Голод 1921–1922 років, що охопив Поволжя, Кубань, Південну Україну і Крим, частину Північного Кавказу, Південний Урал, Башкирію, Північний і Західний Казахстан, частину Сибіру та інші райони був наслідком комплексу причин – це політика «воєнного комунізму», «продрозверстка», несприятливі кліматичні умови та уповільнені темпи відновлення народного господарства внаслідок Першої світової та громадянської воєн.
Радянська історіографія висвітлювала трагічні події 1920-х рр. тенденційно та однобоко, пояснюючи їх посухою, скороченням посівних площ та підривною діяльністю «куркульських банд».
Водночас за кордоном відразу ж розпочався активний процес дослідження механізму голодомору 1921–1922 років. Діаспорні й закордонні фахівці реконструювали минуле за допомогою цінної інформації, що накопичилась в них – фотографій, свідчень людей, листів, карт тощо. Суттєвим джерелом для створення об’єктивної картини минулого стали інформаційні звіти співробітників благодійницьких організацій, зокрема інформаційні огляди представників Американської адміністрації допомоги.
Зі здобуттям Україною незалежності виникли передумови для глибоких наукових студій завдяки зміні методологічних підходів до вивчення подій міжвоєнного періоду та розсекреченню архівних документів. Нині історіографія теми нараховує сотні праць, зусиллями громадськості збираються та систематизуються усні свідчення, створено відповідний інтернет-сайт, організовано національні та міжнародні виставки.
Проявом консолідації української нації й усвідомлення відповідальності перед загиблими предками є зведення 22 листопада 2008 р. у місті Києві Національного музею «Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні». Музейники проводять активну науково-пошукову та культурно-освітню діяльність. Зокрема, 20 лютого 2013 року відбулася презентація документальної виставки «Голодомор 1921–1922 років: причини та наслідки». Аналіз широкого спектру документів та матеріалів привів до висновку про штучність голоду в УСРР. Очевидно, що цілий ряд питань потребують подальшого розгляду й уточнення. Найскладнішим є визначення кількості загиблих від голодного мору осіб.
Протягом досліджуваного періоду Україна займала площу в 408 квадратних верст. Територія держави поділялася на 12 губерній, а вони на 101 повіт. Згідно з переписом населення 1920 р., населення республіки складало 25891700 осіб, більшість якого проживали у сільських місцевостях. Встановлення радянської влади на українських землях ознаменувалося політикою «воєнного комунізму» та «червоним терором», в основі яких лежало пограбування сільських господарств, відбирання приватної власності, переслідування політичних опонентів, психологічне та фізичне насилля щодо власного населення.
Соціально-економічний курс більшовиків призвів до масового невдоволення та повстань. На Півдні республіки кількість повсталих сягнула 40 тисяч осіб. Опинившись перед реальною загрозою втрати влади, більшовики змінили економічну політику. У березні 1921 р. на Х з’їзді РКП(б) було прийнято рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком. Й хоча формально розпочалося впровадження нової економічної політики, на місцях повним ходом відбувалося розкуркулення селянських господарств та регулярні грабунки.
План хлібозаготівлі на 1921 рік для УСРР був надзвичайно високим та неодноразово змінювався. Згідно з початковими цифрами, Україна мала заготовити 171 мільйон пудів зерна. З селянських господарств почали вимітати все продовольство. Унаслідок цього, в південних губерніях країни – Одеській, Миколаївській, Запорізькій та Катеринославській влітку 1921 року розпочалося масове голодування населення. Однак ситуація залишалася «непоміченою» більшовицьким керівництвом. Більше того, голод використовувався як ефективний засіб для придушення все ще активного повстанського руху.
Хліб у голодуючого населення відбирали за допомогою військових формувань, які діяли у відповідності з численними інструкціями уряду. В одній із них наказувалось таке: «Взяти в кожній волості від 15 до 25 чоловік заручників куркульського і середняцького населення. У випадку, коли яке-небудь село відмовляється дати підписку про кругову відповідальність, або ж, давши підписку про виконання продподатку в 48 годин, не виконає, такі села оголошуватимуться ворогами радянської влади. Половина заручників має бути засуджена аж до застосування вищої міри покарання – розстрілу, після чого буде взято наступну групу. Все зерно, незалежно від продподатку, конфіскується».
