Росії; 3) об'єднання слов'янських націй у єдину федерацію; 4) оформлення всесвітньої федерації.