Сьогодні нам потрібно перемогти наших найголовніших ворогів. Найзапекліших. Найнебезпечніших...
Наше єднання на Софійській площі – це перший крок до порозуміння між опозиційними силами. Але найголовніше – це об’єднавчий крок не тільки політичних партій, об’єднань, блоків, громадських рухів тощо. Це наш з вами крок до розуміння одне одного. Ми різні – за віком, статтю, професією, захопленнями… Хтось сповнений амбіцій, а хтось прагне тихого, стабільного життя, спокою та правди. Багато серед нас тих, хто зневірився після Майдану, розчарований «помаранчевими» діями та владними помилками. Але попри песимізм, бурчання, ми не скиглимо – нас єднає віра в справедливу демократичну Україну. Ми розуміємо, що лише об’єднавшись, ми разом зможемо скинути цю кримінальну владу.
Але перед тим сьогодні нам потрібно перемогти наших найголовніших ворогів. Найзапекліших. Найнебезпечніших. Це – сумнів. Це – побоювання. Це – страх. Це – бездіяльність.
Маленька дитина, яка тільки-но вчиться ходити, падає багато разів. Побачивши маму, вона намагається будь що дійти до неї. Незграбно. Падаючи та волаючи, але піднімаючись знову і знову. І врешті вона дістається своєї цілі – мами. Якби вона сумнівалася, відмовлялася йти, виправдовуючись «я ще не вмію ходити, зачекаю», то чи зробила би вона хоч один крок?
Наші сумніви, критика всього й вся, не дають нам навіть поворухнутися у бік перетворень. Шлях який ми обрали – поліпшення політичної, економічної, соціальної ситуації в нашій державі – це дорога падінь та підйомів. Це помилки, яких ми припускаємося, але які перероджуються в наш досвід.
Владі Віктора Януковича вигідно підтримувати бездіяльність, сварки, сумніви, плітки й зневіру у спроможності нас із вами прибрати цю тиранічну, бездуховну владу. І якщо ми будемо йти на поводу в Януковича, то позитивні зрушення лишаться лише на папері, на словах, на кухнях та в Інтернеті.
Від кожного з нас, від наших кроків, віри й єднання залежить наше майбутнє, доля нас самих, наших дітей, онуків, батьків.
Від мене, від тебе – від кожного з нас – залежить, чи будемо ми жити краще.
У листі Юлії Тимошенко, який вона написала за гратами, є показові рядки:
«Якщо в тюремній камері дивитися у вікно, то можна побачити дві речі: або грати, або синє, світле небо. Я – бачу небо. Я навчилася не помічати грат. Бо свобода живе в мені самій…».
Я теж хочу бачити небо, хочу жити у вільній та справедливій країні. Без олігархічних кланів, синків-мажорів, судового свавілля, попрання свободи слова. Заради цього варто єднатися, діяти, а зневіру – лишити далеко позаду себе.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.