НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ І НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ

Раціональну структуру економіки можна створити через державне регулювання на основі національної ідеї.

Українська національна ідея виплекана кращими синами й дочками України: Григорієм Сковородою, Тарасом Шевченком, Лесею Українкою, Іваном Франком і нерозривно пов’язана з ідеєю соціальної справедливості. Але для того, щоб підійти до поняття, що ж таке національна ідея, розкриємо зміст, форму і зв’язок таких понять, як народ, громадянське суспільство, нація, держава.

Традиційно так сталось, що наука про державу, розглядаючи такі її елементи, як територія, населення і влада, основну увагу приділяє владі. При вивченні демократичного суспільства аналізують в основному взаємодію громадянського суспільства і влади. Співвідношенню ж нації і держави приділяється менша увага.

Серед українських авторів, які вивчали на  початку нашого століття національну проблему, згадаємо М. Міхновського, В. Старосольського, В. Липинського, Д. Донцова, М. Грушевського, І. О. Бочковського, С. Рудницького. Особливо відмітимо праці проф. Л. Ребета, в яких досліджувалась роль нації у національній державі.

Для точного розуміння поставленої проблеми почнемо з визначень.

Народ – це сукупність громадян, які в даний момент проживають на даній території і об’єднані в державу.

Нація – категорія історична. Нація – це політично організований народ, це спільнота, що має свою волю, свої традиції, менталітет, усвідомлює і цінує свою історію, несе відповідальність і турбується за майбутнє. За Л. Ребетом, центральними пунктами в оцінці явища нації є держава і культура, а з психологічного боку – свідомість і воля. Суть нації проявляється в її соціальній психології: “Взаємовідносини між  зовнішніми і внутрішніми видами національного життя визначаються коловоротом між буттям, що народило ідею, та ідеєю, що творить буття...З цієї причини нації – це тривкі форми людського життя, і історично витворена соціальна і соціально-психологічна структура кожної нації має безпосереднє відношення до структури держави, в якій віддзеркалюється її характер. Держави бо існують в засаді як національні держави, а держава і нація пов’язані між собою так, як пов’язана форма із змістом”.

Отже, наскільки нація створює власну державу, настільки держава творить націю.

Кожна нація прагне до самодостатнього існування. Українська нація, як і всі сучасні нації, є багатоетнічною. Ядром нації, корінною нацією, є суто український етнос. Навколо цього ядра об'єднуються “національні меншини”. Історично склалось таке взаємопроникнення, переплетіння, такий синтез українського етносу із “національними меншинами”, що крайня доктрина типу “Україна – для українців” є руйнівною, неприйнятною. Як і всякі крайнощі, її треба відкидати. Більше того, проти цієї доктрини потрібно боротись задля збереження  нації, задля її майбутнього. Це доктрина реакціонерів-шовіністів, які сповідують національну, расову винятковість і розпалюють на цьому підгрунті взаємну ненависть і ворожнечу.

Корисно згадати думки В. Липинського про те, що бути патріотом – це перш за все вимагати гарних і добрих вчинків від себе, як від Українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони “не – Українці”. Бути патріотом – це значить цінувати і мати громадські, політичні, державотворчі устремління, турбуватися про розвиток і майбутнє своєї нації.

Історичний досвід США та багатьох інших багатоетнічних країн показує, що історичну перспективу має “синтетична” концепція нації: коли в процесі конституювання національної ідеї і національної свідомості виходять не з однієї, а з сукупності домінант нації: етнічного походження, територіальної єдності, культури, духовності, економіки, самосвідомості, суспільних інститутів прав людини, громадянського суспільства, громадянства, історичних і політичних факторів.

Отже, нація – це комплексне складне поняття, яке охоплює всі сторони життя з пам’яттю про минуле, з проблемами сьогодення і мріями про майбутнє.

При цьому мова – це передумова і наслідок формування нації. Всі проблеми розвитку нації відбиваються у проблемах мови. Асиміляція нації, її розчинення в ядрі іншої, більш сильної нації розпочинається саме з мовної асиміляції, а початок відродження, становлення нації – з відродження загальнодержавної мови.

