Князь Костянтин Острозький. Стежками православ’я

Князь Костянтин Острозький як оборонець українського православ'я

«Князь Василь-Костянтинович Острозький - великий патріот України... , як і його предки, особли­во святий князь Федір та батько князь К.І.Острозький, глибоко розумів роль рідної Церкви в житті його украї­нського народу, що ця Церк­ва путь народу до вічного спасіння, в той же час в зем­ному житті зберігає його, як націю, від винародовлювання іншими... І він, найвизнач­ніший з українських право­славних магнатів, не погорджував, як і його предки, бути в одній "хлопській", як звали єзуїти православну віру, в одній народній Церкві з ко­жемяками, шевцями, пека­рями, разом з ними, об'єдна­ними в міщанські православні братства, боронячи її, душу народу, від наступу ворогів» .

І.Власовський

Славетне коріння…

Костянтин-Василь Острозький (1526-1608) народився у м. Турові, де й провів свої дитячі роки. Він був молодшим сином великого гетьмана литовського Костянтина Івановича. Видатний батько був одним із найвпливовіших і найбагатших політичних діячів та відомим поборником Православної віри. Він збудував у Вільно Миколаївську та Троїцьку церкви, віддав свій маєток у Кракові під друкарню Фіоля, який уславився тим, що першим розпочав друк книжок церковно-слов’янською мовою. Так, у листі до папи Льва Х 1514 року папський легат Пізо дав таку характеристику Костянтину Острозькому: «У себе вдома він благочестивіший за Нуму, а відвагою не поступається Ромулу. Єдине, чого бракує йому до інших дарів духу та видатних чеснот, то це, що він схизматик. І якби його вдалося навернути до лона святої матері церкви, то за ним би потяглось нескінченне число люду, настільки багато серед своїх важать його ім’я та авторитет». Тож, не дивно, що гідний син свого батька продовжив цю нелегку у ті часи справу.

Князь і політика

К.-В. Острозький успадкував від батька хорошу славу та багаті маєтки, що дозволило молодому князеві швидко просуватися у військовій та політичній кар’єрі. У 1550 році, після смерті Петра Кішки, був призначений Володимирським старостою та маршалком Волинської землі за участь в оборонні прикордонних земель від набігів татар. А 15 грудня 1559 року обійняв посаду воєводи Київського й відтоді став фактичним володарем всієї України.

Коли помирає польський король Стефан Баторій у 1586 році, то князь Острозький стає одним з кандидатів на польський престол. Однак одягнути корону йому завадило руське походження та православна віра. Князь завжди вважав себе виключно русином, нащадком свого народу, тому ревно беріг та захищав традиції. Ось, що сказав секретар папського нунція Горацій Спаноцці: «Що стосується Костянтина князя Острозького, дві речі, здається, говорять за нього. Одна – що вважається за найбагатшого та наймогутнішого пана в цілому королівстві, друга – що є загальновизнаним, за чоловіка розумного, щирого, відвертого, відважного і доброго у найвищому ступені. Проте дві інші речі будуть на перешкоді, одна – що він є русином і з того можна судити, що не дуже будуть хотіти його поляки, як і литвини, які так само будуть домагатися трону. Інша – що сповідує релігію грецьку і є головним заступником і оборонцем схизматів».

Завдяки зусиллям К.-В.  Острозького королі надавали привілеї церквам, монастирям та братствам. Нерідко на сеймах він захищав православних від самочинства урядовців. У 1586 році на прохання князя Стефан Баторій затвердив статут львівського братства. А вже у 1592 році він випросив у Сигізмунда III грамоту, що дозволяла надалі надавати вищі духовні місця в церкві православній лише тим особам, які будуть названі йому самим князем Острозьким. Та це не вберегло самого князя Острозького від помилки призначити єпископом Володимирським Іпатія Потія, що став ревним провідником унії…

Унія: як це було?

