Мої спогади про Майдан

Все що я пам`ятаю про ці події

Рівно рік тому почався Євромайдан, до цього моменту система зробила свою справу і я вже був типовим представником тодішнього нашого суспільства, став аполітичним і переконаний, що в цій країні неможливо нічого змінити . Навіть, почувши новину, що Україна згортає євроінтеграції і починає зближення з Митним союзом, я лише подумав “ну жаль, але нічого ж не вдієш”. В цей же день в Вк мені прийшло запрошення на мітинг на підтримку євроінтегрції. І я чомусь вирішив піти, хоча вже, напевно, роки два не був на жодному мітингу.

З першого дня на майдані я відчув піднесений дух свободи. На наступний ж день вирішив їхати в Київ. Перше недільне віче пройшло спокійно(тоді це ще був мирний протест). За наступний тиждень по багатьох містах організувалися свої майдани, на які приходили сотні, а то і тисячі людей. У Львові в цей час панувала позитивна атмосфера, всі раділи і танцювали і, майже, всі вірили, що Янукович все ж таки підпише асоціацію, але все дуже швидко змінилося... Після того як 30 листопада асоція так і не була підписана, а Київський Євромайдан був жорстоко розігнаний. Пам'ятаю, як на наступний день прийшовши на Львівський майдан, я побачив вже зовсім іншу картину, не було вже ні музики, ні веселощів. До цього дня більшість протестуючих були студенти, а в цей день на майдані були майже одні хлопці і чоловіки, які вийшли захистити своїх дітей та своє місто, адже всі чекали що у Львові теж таким же чином спробують нас розігнати. Цього ж дня я знову поїхав в Київ. Першого грудня в Київі відбувся “Марш мільйону” і також почалися перші спроби захопити адмін. будівлі. Будучи біля ВР ми почули, що біля адміністрації президента почалися сутички і вирішили піти туди подивитися. Біля АП тоді було дуже гаряче, тут почалися перші масові сутички з “представниками закону”, полетіла перша бруківка і вперше проти нас застосували сльозогінний газ. Спочатку було дуже страшно, але у крові швидко піднімався адреналін і вже нікого не лякали ані звукові гранати, ані сльозогінний газ. До ночі, майже, всі протестувальники повернулися на майдан, де почали будувати перші барикади, адже вночі всі чекали нового розгону. З кожною годиною на майдані залишалося все менше народу і ставало все лячніше. Тоді, це все було досить хаотично і неорганізовано, але на щастя ніч пройшла спокійно. Вже наступні рази, коли я їздив в Київ, на майдані було все дедалі організованіше і на ніч залишалося все більше людей.

Десь до січня я, як і багато хто знову зневірився, що майдан зможе перемогти. Але після прийняття законів 14 січня і перших вбивств на майдані, всі зрозуміли, що якщо ми відступимо, то нам вже не буде життя в цій країні. Від цього часу і почалися найрадикальніші дії. Наступний місяць був найжахливіший, спочатку водомети в 20 градусний мороз, а потім і снайпери, які вбивали один за одним наших побратимів на передовій. Але всі розуміли, що шляху назад немає і що нам потрібно подолати цю владу. По обласних і районних центрах теж почали братися за радикальні міри і захоплювати адміністрації. У Львові з 18 на 19 лютого були розтрощені, майже, всі відділки міліції, згодом це назвуть “ніч гніву”. З наступного дня в місті не було міліції, для забезпечення порядку Самооборона створювала загони, які патрулювали місто, в один з таких загонів записався і я. У наступні дні у місті було все відносно спокійно. Подібна ситуація була і в багатьох інших містах, де люди взяли владу у свої руки.

І ось 22 лютого повідомили, що Янукович утік. Всі хто брав участь у Євромайдані з полегшенням зітхнули, але мало хто сильно цьому радів, адже розуміли якою великою ціною нам далася ця перемога. Ми тоді думали, що це кінець, але, на жаль, це був лише початок усіх випробувань, які українці повинні пережити, щоб зберегти свою свободу і незалежність.