Оскільки нація – це організований народ, то його організація відбувається через інститути держави і громадянського суспільства на основі національної ідеї як сукупності намірів осягнути нове буття.

Національна ідея – це, по суті своїй, ідеологія розвитку нації і держави.

Як відомо, ідеологія – це мета, мотивація й оцінка діяльності, елемент суспільної свідомості, формула поведінки, відповідальність, схема розподілу власності, влади та інформації, правила взаємодії громадян, громадянського суспільства та владної і політичної еліти.

Таким чином, національна ідея є глобальною, всеохоплюючою і реалізується через національні інтереси у внутрішній і зовнішній політиці держави. Це і стратегія розвитку держави, і політична програма, і економічна політика, це єдність духовності і моралі на основі менталітету народу.

В основі національної ідеї лежить постійне зростання добробуту нації, забезпечення і збереження умов для розвитку майбутнього покоління на основі своєї державності, економічної самодостатності, культури, мови, духовності, освіченості.

Національна ідея за своїм змістом повністю заперечує ідеологію Чиказької економічної моделі, зміст монетаристської економічної політики, тому прибічники нинішніх реформ не можуть керуватися національною ідеєю, вони її не здатні сприйняти.

Особливості і ознаки української нації, специфічні природні ресурси і географічне положення, самодостатність нації зумовлюють те, що в Україні може бути тільки українська модель розвитку – не європейська, американська чи російська, а тільки українська. Звісно, це не означає, що при розбудові української моделі суспільства потрібно нехтувати досвідом інших.

Розглянемо тепер детальніше питання про те, хто і чому в ХХI ст. ставиться неприхильно до національної ідеї.

Згадаймо про дві крайнощі розвитку цивілізації у ХХ ст. за ступенем втручання держави в економіку, який визначається в першу чергу формами власності: класичний капіталізм (вільний ринок) і державний соціалізм (централізоване планове господарство). Саме цим крайнощам стоїть на заваді таке явище, як  нація і національна ідея, котре суперечить суперкапіталістичній та більшовицькій теоріям.

З одного боку – ідея світового уряду, інтеграції в світову економіку, а з іншого – світової комуністичної революції. Як бачимо, спільним у двох теоріях є інтернаціоналізм і глобалізація економіки.

Зміст національної ідеї можна до кінця розкрити тільки усвідомивши цілі і методи взаємодії розвинутих країн (країн елітаризму) та периферії світового господарства.

Розвинуті країни покращують рівень життя свого населення за рахунок підсилення експлуатації, перетворення країн периферії світового господарства в сировинні придатки та ринки збуту. Виходячи з цього, розвинуті країни пропагують у слаборозвинутих політику лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, вільну торгівлю, відкритість суспільства, масову культуру. Інтеграція ж у світовій економіці визначається відповідним розвитком технологій, тому ніколи слаборозвинуті країни не можуть рівноправно інтегруватися з розвинутими. В слаборозвинутих країнах вільного ринку, класичного капіталізму, відкритості економіки завжди більше, ніж у розвинутих.

У розвинутих країнах, явно чи ні, але чітко окреслена національна ідея, яка однозначно реалізується через національні інтереси (США, Японія, Німеччина та ін.). В них панує модель змішаної економіки, а не вільний ринок і досконала конкуренція. Свобода особистості підпорядкована суспільним інтересам.

Класичний же капіталізм, особливо за моделлю Адама Сміта та Чиказької школи, яку нав’язали Україні міжнародні фінансові організації через умови співпраці з ними, – це атомізація (індивідуалізація), розпорошення суспільства, витравлення з людей таких рис, як солідарність і співчуття.

Очевидно, що порівняння ознак класичного капіталізму з ознаками нації та національної ідеї свідчить про їхні розбіжності та навіть багато в чому протилежності.

Національна ідея за своїм змістом стверджує ідеологію розвинутих країн. Отже, якщо Україна ставить завдання звернути зі шляху класичного капіталізму на шлях змішаної економіки, в коло розвинутих держав, то їй потрібна своя ідеологія, своя національна ідея

Як бачимо, політичні партії, діячі крайньолівих і крайньоправих поглядів, з однаковою затятістю (можливо, різними методами і під різними гаслами) будуть боротися проти національної ідеї, бо саме вона заважає їм розбудовувати як державний соціалізм (комунізм), так і дикий капіталізм.

