Олігархія

Якщо ще 5–10 років пануватиме нинішня олігархічна система, то на карті світу не буде такої держави, як Україна.

З ініціативи  журнала "Тиждень" відбулася публічна дискусія за участю представників парламентських опозиційних політичних сил на тему «Олігархічний капіталізм в Україні».    

Андрій Павловський: «Якщо ще 5–10 років пануватиме нинішня олігархічна система, на карті світу не буде такої держави, як Україна. Знову буде таке собі квазіутворення, наприклад, якийсь Євроазійський Союз чи як він там називатиметься. Поява олігархічної системи економіки в Україні стало можливим тому, що на початку 1990-х владу перехопила суміш  червоних директорів із відвертим мафіозним капіталом. На прикладі Партії регіонів ми бачимо, що ті самі люди, які на початку 1990-х ходили з бітами і в спортивних костюмах по базарах, тепер або в міністерських кабінетах, або «поважні олігархи», або, приміром, керівники Харкова. Ось такі наші олігархи – це зазвичай люди не­освічені з кримінальним минулим й чужі всьому українському. Тому так гостро стоїть питання трансформації економіки і зміни влади.               Але яка це буде трансформація? Чи в мирний спосіб, чи це буде якась нова українська соціальна революція?  Це дуже нагальні питання, на які, на жаль, досі немає відповідей. 

Водночас перспектива в тому, щоб ми спільними силами домагалися зміни кримінально-олігархічного керівництва держави.  Але принципово, щоб на її чолі стали проукраїнські сили.    Необхідно мотивувати або примусити великий капітал бути соціально відповідальним.  Важелів впливу державного регулювання достатньо, щоб це зробити. Потрібно нарешті включити антимонопольне законодавство, яке в нас фактично не працює, відтак кожен олігарх – фактичний монополіст у певній галузі економіки. Антимонопольний комітет, по-суті, із заплющеними очима. 

Також я хочу озвучити, можливо, непопулярну думку: потрібно порушувати питання про відновлення елементарної соціальної справедливості, про розподіл національного багатства й доходів, адже в нас з десяток кримінальних кланів на чолі з родиною Януковичів контролюють 90% економіки, а 80% населення України, за оцінками ООН, на межі бідності. Розрив між доходами багатих і бідних сягає 40 разів.  

То потрібно і перерозподіл  доходів і національного багатства зробити справедливим. Треба сказати, що є такі стратегічні підприємства, як-от енергетики, залізниці, порти, військові об’єкти, оборонна промисловість, які мають перебувати в державній власності. Якщо вони наразі опинилися в руках олігархів, то не варто боятися слів «націоналізація», «одержавлення» щодо цих об’єктів.  Треба закривати чорні офшорні дири, через які витікають десятки млрд. доларів щороку. Підвищувати рентну плату за користування природними копалинами.

Чому Україна одна з небагатьох держав, де немає податків на багатство, на предмети розкоші? Візьміть усі розвинені країни – там вони є. Їх бракує тільки в нас та на африканському континенті. Чому ми цього боїмося, чому немає прогресивної шкали оподаткування, яка є, наприклад, у США та більшості європейських держав? У старих націонал-демократів, на жаль, була така фобія – боялися звинувачень у тому, що вони ліві. І в результаті ми догралися до того, що люди, ворожі до всього українського, мають усю власність, а українці на своїй землі знову будуть лише найманими працівниками, якщо хочете, сучасними рабами. Адже олігархи розглядають Україну лише як територію, де можуть заробити грошей. А українське населення – таке собі безмовне бидло, яке потрібно вичавлювати і яке приноситиме їм своєю важкою працею надприбутки. До речі, до цього питання зверталися ще понад дві тисячі років тому Платон та Арістотель. Вони вже тоді писали про олігархію як владу кількох багатих над основною масою народу. І, на жаль, саме в таких рабовласницьких формах зараз, через дві тисячі років, це знову випливає в Україні.

Залежить від кожного з нас, як ми цьому протистоятимемо. Інакше, якщо ми змиримося з цим, років через 50 в Україні залишиться 15 млн населення, придатного лише для не кваліфікованої праці. Якщо ми хочемо боротися за Україну, то  опозиційним патріотичним партіям  необхідно об’єднатись в українську надпартійну «Солідарність», яка боротиметься за такі базові речі, як людська гідність , елементарна демократія та справедливість. Врешті-решт, за виживання української нації і майбутнє наших дітей і онуків.»