Походження українського народу

етногенез

Походження українського народу

З давних  давен люди цікавилися своїм родоводом.  Походження відігравало вирішальну роль у твоєму становищі у суспільстві, впливало на спосіб життя. Але родовід народу не менш цікава тема і  у цій статті ми пропонуємо вам ознайомитись із походженням українського народу.

Існують чотири теорії етногенезу українців:

1)    теорія «споконвічності» — українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30—40 тисяч до 2—3 млн років, а територія нинішньої України з часів раннього палеоліту і до наших днів ніколи не була безлюдною;

2)    теорія автохтонності (М. Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців становило населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

3)    теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСРу 1950—80-ті.): зародження і розвиток з єдиної древньоруської народності трьох близьких слов'янських народів (українців, білорусів, росіян);

4)    теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, білорусів, росіян.

Перша теорія  сформульована в кінці XIX ст. канадсько-українським ученим Я. Пастернаком. Ця теорія ґрунтується на ідеї самобутності українців, котрі нібито не мають нічого спільного зі слов'янами. Вони безпосередньо зародилися на базі трипільської культури, еволюціонувавши пізніше у скіфське плем'я неврів, потім в антів, а відтак і у спільноту часів Київської Русі. Теорія зараз починає відроджуватися, щоправда, у модифікованому вигляді. Її прихильники заперечують етногенез як певний момент зародження етносу. На їхню думку, етнос  існує стільки, скільки існує людина сучасного типу. Тривалість цієї історії коливається від 30—40 тис. років (Ю. Шрамко) до 6—7 млн. (Ю. Копержинський). 
Схожу теорію щодо етногенезу українців сформулював  М. Грушевський. Згідно з теорією, етнічну основу українців становило населення пізнього палеоліту, що мешкало на території України; росіяни ж та білоруси мали свою етнічну основу і свою територію формування. Грушевський був першим, хто спростовував ідею так званої «єдиної колиски» зародження трьох споріднених слов'янських народів: українців, росіян і білорусів. 
Проте саме теорія «єдиної колиски» стала загальноприйнятою у вітчизняній історичній науці, і лише останнім часом  починає переосмислюватися.

Григорій Півторак так висловлюється про теорію «спільної колиски»:

«Виникнення окремих східнослов'янських народностей, зокрема й української, відбувалося не внаслідок поділу так званої давньоруської народності на три частини, а шляхом консолідації кількох суміжних і близькоспоріднених груп східнослов'янських територіально-племінних об'єднань у компактні культурно-етнографічні масиви. У ході дальшої консолідації вони поступово переросли в українську, російську та білоруську народності. Однак консолідація східнослов'янських територіально-племінних об'єднань відбувалася не синхронно. Як свідчать археологічні джерела, різниця в матеріальній і духовній культурах між окремими праукраїнськими племінними союзами Півдня почала зникати ще в переддержавний період у VIII-IX ст., і в XI-XII ст. Культура цих племен уже становила відносно монолітну цілісність. На відміну від неї, літописні племена лісової Півночі Східної Європи зберігали свою етнокультурну своєрідність аж до розпаду Київської Русі у XII ст. Отже, етнічні процеси на півдні Русі, який перебував ближче до візантійських центрів цивілізації і зазнавав їхніх впливів, розвивалися швидше, ніж на півночі. Через це формування українського етносу відбулося раніше, ніж у білорусів та росіян…»

За роки незалежності пошуки витоків українського народу поновилися і в Україні. Цій проблематиці присвячені праці сучасних дослідників Я.Дашкевича (1993), М.Брайчевського (1995, 2002), Я.Ісаєвича (1991, 1995), Г.Півторака (1993), В.Барана (1998, 2002), Л.Залізняка (1995 – 2006), С.Сегеди (2001), В.Балушка (2004, 2005).