Запровадження моделі класичного капіталізму під впливом іноземних радників, міжнародних фінансових організацій, реалізація чужої національної ідеї та чужих національних інтересів означає зраду української національної ідеї.

Зазначимо, що застосування концепції крайнощів розвитку суспільства дає можливість чітко визначитися стосовно Гоббсівської та Кантівської парадигм національної ідеї та національної безпеки.

Як відомо, Гоббсівська парадигма національної ідеї та національної безпеки визначає за головну мету реалізацію національних інтересів: забезпечення власної територіальної цілісності, національної єдності і національного розвитку через творення і розвиток власної держави. Очевидно, що Гоббсівська парадигма є ідеологічною основою розвинутих країн.

Кантівська парадигма національної ідеї та національної безпеки грунтується на тому, що вона заперечує сучасні системи національних держав, стверджує досягнення вічного миру і злагоди шляхом створення всесвітньої федерації і введення всесвітнього громадянства, тобто кантівська парадигма відповідає парадигмі вільного ринку, парадигмі свободи і безпеки в першу чергу особи, отже, є ідеологією такої крайності розвитку суспільства, як класичний (дикий) капіталізм. Ця парадигма нав’язується країнам периферії світового господарства з метою полегшення поглинання їх ринку.

Викладене дає змогу повернутися до поставленого питання: національна ідея не спрацювала чи її зрадили?

Очевидно, що реформи почалися під гаслами національної ідеї в частині розбудови держави, а не нації. Але з тих пір, як стратегія реформ була віддана на відкуп іноземним радникам і консультантам, вони почали працювати не на українські національні інтереси, а на інтереси своїх країн – країн елітаризму.

Таким чином, була зраджена українська національна ідея в частині державотворення, яке розпочинається з досягнення економічної незалежності. Щодо розвитку нації (тобто проблеми добробуту народу, його культури, майбутнього), то ним так і не розпочали займатися.

Наголосимо, що особливі роль і місце національної ідеї – саме на перехідному періоді розвитку суспільства, на етапі його трансформації. Це випливає з того, що національна ідея є комплексною, бо охоплює всі сторони життя нації,  організовує його і передбачає ефективне використання інститутів держави, державного регулювання. В той же час на перехідному етапі в суспільстві ринкові механізми саморегуляції можуть бути ефективними тільки при наявності раціональної структури економіки, яку вони самі по собі в принципі не здатні створити. Раціональну структуру економіки можна створити тільки втручанням держави в економіку, тобто через державне регулювання і, отже, на основі національної ідеї.

В усталеному режимі суспільства зменшується роль державного регулювання і, отже, зменшується “навантаження” на національну ідею в межах внутрішньої політики. Стосовно зовнішньої політики все залежить від національних інтересів на даному історичному етапі розвитку нації.

Національна ідея має стати основою настанови національної свідомості на:

гармонійний розвиток людини, зв’язок її з природою, рідною землею, турботу про здорове навколишнє середовище, державну підтримку всіх форм власності, на родинний принцип успадкування, колективний спосіб праці на землі;

заборону продажу землі іноземцям, обмеження іноземних інвестицій та зовнішніх боргів, аби не втратити найвищу цінність – Україну як спільну Батьківщину всіх громадян, що проживають на її території;

соборність, збереження і непорушність кордонів і захист територіальної цілісності держави;

духовну та культурну цілісність і самобутність, єдність духовності і моралі, що не заперечують прогресивних надбань інших націй;

патріотизм усіх громадян України, самостійність і незалежність дій владної еліти в національних інтересах України;

родину – основний осередок суспільства, що разом з державою відповідає за виховання здорового молодого покоління.

Таким чином, щоб Україна стала розвинутою державою з високим життєвим рівнем народу, то в основу ідеології нового курсу реформ для неї може бути покладена тільки національна ідея як основа злагоди, єднання і цілеспрямованої діяльності суспільства в інтересах кожного її члена та майбутніх поколінь. І ця ідея може бути реалізована лише українськими патріотами.