День Соборності

Акт злуки УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 року, його передумови та історичне значення

Ідея Соборності генетично закладена в українцях з давніх давен. Від часів феодального дроблення Київської Русі вона стала однією з запорук збереження нашої державності та національного самоусвідомлення. У найважчі часи національної історії кращі сини України-Русі озброювалися нею для боротьби з ворогами.

Сама ж ідея соборності немислима без ідеї державності, без національного поступу. Кращі провідники України, від великих князів до звитяжних гетьманів, у різні часи й за різних історичних обставин намагались втілювати її в життя. Після втрат державної самостійності та ознак державної організації Україною, в нашому народі ніколи не затухала ватра надії на відновлення державотворчого життя і відчуття належності до великої поборницької та єдинокровної нації.

У середині XVII столітті український народ,  маючи сильного лідера  Богдана Хмельницького, здійснив відчайдушну спробу вийти з-під впливу “великих” сусідів і поставив завдання об’єднати всі етнічні землі, створити міцну державу. На жаль, здійснити ці плани не вдалося. Після смерті Хмельницького настає період занепаду – Руїна.

Протягом всього ХІХ століття Україна не існувала як географічна і політична реальність. Її розірвали між собою дві імперії – Російська та Австро-Угорська.

Тільки на початку ХХ століття сталася низка переломних подій, яка назавжди перелаштувала не лише історію українського народу, а й світову – революція 1905-1907 років,  Перша світова війна, Лютнева революція та більшовицький переворот.

Поразка країн австро-німецького блоку у Першій світовій війні зумовила розпад Австро-Угорської імперії. На Західній Україні відповідно активізувався національно-визвольний рух,  представники якого вживали рішучих заходів для створення власної держави.

В ході української революції 1917-1920 рр. національні державні утворення УНР та ЗУНР усвідомлювали важливість створення єдиної соборної держави і впевнено протягом 1918 року робили кроки одне до одного долаючи тернистий шлях революційних подій. Провідна роль у цій історичній справі належала діячам Наддністрянської України.

Розуміючи, що возз’єднання могло реалізовуватися тільки на ґрунтовних правових засадах, Державний Секретаріат ЗУНР виробив проект попереднього договору і направив Д.Левицького та Л.Цегельського до Директорії, яка перебувала в той час у Фастові.

Після докладного обговорення цього проекту Директорія і делегація ЗУНР 1 грудня 1918 р. підписали Передвступний договір, в якому говорилося: “Західноукраїнська  Народна Республіка заявляє цим непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою, значить, заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усією своєю територією і населенням як складова частина державної цілісності в Українську Народну Республіку... Правительства обох Республік уважають себе зобов’язаними сю державну злуку в найкоротшім часі перевести в діло, щоб обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю...”

Від імені Директорії цей договір підписали В.Винниченко, О.Андрієвський, Ф.Швець, С.Петлюра, а від імені уряду ЗУНР – Л.Цегельський і Д.Левицький.

З цього моменту і до скликання Установчих Зборів, Директорії УНР надавалося право верховної влади, а до її складу мали увійти представники ЗУНР. Назву ЗУНР було замінено на "Західна область Української Народної республіки" (ЗОУНР), якій надавалася територіальна автономія. Державний секретар закордонних справ ЗОУНР Л. Цегельський став першим віце-міністром закордонних справ українського уряду, з ним повинні були узгоджуватися всі рішення щодо взаємовідносин з Польщею, Чехословаччиною і Румунією.

Невдовзі після підписання договору, 36 галицьких делегатів виїхали до Києва на урочистий Акт злуки, приурочений до першої річниці проголошення самостійності  Наддніпрянської  України.

Погожого морозного дня 22 січня 1919 р. святково прибраний Софіївський майдан у Києві заповнили десятки тисяч жителів столиці, численні гості, військо. О 12.00 над колонами пролунало "Слава", прозвучав національний гімн.

Міністр закордонних справ ЗУНР Л. Цегельський оголосив грамоту — ухвалу Ради УНР і передав її голові Директорії В. Винниченку. У відповідь член Директорії Ф. Швець зачитав Універсал уряду УНР, в якому, зокрема, зазначалося: "Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка...".

