Хід політичних подій XX cтоліття на теренах нашої країни, з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок.
До того як стати незалежним, український народ багато страждав (хоча, і зараз ми переживаємо не менш скрутні часи). Країни-сусіди не один раз намагались "розчинити" нас у собі, проводячи потілтику асиміляції, зраджували, експлуатували. Одним із найбільших ворогів української незалежності була Росія. І до цих пір, їм вдається замилювати нам очі. Повернемось до політики XX cтоліття, яка проводилась на теренах нашої країни, саме 1920-30-ті роки - коренізації.
З одного боку, запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя , а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу українців - це великий плюс, але з іншого- це було те ж саме "замилювання", адже безпосередньо сама україніза́ція 1920—30-х —це тимчасова політика ВКП(б), яка здійснювалась ЦК КП(б)У й урядом УСРР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок!
Що ж являла собою тимчасова політика ВКП(б) ?
Коренізація — політика залучення представників корінного населення радянських республік та автономій до місцевого керівництва та надання офіційного (а інколи — й панівного) статусу їхнім національним мовам. Проводилася у СРСР протягом 1920-х років. Політика започаткована XII з'їздом РКП(б) у квітні 1923 року в Москві. Прикладами коренізації стали, зокрема, українізація та білорусизація.
Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, господарського і радянського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури.
Цікавим є те, що за відносно короткий час українізації відбулися значні зрушення: завдяки українізаційним заходам (у взаємодії з іншими соціально-економічними процесами) у шкільництві, установах культури, пресі тощо і напливові українського населення з села, міста УРСР почали набирати українського характеру. Особливо помітні зміни у національному складі населення і вживанні української мови відбулися у великих промислових містах. Від 1923 до 1933 кількість українців у Харкові зросла з 38% до 50%, у Києві з 27,1% до 42,1%, у Дніпропетровську з 16% до 48%, в Одесі з 6,6% до 17,4%, в Луганську з 7% до 31%.. Тимчасова політика сприяла прискоренню ліквідації неписьменності.
Показники українізації державного апарату були досить строкаті: На 1934 у ВУЦВК було 50,3% українців, 25,4% росіян і 14,7% євреїв, приблизно те саме співвідношення було й по областях.
Українська культура отримала хоч і тимчасову, але унікальну можливість для розвитку і на повну скористалася нею. Але ключове слово тут "тимчасову"! Ми можемо кричати у весь голос :"Рушійні сили, зміни, розвій!"...Але чим це завершилось?
Наприкінці 20-х pp. процес українізації практично припинився, поступившись місцем масованому наступові сталінського режиму на національне життя. Першою жертвою цілеспрямованих атак у республіці впало старше дореволюційне покоління українських інтелектуалів. Були засуджені відомі вчені, письменники, культурні діячі: Сергій Єфремов, Михайло Слабченко, Андрій Ніковський, Осип Гермайзе, Людмила Старицька-Черняхівська та ін. Прес більшовицького терору буквально розчавив українську культурницьку еліту. «Чистка» набула тотального характеру.
Таким чином, становище української культури у 30-ті pp. повністю віддзеркалювало загальнополітичну ситуацію в країні. Досягши значних успіхів у 20-х pp., українська культура потрапила під жорсткий ідеологічний прес режиму, що дедалі більше виявляв себе як тоталітарний, антинародний. «Розстріляне відродження» - це, мабуть, найбільш точна характеристика стану національної культури у цей період.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.