Леся. Лариса. Українка. Квітка

"Без надії таки сподіваюсь, Жити хочу! Гетьте думи сумні!..." - таке було в житті кожного.

Коли Леся Українка писала ці слова, вона вже була хворою на туберкульоз кісток, страшну хворобу, яка завдає несамовитого болю, але Леся любила життя, ніколи не здавалась і не ламалась. Хворобу діагностували влітку 1883 року, а вже у жовтні професор Рінек оперував маленькій Лесюні ліву руку, видалив кістки, уражені туберкульозом. Уявляєте, в 12 років таке пережити!..

Сьогодні 142 роки від дня народження Лариси Петрівни Косач-Квітки, яку ми знаємо і любимо як Лесю Українку. Сьогодні я був на її могилі в Києві, вклонився Лесі і приніс їй квіти. Свій перший вірш "Надія" Леся написала, коли дізналась, що її тітку Олену заарештували за участь у замаху на шефа жандармів Дрентельна. Мурашки по шкірі, коли читаєш цей вірш, який Леся написала у восьмирічному (!) віці:  "Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна: Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянути ще раз на рідну країну, Поглянути ще раз на синій Дніпро, – Там жити чи вмерти, мені все одно...". Померти на рідній землі Лесі так і не судилося. Вона спочила у Бозі в грузинському місті Сурамі, де лікувалась, на руках у свого чоловіка Климента Квітки і мами Олени Пчілки (Олени Петрівни Косач-Драгоманової). Похована в Києві на Байковому кладовищі, але не на центральній алеї, а на лівій частині у 3 секторі.

Життя її було яскравим, але коротким - всього 42 роки, тож 1 серпня цьогоріч ми вшановуватимемо 100-річчя від дня смерті Великої Українки: поетеси, письменниці, культурного діяча, перекладачки - Лариса Петрівна володіла багатьма мовами і переклала на українську Гюго, Гомера, Міцкевича, Гайне, Гоголя та інших.

Поетичний і прозовий доробок Лесі Українки вражають, певен, кожен знайде щось цікаве для себе. Я понад усе люблю поезію "Contra spem spero" ("Без надії сподіваюсь") та поеми "Одержима" і "Самсон". Це справжні шедеври, які чіпляють за живе.

Леся Українка поряд зі мною все життя - пам'ять про неї живе у моєму серці. А ще за ці вже 40 прожитих років було багато символічних співпадінь.

Згадалося, коли у 1990 році я переїхав до Києва з Варви Чернігівської області, де після школи-інтернату працював трактористом у селі Озеряни, я не зміг поступити до вузу, бо у мене не було блату, але влаштувався кореспондентом у газету "Молода гвардія" - мені не було де жити. Тому я мешкав у свого друга і земляка, вже, на жаль, покійного Анатолія Туркені. Толя з дружиною Люсею мали кімнату в комуналці на проспекті 40-річчя Жовтня. Там я і ночував: спочатку у ванній (просто більш не було де), а потім звільнилась маленька кімнатка. В ті часи я любив заходити помолитись до невеличкої Свято-Вознесенької Деміївської церкви, яка знаходилась поряд. У цій церкві - гра долі - якраз і вінчалися Леся Українка з Климентом Квіткою.

Потім були знімні кімнати, знімні квартири, виборчу кампанію 1998 року я півроку прожив у готелі "Придеснянський" у Чернігові, зрештою, вже у зрілому віці я зміг придбати свою першу маленьку (30 кв.метрів) квартиру на... бульварі Лесі Українки, 24. Там неподалік були гральні автомати "Ельдорадо" на Лесі Українки, 34, куди я ходив грати - був у мене такий гріх, зав'язав у 2006 році - разом з тодішнім мером Одеси, нині колегою по парламенту Едуардом Гурвіцем. В "Ельдорадо" я познайомився з Росітою, яка згодом стала моєю дружиною і народила мені донечку Владиславу.

Ось і зараз я сиджу на місці колишнього "Ельдорадо", тепер тут кав'ярня "Віденські булочки", гріюсь імбирним чаєм, бо замерз на кладовищі, і пишу ці рядки. Зараз поїду додому разом з донькою вчити вірші Лесі Українки.

Олег Ляшко,

Лідер Радикальної Партії