Детальний аналіз соціально-економічної ситуації по українським губерніям підтверджує думку про штучність голоду. Так, населення Катеринославської губернії за переписом 1920 р. становило 1746000 осіб, у тому числі 735800 дітей. Щоб дожити до нового врожаю, люди заготовляли різні харчові сурогати, м’ясо кішок та собак. У грудні 1921 р. від голоду страждали 329000 осіб, у січні наступного року – 530000 осіб, у лютому – 708000, у березні – 768000 осіб. Голодування призвело до зростання кількості хвороб та летальних випадків. На 1 травня 1922 р. в губернії на висипний тиф захворіли 4607 людини, на поворотний – 7811 та на черевний – 3202 людей. Через хронічне недоїдання захворіли 14268 громадян. Голод відібрав життя у 1713 осіб.
Допомога не охоплювала всіх злиденних. На Катеринославщині відкрили 252 пункти, де харчувалися 50115 голодуючих.У квітні 1922 р. в Нікопольському повіті голодувало 56934 дорослих та 30700 дітей, у Катеринославському – 6247 дорослих та 22935 дітей, у Верхньодніпровському – 124636 дорослих та 22625 дітей, у Новомосковському – 15589 дорослих та 15000 дітей, у Павлогромодському – 35000 дорослих та 30000 дітей. У липні 1922 р. у Сінельницькому повіті голодувало 35000 осіб.
Не кращою виглядала ситуація й на Одещині. Населення Одеської губернії за переписом 1920 р. становило 1940300 осіб, у тому числі 602800 дітей. Насильницьке вилучення продовольства, реквізиції майна, репресії, скорочення посівних площ й посуха призвели до поширення масового голоду влітку 1921 р. Урожай 1921 р. не повернув хліборобам навіть того зерна, що засіяли. У січні 1922 р. муки голоду відчували 247000 осіб, у лютому – 351000, у березні – 400000, у квітні – 555000 осіб. Через голод зросла кількість інфекційних захворювань та смертність людей. Станом на 1 травня 1922 р. в губернії на висипний тиф захворіли 11443 людини, на поворотний – 4756 й на черевний – 1986 людей. В Одесі від голоду померли 1932 особи.
На Запоріжжі в грудні 1921 р. від голоду страждали 225000 осіб, у січні наступного року – 436000 осіб, у лютому – 891000, у березні – 902000 та у квітні – 948000 осіб. Через хронічне недоїдання захворіли 188563 громадян. Голод відібрав життя у 50096 осіб.
У січні 1922 р. українське населення масово голодувало. Однак більшовики продовжували вивозити хліб, у тому числі й для регіонів, які офіційно були визнані голодуючими, зокрема до Поволжя. Лише після грудневої партконференції 1921 р. в Україні, ЦК РКП(б) визнав факт голоду. У пресі дозволили публікацію матеріалів про виснажених людей, наведення даних про кількість голодуючих та розмірів необхідного продовольства. До типових можна віднести повідомлення «Селянської правди» від 5 березня 1922 року про те, що в Харківській губернії «сотні й тисячі селян лежать роздягнуті по холодних хатах і не мають сил піти пошукати їжі. Поруч них і трупи, які нема кому поховати. Від голоду виникають хвороби, з якими медичний персонал безпорадний в боротьбі».
Найменш захищеною категорією населення, які постраждали від голоду, були діти. Український уряд взяв на себе зобов’язання допомогти малечі з Поволжя. Діти почали прибувати в УСРР влітку 1921 р. в санітарних поїздах. Станом на 1 травня 1922 р. перевезено 17432 особи. Водночас самостійно в українські губернії дісталися 11710 осіб. Характерно, що органи влади не могли опанувати ситуації й охопити допомогою усіх дітей. Наприклад, взимку 1922 р. Катеринославська губернська рада захисту дітей повідомляла ЦК Помгол при ВУЦВК про становище дітей: «Зібрано із відрахувань і пожертв дуже мало, ледве натягується в нинішній час до 2 тис. пудів продовольства. З хліба, який відпущено у вигляді державної допомоги за грудневим і січневим нарядами, отримано замість 100 вагонів, що потрібно було, тільки п’ять вагонів. Надалі на отримання хліба із Кременчуцької губ., до якої в продовольчому відношенні прикріплена Катеринославська губ., майже зовсім не доводиться розраховувати. У цілому за січень місяць задоволено тільки 7% загальної кількості голодуючих дітей, проте на лютий становище ще більше загострюється, і ми стоїмо перед необхідністю скоротити й цей убогий відсоток задоволення».
