Біль мого села – біль мого роду…

Біль мого села – біль мого роду…

       Село Зеленьки розташоване на Київщині. Людей, які пережили ті страшні роки голоду лишилось не так багато. Серед них і моя бабуся. Їй – 88. Звісно, голодомор 1932-33 років ледь не для кожної сім’ї в Україні - трагедія. Моя ­­­родина зазнала не одну втрату. Восени 1932-го мій прапрадід Купрієнко Хома Максимович із односельчанами, щоб хоч якось прогодувати трьох малолітніх дочок після роботи в колгоспі взяв зерно у кишені. Його заарештували. І відправили у заслання. Залишилася прапрабабуся Ярина із дітьми сама. Голод прийшов у село вже тієї ж осені. Для примусової хлібоздачі вивезли все зерно, навіть посівний фонд, але виконати, такий собі вигаданий план – не змогли. Тоді почали конфіскацію зерна у населення. У людей забирали все до зернини. Але як не старалася сільська влада плани хлібозаготівлі не виконувалися. І тоді Зеленьки були занесені на «чорну дошку». А це – ізоляція, припинення підвозу товарів та будь-якої торгівлі. Тоді ж восени 32-го із району приїхала так звана «червона бригада» - у складі 20 чоловік. Вони забирали у кожному подвір’ї все їстівне і речі, які можна було виміняти на продукти. Одночасно ця бригада заарештовувала тих, хто не хотів вступати до колгоспу. Так вийшло і в сім’ї моєї прабабусі. Якось її мати, у пошуках їжі, зайшла до свого брата, який саме зарізав коня. Люди які не їли вже тижнями, просто накидалися на таку страву, до вечора прапрабабуся померла від дизентерії. Три сестри – наймолодшій, моїй прабабусі - було 6 років, залишились самі. До родичів йти не захотіли. Їли колоски, які шукали вже на замерзлих полях, щодня. Та одного ранку – середня сестра не прокинулася. Моя прабабуся згадує: «я кликала, її, Олю, Олю, вставай, вже сонце на вулиці, треба йти. А сестра Тетяна, мені каже, Ганно, не чіпай її, вона вже не прокинеться». За підрахунками Зеленьківської сільської ради - людських втрат за час голодомору 1932-33 років у селі майже 2,5 тисячі. Розповіді людей про випадки людожерства, про смерті вагітних жінок та дітей – ці жахіття не можливо передати словами. Помирали цілими сім’ями, особливо велика смертність припадає на січень-червень 1933 року. Голодомор практично завершився після отримання нового врожаю – восени 1933 року. Але відлуння цього геноциду виявлялося і надалі. Від дистрофії, анемії та інших хвороб продовжували помирати люди, в основному діти. Хоча люди потерпали від нестачі зерна ще і улітку 33-го. Ось як згадує цей час зеленьківчанка Феодосія Баглай: «Влітку 1933-го прийшла на залізничну станцію Миронівка. І там на станції, побачила величезну купу зерна. Мабуть, його готували кудись до відправки. Зерно лежало не один тиждень. В багатьох місцях купа світила зеленими плямами і пустило пагони. Воно було неприродне ні для випічки, ні для посіву. З десяток людей, які стояли поряд крізь сльози дивилися те зерно. Його вартував охоронець із гвинтівкою. В цей час підбіг якийсь чоловік, схопив дві жмені зерна і кинувся тікати. Вартовий зірвав із плеча гвинтівку і вистрелив у чоловіка.» Та жінку вразила ще і реакція людей на цю подію. Всі йшли і дивилися із байдужими виразами облич.

Переосмислюючи всі розповіді моїх односельчан, спогади моєї бабусі, розумію, люди на той час не до кінця усвідомлювали, що усі ці події - це спланована акція, це ГЕНОЦИД спланований Сталіним. І з кожним роком оприлюднюється все більше документів, які підтверджують що голодомор це чітко розроблений план Сталіна на знищення українського народу. Останні документи, які оприлюднила СБУ цього року, напередодні роковин Голодомору свідчать – у кінці 1920-х на початку -30 років, саме в Україні проти Сталіна найбільше повстають люди, люди які розуміють, що його правління знищує українську націю.

У світлі подій, які зараз відбуваються в Україні, часи голодомору тепер сприймаються нами гостріше. У час коли слово «війна» вже стало не таким далеким, страшно навіть уявити, що пережили українці у часи комунізму. І хочеться вірити, що ці жахіття вже ніколи не спіткають наш народ.