Рух шістдесятництва в УРСР

Покоління інтелігенції, яке пройнялося вірою в оновлення суспільства, торжество свободи і демократії

У роки "відлиги" почало формуватися покоління людей, яке ставило під сумнів офіційно декларовані цінності. Нова морально-психологічна атмосфера в суспільстві дещо оздоровила політичний клімат, розширила можливості для творчої, наукової, культурницької діяльності. Особливо активно відреагувала на тогочасні суспільно-політичні процеси інтелігенція, в системі цінностей якої поступово почали окреслюватися нові орієнтири.

Покоління інтелігенції, яке пройнялося вірою в оновлення суспільства, торжество свободи і демократії, названо "шістдесятниками", оскільки вершина його творчості припала на початок 60-х років. Цей термін саме тоді увійшов до вжитку. Це покоління, маючи високий освітній рівень, художній смак і непересічний талант, а передусім — громадянське сумління, щиро прагнуло до нового, прогресивного, не скованого догмами "соцреалізму". Своєю творчою діяльністю шістдесятники здійснили прорив у системі офіційної радянської культури, розпочали нове українське національне відродження.

Першими серед них були поети, оскільки поезія зачіпає глибинні струни людських почуттів, є най мобільнішим жанром. В Україні на повний голос зазвучали вірші В. Симоненка, Л. Костенко, В. Стуса, М. Вінграновського, Д. Павличка, І. Драча та ін. У прозі заявили про себе Є. Гуцало, Гр. Тютюнник, Вал. Шевчук, В. Дрозд, у літературній критиці - І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, у малярстві — П. Заливаха, А. Горська, В. Зарецький, Й. Якутович, Г. Севрюк, у кінематографі — С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Г. Осика.

На початку 60-х років у Києві центром духовного життя творчої молоді став клуб "Супутник", заснований у 1959 р. студентами театрального інституту, консерваторії, а також літераторами та художниками. Очолював його Л. Танюк, активно співпрацювали в ньому М. Вінграновський, І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Драч, А. Горська та інші.

Шістдесятники були досить активними у Львові, Харкові, на Донеччині. У Львові діяв клуб творчої молоді "Пролісок", який очолював М. Косів, у Харкові — гурт молодої, прогресивно налаштованої інтелігенції на чолі з поетом К. Чичибабіним. Хоча ці об'єднання були не так вже й помітними у вирі суспільного життя республіки, надалі їх діяльність стала важливим чинником у пробудженні громадської активності, започаткувала нову хвилю національного відродження. Позиція шістдесятників спочатку була лояльною щодо генеральної лінії КПРС, адже молоді люди, які народилися й виросли за радянських часів, здебільшого вважали соціалізм найсправедливішим ладом на Землі. Водночас вони бачили, що реальна дійсність дуже далека від пропагованого ідеалу, а тому серед них визріла концепція поліпшення соціалістичної системи методом критики її деформацій, зокрема щодо національних відносин. Здавалось, така позиція мала б бути підтримана керівництвом країни, зацікавленим в усуненні всього, що заважало прогресу. Однак шістдесятники стали об'єктом цькування компартійних ідеологів.

Письменники-шістдесятники були піддані критиці вже на серпневому (1962) пленумі ЦК Компартії України, що розглядав питання ідеологічної роботи. У грудні того ж року і в березні наступного відбулися зустрічі керівників партії та держави з діячами літератури та мистецтва, на яких прогресивні письменники, художники, режисери були жорстоко розкритиковані. Доклав до цього руку і М. Хрущов. У червні 1963 р. на пленумі ЦК КПРС, який розглядав ідеологічні питання, М. Підгорний накинувся на літературного критика І. Дзюбу, поета, режисера С. Голованівського. Секретар ЦК Компартії України з ідеології А. Скаба гостро критикував творчість В. Некрасова, М. Вінграновського, Л. Костенко, І. Драча. За "формалізм" і "бездушні абстракції" були затавровані художники П. Бедзір, Ф. Симон, А. Горська, Ф. Манайло, І. Литовченко, Л. Кремницька, скульптори Т. Бриж, мистецтвознавець І. Врона та ін.

Не всі шістдесятники змогли витримати цей тиск, але найстійкіші не відмовилися від заявлених позицій, поставивши себе поза тоталітарною системою. Так у суспільно-політичному житті країни з'явився самвидав — не підцензурна, офіційно невизнана, заборонена, підпільна література. Починався він з поширення віршів В. Симоненка, Л. Костенко, роману Б. Пастернака "Доктор Жеваго", творів О. Солженіцина та інших. Приблизно на рубежі 1963—1964 pp. стала поширюватися анонімна політична публіцистика ("Про сучасне і майбутнє України", "Стан і завдання українського визвольного руху", "Націоналісти?", "Дванадцять запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство", "З приводу процесу над Погружальським" та ін.). У статтях порушувались проблеми принизливого становища української мови та культури, нерівноправного статусу республіки у складі СРСР. Тогочасну самвидавну політичну публіцистику наскрізь пронизувало національне питання.