Ось що каже Ярослав Дашкевич щодо походження українців: «За етніч­ною основою всі нації — слов'янські, але з іншоетнічними домі­шками: українська включала іранський та норманський компоненти, новгородсько-псковська — балтський і нормансь­кий компонент, російська — угрофінський і білоруська — балт- ський. Етногенетичні процеси серед слов'янства розпочинаються у VII—IX ст., із часів хозарського наступу та приходу норманів, їх результат — зародження української нації, котра з утворенням Київської держави стає панівною нацією. Етнос, розмірковує до­слідник, стає нацією, коли він творить державу, і в цій державі стає гегемоном. Перетворення етносу-українців в націю- українців відбувалося настільки швидко (приблизно одне століт­тя), що спричинило крихкість державного організму, відцентру­вавши в ньому ще дві нації: новгородсько-псковську і російську. Причому російська, як найбільш агресивна, асимілює націю- новгородсько-псковську. В той же час на територію нації- українців; починають концентричний наступ агресивні нація- росіян, Степ, Угорщина, Польща, внаслідок чого відбувається за­непад нації-українців. Її відродження почалося на рубежі XVI— XVII ст. на хвилі національно-визвольної війни проти численних загарбників, каталізатором якої стала козаччина. Щодо нації- білорусів, то вона сформувалася на базі Полоцького і Смоленсь­кого князівств дещо осторонь інших націй. Проте і вона не уник­ла деякої руйнації з боку агресивної нації-росіян, будучи незахищеною такою силою, як нація-українців — козацтвом».

Отже, спільність традиційної культурної основи пов'язує українців із великою групою колись споріднених народів, у тому числі слов'янських, зокрема з росіянами та білорусами. Тільки у такому аспекті й слід розуміти феномен «єдиної колиски». Час та місце, як і механізм виникнення різних народів, були різними; тому всі народи й самобутні, хоч іноді і мають спільну етнокультурну основу. Несхожість — головна ознака етносу, більше того — етнос існуватиме доти, доки він визначатиметься оригінальністю.. Зародки націогенезу українців з'явилися ще за Київської Русі, але етногенетичний процес тоді, як вже зазначалося, був перерваний, відновившись у XV—XVII ст. Проте націогенез як явище має усталений механізм дії та єдині закономірності прояву. Щоб їх зрозуміти, треба повернутися до ключових понять «етнос» та «нація», котрі визначаються певним набором характеристик: єдністю походження, культури, мови, самосвідомості, господарського життя, території. При визначенні нації традиційно додаються такі ознаки, як наявність спільного ринку, держави, капіталістичних соціально-економічних відносин. Оскільки ж такий набір структуроутворюючих ознак етносу й нації є еклектичним, існує інший підхід — визначення характеристик, які б розкривали їхню внутрішню сутність. Основні з них такі: національні інтереси, національна ідея, національна самосвідомість, національна культура, національні символи (гасла) — цілісна система, що приводиться у дію лише за наявності загальнонаціонального піднесення. 
Коли виходити з такого розуміння нації та ще й з конкретних історичних подій, які зумовлювали націогенетичні процеси, слід відмовитися від усталеної теорії формування української нації, котра визначає націогенез українців як результат розвитку буржуазних соціально-економічних відносин. Виходить, що він розпочався лише наприкінці XIX — на початку XX ст., а завершився просто-таки за радянських часів, коли була створена держава — УРСР. 
В дійсності ж українська нація сформувалася набагато раніше, на зламі XVI—XVII ст., коли каталізаторами цього процесу виступили, як відзначає Я. Дашкевич, загроза фізичного винищення з боку Степу, польське національне гноблення і внутрішня зрада (утворення церковної унії). На хвилі національного піднесення зростала національна самосвідомість, що проявлялась на двох рівнях: побутовому та ідеологічному. На першому рівні це було усвідомлення своєї причетності до «руського народу», на другому ж, вищому, — боротьба за національні права, культурні традиції нації (у тому числі за офіційне визнання української мови), за чистоту релігійних канонів, за творення національних державних інститутів та атрибутів. 
Більшість цих прагнень тоді були реалізовані, — щоправда, на регіональному рівні, у лівобережних районах України. Саме там, на Київщині та Брацлавщині, створювалась українська державність — козацька республіка, національно-територіальна адміністрація, національне військо, — тобто всі національні атрибути та символи, що дали поштовх для творення української нації. Українська нація зародилася саме у ті буремні часи національно-визвольної боротьби, хоч націогенетичний процес тривав і далі. Він «дозрівав» через ряд етапів, відомих як національно-культурне відродження. Розпочавшись у XVI ст. як військово-політичне відродження, воно продовжилось наприкінці XIX ст. у сфері культури й духовності, у 20-х роках XX ст. — як державно-політична розбудова, нарешті, у наші дні — у формі загальнонаціонального піднесення, зачіпаючи всі важливі сфери життя українського народу. 

Вірченко Тетяна