Катастрофічна ситуація з харчуванням населення в радянській державі викликала широкий резонанс у світі. Після деяких вагань, більшовики звернулися за допомогою до міжнародної спільноти. 3 серпня 1921 р. нарком закордонних справ РСФСР Г. Чичерін повідомив закордонні уряди про поширення голоду лише у Поволжі й необхідність гуманітарної допомоги. Про те, що Донщина, Кубань, Крим та південна Україна знаходились у подібній ситуації, у повідомленні Г. Чичеріна згадки не було. Про голод в Україні міжнародну спільноту повідомив уряд УНР в екзилі восени 1921 р. У вересні 1921 р. повноважний представник УНР О. Шульгин звернувся з проханням про допомогу голодуючому українському населенню до відомого полярного дослідника Ф. Нансена, який очолював МСДД. Допомога почала прибувати на Поволжя наприкінці літа 1921 р., а в Україну – на початку 1922 р.
Значний внесок у справу порятунку голодуючих належить Американській адміністрації допомоги - благодійницькій організації, створеній для надання допомоги країнам, які постраждали унаслідок Першої світової війни. У Ризі 21 серпня 1921 р. між заступником наркома закордонних справ М.Литвиновим і директором АРА Браном була підписана угода про співпрацю. Договір АРА з УРСР був підписаний 10 січня 1922 р.
Основними видами допомоги були речові та продовольчі пакунки, забезпечення харчування в спеціальних їдальнях та постачання ліками медичних установ. Українське відділення АРА очолював Гатчинсон. Тривалий час її співробітники не могли розгорнути діяльність. Місцевим керівникам заборонили проводити «підготовчі роботи для сприяння діяльності АРА в Україні». Перші їдальні під егідою АРА почали діяти в УСРР з квітня 1922 р. До 15 серпня пайки АРА отримали 848 тис. дітей і 800 тис. дорослих. Калорійність пайків складала 460 ккал на день. У жовтні 1922 р. АРА підписала з урядом України новий договір. Калорійність пайків збільшено до 660 ккал на день. У цілому вона видала 180,9 млн. пайків, ліків на суму понад 3 млн. доларів, розподілила 400 тис. продовольчих та 11 тис. речових посилок.
Водночас більшовики підозрювали, що апарат АРА використовується для підтримки «контрреволюції й шпигунства». Здійснювалося спостереження за діяльністю її співробітників, прослуховувалися розмови, фіксувалися пересування, перлюструвалася кореспонденція. На особливому контролі перебували радянські громадяни, які допомагали розподіляти продовольство. Під час сплеску репресій середини 1930-х рр. багатьох із них притягували до кримінальної відповідальності. Часто факт співпраці з іноземцями фігурував у матеріалах слідства та був обтяжливою обставиною.
У цілому допомога з-за кордону тривала від березня 1922 року до червня 1923 року. Її надавали Американська адміністрація допомоги (АРА), «Тимчасовий закордонний комітет робітничої допомоги» (Міжробдоп), місія Ф. Нансена, організація «Джойнт». У Львові діяв Крайовий комітет допомоги, існували також благодійні комітети у Відні, Берліні та Празі. Влітку 1923 р. керівництво радянської держави виступило з заявами, що голод вдалося подолати, хоча його прояви мали місце в окремих районах до 1925 р. Було офіційно оголошено про закінчення голоду і завершення роботи місій до 1 серпня 1923 р.
Протягом 1922 р. ситуація із харчуванням населення залишалася складною й лише після врожаю наступного 1923 р. вона помітно поліпшилася. Питання щодо кількості загиблих від голоду 1920-х років є відкритим, адже ще тоді влада почала знищувати документальні свідчення своїх злодіянь. За попередніми даними Інституту демографії та соціальних досліджень в Україні померло більше одного мільйона осіб.
Голодомор – закономірне явище тоталітарної системи господарювання, яка задля реалізації примарних ідей не рахується із людським життям. Вшанування імен убієнних голодом є нашим святим обов’язком, ознакою цивілізованості українського суспільства, запорукою поваги й розуміння у колі міжнародної спільноти.