У квітні 1590 року відбувся з’їзд в Белзі, де чотири єпископи виявили своє бажання підпорядковуватися Риму. У черні того ж року в Бресті на синоді була прийнята офіційна декларація унії, яка була підтримана папою Григорієм ХІІІ та королем Зигізмунтом ІІ. В той період К.-В. Острозький став одним з  прихильників церковного союзу, про що він пише славнозвісному Іпатію Потію у листі 1593 року. Проте, варто чітко окреслити позицію князя: він виступав за рівноправне об’єднання двох церков (Православної та Католицької) із обов’язковим проведенням церковного собору та погодженням усіх православних патріархів, обговоренням з широким загалом.

Таку позицію Острозького оцінили як нереальну та утопічну. Тож, не сповіщаючи князя, у грудні 1594 року Іпатій Потій та Кирило Терлецький (єпископ Луцький та Острозький) створили свої торчинські артикули, які стали основою майбутньої унії. В них йшлося про поступ Православної Церкви своїми догмами та повне підпорядкування римському папі. Такі дії єпископів обурили князі й він став запеклим ворогом унії.

11-12 червня 1595 року на синоді в Бресті були прийняті остаточні умови союзу. У відповідь на це Острозький виступив з відкритою грамотою до православного світу: «Що ж бо може бути більш безстидним і беззаконним, – гнівно запитував він – як се, що шість, або сім чоловік, змовившись по-злодійськи і зрікшися своїх пастирів, святіших патріархів, котрими були поставлені, важать ся відривати від істини й тягнути за собою в погибель всіх нас правовірних, вважаючи за якихось безсловесних».  Цим листом він засуджував тактику єпископів, що пішли на союз.

К.-В. Острозький офіційно виступив проти унії на сеймі 1596 року, а в червні того року, отримавши послання від Зигмунта ІІІ, в якому йшлося, що уразі, якщо князь не підтримає унію, то король оголосить його особистим ворогом, Острозький не піддався тискові. Він був запеклим провідником синоду, який мав місце в Бресті 6-9 жовтня 1596 року й був спрямований проти уніатів.

Антиунійна боротьба

Після проголошення унії Острозький налагодив відносини з литовським православним єпископом Гедеоном Балабаном, сприяв примиренню його з львівськими братчиками, забезпечив своєю підтримкою. Константинопольський патріарх призначив Острозького і Балабана своїми екзархами в Литві. Останній, будучи  екзархом й місцеблюстителем  Київської митрополії, а також заручившись підтримкою православної громадськості та, власне, князя, мав змогу вільно управляти своєю єпархією та поширювати деяку владу на інші. Він освячував церкви, призначав священників у православних парафіях, видавав антимінси.

К.-В. Острозький до кінця своїх днів боровся за Православну Церкву. У 1603 році на сеймі саме за наполяганнями князя було обрано Єлисея Плетенецького на посаду архімандрита Києво-Печерської лаври, що спромігся перетворити її на культурно-просвітницький осередок. Не покинув він й посаду Київського воєводи, що попередило насильницьке свавілля греко-католиків над православними. Так у 1605 році було заборонено уніатам забирати собі православні церкви та монастирі.

Острозька Біблія

Не варто забувати й про те, що саме за сприяння князя К.-В. Острозького у  1581 році з’явилося перше повне друковане видання всіх книг Св. Письма церковнослов'янською мовою. Для надрукування цієї праці він викликав зі Львова Івана Федорова, який і здійснив цей подвиг із гуртком вчених при Острозькій школі.

Переоцінити роль Костянтина-Василя Острозького в житті тогочасної України важко. Він був відданим борцем за православну віру, всіма своїми силами боровся за її права та свободу, а також піклувався про її матеріальну сторону (будував монастирі, видавав церковну літературу тощо) . Тож, підсумовуючи все про постать князя, можна згадати слова митрополита Іларіона: «Усі українські магнати, взяті разом, не зробили стільки для України, скільки зробив князь Костянтин...»