С. Петлюра звертаючись до представників делегації ЗУНР зазначив: «Ви не в силі представити моєї радості, що ви тут у Києві з нами. Тепер уже будемо спільно будувати Українську Державу, бо без вас не буде України. Ви ж Європа, а ми тут Азія».

Після цього відбувся урочистий молебень. Свято під давніми стінами Софії закінчилося парадом українських військ. З особливим захопленням присутні вітали колони Січових стрільців під командуванням полковника Є.Коновальця.

Наступного дня Трудовий Конгрес майже одностайно (проти проголосувало кілька лівих есерів і представників компартії) ухвалив Універсал про Злуку. ЗУНР було перейменовано в Західну область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Державним гербом Соборної України став тризуб.

Проголошення акту соборності українських держав було спричинено низкою вагомих міжнародних і внутрішньополітичних причин.

По-перше, це одвічне прагнення українства до соборного життя, яке залишалося духовним імперативом тривалого бездержавного існування.

По-друге, потужна регенерація соборницької ідеї в умовах розпаду Російської, Австро-Угорської імперій та утвердження української державності по обидва береги Збруча.

По-третє, нагальна потреба об’єднаного військового захисту від зовнішніх посягань.

По-четверте, гостра необхідність скоординованих дипломатичних зусиль по відстоюванню українських інтересів на світовій мирній конференції.

І нарешті, це усвідомлене прагнення національно-територіальної консолідації з боку правлячих еліт обох держав.

День 22 січня 1919 р. був одним із найпрекрасніших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії, назавжди залишившись у пам'яті українського народу як свято Соборності України.

Однак об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу через ряд обставин так і  не було  доведено до логічного завершення. Не стала Соборна УНР після злуки ані унітарним державним утворенням, ані федеративним. ЗУНР зберегла за собою власні органи законодавчої та виконавчої влади з чітко окресленими обсягом і напрямів їхніх повноважень.

Влада Директорії й надалі обмежувалася територією на схід від річки Збруч. Кожне з державних утворень продовжувало розпоряджатися власними військами, дії яких, щоправда певним чином співкоординувалися обома командуваннями і урядами.

Крім того, остаточне рішення про зазначене державне злиття мали прийняти загальноукраїнські Установчі Збори. Отже, ці дві національні українські формації складали, швидше, конфедеративне державне об’єднання, що було обумовлено як об’єктивними, так і суб’єктивними тогочасними причинами. Головна з них – скрутне становище, в якому незабаром опинилися Директорія УНР та її уряд, які змушені були під натиском більшовицьких військ залишити майже всю територію України.

Польські ж війська методично витісняли армію ЗУНР з території Галичини. Фактично керівництво як УНР так і ЗУНР надалі продовжували діяти на власний розсуд. Лише на міжнародній арені були випадки плідної співпраці (спільні делегації, спільні звернення до міжнародної громадськості. Між лідерами обох держав існували протиріччя та взаємні підозри.

Соборність УНР було зруйновано, власне, українськими ж руками, а за цим відбувалася й втрата національної державності. В цьому є гіркий урок та повчальна сторінка історії для сьогоднішніх і майбутніх українців.

Урок цей вчить, що у часи негод і боротьби слід відкинути власні амбіції і політичні, чи будь-які інші, гешевти перед першочерговим і святим обов’язком зберегти національну єдність народу та Українську Соборну Самостійну Державу. І в цьому священному завданні немає дрібних та другорядних питань, немає важливих і менш важливих територій, українських і менш українських регіонів! Кожен клаптик української землі є всією Україною і усі, від малих та відчужених, але наших споконвічних, земель повинні бути об’єднані в лоні Великої Соборної Української Держави.

Хоча на початку ХХ ст. Соборна Україна припинила своє існування, Акт Злуки залишився тією знаменною подією, що мала велике історичне значення. Він дав змогу заманіфестувати перед усім світом про неподільність українських земель, єдність і солідарність українського народу, став прологом, дороговказом для сучасної соборної суверенної України.