Біженці: іспит на людяність.

Нас всіх без винятку зачепила ця війна. Туди, де небо не вибухає щохвилини від снарядів, втікають тисячі наших співгромадян. Біженці. Наша соціальна відповідальність і іспит на людяність.

Українці – миролюбива нація. Хоч ми й маємо сильні військові традиції завдяки багатовіковій спадщині козацьких часів, насамперед ми – мирні хлібороби, прив'язані до своєї землі не лише любов'ю і обов'язком перед предками, щирі й гостинні до сусідів, тож не зазіхаємо на чужі території. Проте всю історію маємо боронити свої.

Останні півроку стали справжнім жахом для всіх нас. Ще рік тому думки про неминучість конфлікту здавались чимось нереалістичним. Так, всі усвідомлювали, якого сусіда маємо, всі розуміли, що така велика держава з фактично авторитарним правлінням не може спокійно співіснувати з невеликими незалежними країнами. Рано чи пізно в коло інтересів «великого брата» мала потрапити і хата брата «меншого» (йдеться про розмір, та далеко не про вік), тож зараз, із позиції сьогоднішніх подій, зазіхання на Росії та територію України видаються неминучими. Доля Чечні і Грузії так чи інакше була уготована і Україні, проте всі сподівались, що це станеться якомога пізніше. Краще – ніколи.

Війна знов поділила суспільство на два табори за покликом крові: мирні «хлібороби» і воїни. Так було на протязі багатьох століть, так відбувається і зараз. Ніхто не хотів війни, та зараз в ній задіяні фактично всі: і вояки, і ті, хто лишився вдома. Ті, хто зараз не взяв до рук зброї, взяли на себе відповідальність забезпечувати військових. Та крім цього мирні жителі стикнулись ще з одним наслідком війни: біженці.

Біженці. Це слово звучить якось неприємно і образливо. Принаймні, позитивних емоцій воно точно не викликає. Наші співгромадяни, що змушені лишати свої домівки через війну і бігти світ за очі, стали іспитом на людяність для суспільства. І мушу визнати, українці цей іспит склали. Зараз проблемами цих людей активно займаються волонтери. Їм надають прихисток і намагаються забезпечити всім необхідним, аби вони не почували себе покинутими.

Проте кожна медаль має дві сторони. Зворотня сторона цього питання виглядає геть неприглядно. Особливо, якщо починаєш заглиблюватись у деталі і мотивації, і за звичкою самостійно формуєш власну точку зору.

Так, біженці потребують допомоги. Проте неможна поділитися тим, чого не маєш сам. А чи всі наразі мають роботу? Чи всі мають можливість купити нові речі? Кожен працевлаштований біженець – це мінус одне робоче місце для місцевих мешканців. Кожна влаштована в школу чи в садочок дитина біженця – це мінус одне місце для вашої дитини. Звучить занадто прагматично? Цинічно? Проте так воно насправді і є.

Нерідко вони не приймають те, чим можуть поділитись місцеві мешканці і волонтери. «Чего вы принесли мне крупу? Я что, должна сама готовить? У меня нет нормальной плиты!» (те, що в селі всі, власне, готують на печі чи на електроплитках, то таке). Їм незручно носити вживані речі. Купіть їм новий одяг і взуття. Самі ходіть в своїх недоносках. І не треба пропонувати селитись в якихось селах. Хочу в Київ. Ну і що, що всі хочуть до столиці. Я біженець, я постраждав від війни, надайте мені житло у Києві!

Часто волонтери відмічають небажання приймати ту допомогу, яку в силі надати. Проте ніхто ще не відмовлявся від грошей. Так що заробляйте гроші і діліться з біженцями.

Українці зі Сходу, накачені під зав'язку міфами інформаційної війни про те, що Донбас годує Україну, ніколи не поважали українців з інших областей. Не сильно розуміючись на історії, з презирством ставились (і ставляться) до особистостей, яких поважають західніше від шахт, при цьому щиро вважаючи, що «Бендера – не герой». Саме «Бендера», не Бандера – навіщо заглиблюватись в деталі? Із такою самою неповагою вони зараз і приїхали переховуватись від війни. В тих селах, де на колінах зустрічають загиблих односельців, дітлахи переселенців хизуються: «Мой папа сказал, когда всех укропов покрошит, тоже к нам приедет!». 

Жінки-біженці з дітьми дійсно потребують прихистку і допомоги. Проте не дурні переховатись від війни і чоловіки. Виникає закономірне питання: а чому наші хлопці мають гинути за їх землю, допоки вони пересиджують лихі часи під теплою опікою чи не занадто людяних «західняків»?   

Мені видається, що суспільство рано чи пізно перегорить у своєму співчутті до біженців. Щонайменше тому, що людина, яка не захистила своєї домівки, не може викликати співчуття. Як і не можуть викликати поваги ті, що із презирством ставляться до вас за вашу ж людяність і готовність допомогти, вважаючи це за слабкість і дурнуватість. Той, хто щиро робить добро, все ж таки розраховує на вдячність, а не на те, що його просто використовують. Так що цей іспит на людяність - двосторонній, і скласти його на відмінно мають і ті, хто приймають, і самі біженці також.